Свобода у місті. Чому нам потрібна оглядність?
Нотатки міської мрійниці.
Свобода зору… Варто вчитися вільно бачити і дивитися. Лиш потім можна вільно говорити, і як результат – вільно писати. Без свободи зору не може бути ніяких інших свобод. І якщо свобода голосу – це громадська свобода, то свобода зору – це свобода духу, думки, мислення. Якщо цю свободу забирають, суспільство стає закритим, обмеженим, жорстоким.
Місто, в якому постійно потрапляєш на перепони заборон бачити: височенні огорожі, паркани, замкнені двори, непрохідні площі, регламентаційні парки – це місто, в якому немає справжньої свободи. Таке місто ніколи не стане істино креативним. Подивитися у щілину – це не свобода. Свобода зору – це право і власна воля дивитися чи ні. Коли забороняють, навіть дивитися з вікон на кортеж, що проїжджає повз будинок, – це прояв залежності від обставин. При чому обох сторін: і громадянських, і з боку спецслужб, – перші мусять коритися вимозі під страхом покарання, другі – коритися обставинам, які вони не здатні контролювати, тому простою забороною під страхом вони, ніби, уникають власних ризиків. Коли не пускають в сховища музеїв чи бібліотек, так, для мене це теж несвобода. Я розумію, що є правила зберігання, що є ризик крадіжки і т.ін.; мені неприємно, що конкретно мене обмежують, ту, яка знає ці особливості, не збирається мацати експонати і виносити їх з музею чи архіву. Інакше, не називайте ці заклади публічними і відкритими. Бо це те саме, що і з кортежом: це просто відсутність дієвих технологій збереження та презентації на основі вільного доступу і права бачити речі чи людей, які існують, є надбанням цивілізації чи фактом історії. Інакше суспільство породить міфи, легенди, претензії, недовіру, злочини, ненависть… Морок, одним словом, яка тут просвіта.
Свобода зору не значить нездоровий вуайєризм чи нав'язливий ексгібіціонізм. Навпаки, – це мудре вміння бачити горизонти та границі. Вміння вчасно помічати, що ваш погляд неприємний і, перепрошуючи, припинити його; це вміння не демонструвати те, на що оточуючим неприємно дивитися, пам'ятаючи про особисте право глядача визначати естетику видимого, особливо не з його власної волі; це вміння відчути, що на ваш погляд чекають і відповісти своєю увагою. Це вміння бачити перспективу, не озиратись, а уважно споглядати навколо. Свобода – це про публічне, а не про приватне. В суто особистому просторі свобода сприймається в інших категоріях. Свобода доступу публічного простору – це право знати сенс обмеження. «Заборонений плід – солодкий», а отже, напис «Вхід заборонено» тільки стимулює дізнатись, що ж я такого не маю/не можу/не здатен, що мені заборонено? Напис «Вхід для…» теж сегментує. Свобода значить бачити і знати від самого себе, що тобі там нема чого робити. А отже, свобода – це процес навчання, просвіти, грамотності. Це, власне, і найважче. Навчити, виховати свободі не тільки інших, але передусім, себе самих.
Місто свободи – це місто, в якому можна дивитися, розглядати, воно не хворе на виставляння, але дає можливість побачити себе, своє життя, свою історію, власні цінності і здобутки, нестачі і проблеми. Місто, яке приховує свідомо і опасливо – не є вільним. Приховування – це не таємниця і секрет. Приховування – це сором, страх чи небезпека. Відкрите місто – це як погляд на світ з відкритими очима. Не з дурі, але від зацікавленості життям, його розмаїттям, можливостями для того, щоб надихатися, творити, мріяти. Закрите місто може бути досить ошатним, «причесаним», правильним, проте таке місто може так і зникнути, не відкрившись нікому, окрім посвячених. Посвячені завжди закриті, адже вони приховують свої секрети, побоюючись, що збільшення свідків прибере з них увесь фльор таємничості, їхньої, ніби, унікальності і особливості. Знову страх. Насправді, якщо людина справді унікальна, їй не треба це доводити, це ВИДНО.
Відкрите, оглядне місто – це місто, що дає відчуття і практики свободи. Вседозволеність – це не свобода, це, насправді, залежність від необмеженості поведінки інших, це острах, що тебе може знести нестримна енергія всебажання інших. Страх – це не свобода. Місто, що сповнене регламентів ексклюзії – диктаторське, в ньому панує Вимога. Справжня відкритість – це вміння аргументовано інформувати, чому щось недоступне огляду. Не вимагати, не пояснювати, а саме інформувати. І тут принципово, щоб обмеження не було за соціально-статусними критеріями. Інклюзивність – це право розуміти, чому «ні» без відчуття неповноцінності і несправедливості. Але це не значить, що якщо є напис «Режим роботи» – то ти не вільний і доступ тобі закрито. Це значить, що є графік роботи працівників цього закладу. У них теж є вільне життя, вони теж мають право на відпочинок і власні плани. А ти вільний подумати про те, як надалі спланувати свій час, щоб пройти.
Інклюзивне місто – це місто, де можна бачити чому «так» і чому «ні», а не задавати питання «чому так?» чи «чому ні»? Якщо бачиш – то розумієш і можеш сказати щось нове. Якщо говориш в формі уяви і доповнених вражень – ти вільний. Від того, що саме і як саме говориться стає просто і зрозуміло, чи є тут свобода. Якщо говорять, що «не бачать можливостей», «не вбачають за можливе», «не бачать сенсу», «не видно перспектив», – ось відповідь: свободи тут немає. І галасливі крики та верещання на спостереження неподобства – це теж несвобода. Це ознака страху. Людина часто кричить в страху і небезпеці. Тільки вільне, творче слово є ознакою того, що свобода зору є. Бачити, щоб творити. Бачити, щоб виправити, якщо побачене несправедливе. Бачити, щоб пробачити.
Саме тому спочатку свобода зору, а потім свобода слова. Слова говорять про нашу свободу. Те, що і як ми бачимо озвучується словами. Світогляд в словах – це наслідок картини світу в уявленні. Якщо вдивитися в тексти міста можна побачити наскільки воно вільне і якою є його свобода. Прочитати свободу міста – це спочатку побачити його. Побачити вільно. Місто, яке не можна (по)бачити – закрите. Місто, в якому не можна дивитися – не вільне. В такому місті зростуть невільні люди, які від покоління до покоління будуть передавати цінності несвободи, залякуючи, що оглядність тільки відкриє небезпеку. Місто творять люди. Люди без свободи духу і мислення будуватимуть його із закритими територіями екстра-класів, вони демонстративно виставлятимуть маркери обмежень, щоб бути ексклюзивними. Якщо стратегія міста і містян саме така – варто замислитись про свободу. Анклав, як і гетто – це теж не свобода, хоч і право.«Стороннім вхід заборонено!» – припис, який з'являється там, де є світоглядно сторонні, чужі, інші, інакші… В такому суспільстві жорстка ієрархія і безапеляційні правила. Тут немає свободи…ані зору, ані слова, ані життя.
