fbpx
Сьогодні
16/12/2018
21:36
курси валют
$27,80/28,10
31,20/31,80
10:14 16 Сер 2018

Свобода у місті. Чому нам потрібна оглядність?

Нотатки міської мрійниці.

Свобода зору… Варто вчитися вільно бачити і дивитися. Лиш потім можна вільно говорити, і як результат – вільно писати. Без свободи зору не може бути ніяких інших свобод. І якщо свобода голосу – це громадська свобода, то свобода зору – це свобода духу, думки, мислення. Якщо цю свободу забирають, суспільство стає закритим, обмеженим, жорстоким.

Місто, в якому постійно потрапляєш на перепони заборон бачити: височенні огорожі, паркани, замкнені двори, непрохідні площі, регламентаційні парки – це місто, в якому немає справжньої свободи. Таке місто ніколи не стане істино креативним. Подивитися у щілину – це не свобода. Свобода зору – це право і власна воля дивитися чи ні. Коли забороняють, навіть дивитися з вікон на кортеж, що проїжджає повз будинок, – це прояв залежності від обставин. При чому обох сторін: і громадянських, і з боку спецслужб, – перші мусять коритися вимозі під страхом покарання, другі – коритися обставинам, які вони не здатні контролювати, тому простою забороною під страхом вони, ніби, уникають власних ризиків. Коли не пускають в сховища музеїв чи бібліотек, так, для мене це теж несвобода. Я розумію, що є правила зберігання, що є ризик крадіжки і т.ін.; мені неприємно, що конкретно мене обмежують, ту, яка знає ці особливості, не збирається мацати експонати і виносити їх з музею чи архіву. Інакше, не називайте ці заклади публічними і відкритими. Бо це те саме, що і з кортежом: це просто відсутність дієвих технологій збереження та презентації на основі вільного доступу і права бачити речі чи людей, які існують, є надбанням цивілізації чи фактом історії. Інакше суспільство породить міфи, легенди, претензії, недовіру, злочини, ненависть… Морок, одним словом, яка тут просвіта.

Свобода зору не значить нездоровий вуайєризм чи нав’язливий ексгібіціонізм. Навпаки, – це мудре вміння бачити горизонти та границі. Вміння вчасно помічати, що ваш погляд неприємний і, перепрошуючи, припинити його; це вміння не демонструвати те, на що оточуючим неприємно дивитися, пам’ятаючи про особисте право глядача визначати естетику видимого, особливо не з його власної волі; це вміння відчути, що на ваш погляд чекають і відповісти своєю увагою. Це вміння бачити перспективу, не озиратись, а уважно споглядати навколо. Свобода – це про публічне, а не про приватне. В суто особистому просторі свобода сприймається в інших категоріях. Свобода доступу публічного простору – це право знати сенс обмеження. «Заборонений плід – солодкий», а отже, напис «Вхід заборонено» тільки стимулює дізнатись, що ж я такого не маю/не можу/не здатен, що мені заборонено? Напис «Вхід для…» теж сегментує. Свобода значить бачити і знати від самого себе, що тобі там нема чого робити. А отже, свобода – це процес навчання, просвіти, грамотності. Це, власне, і найважче. Навчити, виховати свободі не тільки інших, але передусім, себе самих.

вхід заборонено

Місто свободи – це місто, в якому можна дивитися, розглядати, воно не хворе на виставляння, але дає можливість побачити себе, своє життя, свою історію, власні цінності і здобутки, нестачі і проблеми. Місто, яке приховує свідомо і опасливо – не є вільним. Приховування – це не таємниця і секрет. Приховування – це сором, страх чи небезпека. Відкрите місто – це як погляд на світ з відкритими очима. Не з дурі, але від зацікавленості життям, його розмаїттям, можливостями для того, щоб надихатися, творити, мріяти. Закрите місто може бути досить ошатним, «причесаним», правильним, проте таке місто може так і зникнути, не відкрившись нікому, окрім посвячених. Посвячені завжди закриті, адже вони приховують свої секрети, побоюючись, що збільшення свідків прибере з них увесь фльор таємничості, їхньої, ніби, унікальності і особливості. Знову страх. Насправді, якщо людина справді унікальна, їй не треба це доводити, це ВИДНО.

Відкрите, оглядне місто – це місто, що дає відчуття і практики свободи. Вседозволеність – це не свобода, це, насправді, залежність від необмеженості поведінки інших, це острах, що тебе може знести нестримна енергія всебажання інших. Страх – це не свобода. Місто, що сповнене регламентів ексклюзії – диктаторське, в ньому панує Вимога. Справжня відкритість – це вміння аргументовано інформувати, чому щось недоступне огляду. Не вимагати, не пояснювати, а саме інформувати. І тут принципово, щоб обмеження не було за соціально-статусними критеріями. Інклюзивність – це право розуміти, чому «ні» без відчуття неповноцінності і несправедливості. Але це не значить, що якщо є напис «Режим роботи» – то ти не вільний і доступ тобі закрито. Це значить, що є графік роботи працівників цього закладу. У них теж є вільне життя, вони теж мають право на відпочинок і власні плани. А ти вільний подумати про те, як надалі спланувати свій час, щоб пройти.

Інклюзивне місто – це місто, де можна бачити чому «так» і чому «ні», а не задавати питання «чому так?» чи «чому ні»? Якщо бачиш – то розумієш і можеш сказати щось нове. Якщо говориш в формі уяви і доповнених вражень – ти вільний. Від того, що саме і як саме говориться стає просто і зрозуміло, чи є тут свобода. Якщо говорять, що «не бачать можливостей», «не вбачають за можливе», «не бачать сенсу», «не видно перспектив», – ось відповідь: свободи тут немає. І галасливі крики та верещання на спостереження неподобства – це теж несвобода. Це ознака страху. Людина часто кричить в страху і небезпеці. Тільки вільне, творче слово є ознакою того, що свобода зору є. Бачити, щоб творити. Бачити, щоб виправити, якщо побачене несправедливе. Бачити, щоб пробачити.

Свобода в місті

Саме тому спочатку свобода зору, а потім свобода слова. Слова говорять про нашу свободу. Те, що і як ми бачимо озвучується словами. Світогляд в словах – це наслідок картини світу в уявленні. Якщо вдивитися в тексти міста можна побачити наскільки воно вільне і якою є його свобода. Прочитати свободу міста – це спочатку побачити його. Побачити вільно. Місто, яке не можна (по)бачити – закрите. Місто, в якому не можна дивитися – не вільне. В такому місті зростуть невільні люди, які від покоління до покоління будуть передавати цінності несвободи, залякуючи, що оглядність тільки відкриє небезпеку. Місто творять люди. Люди без свободи духу і мислення будуватимуть його із закритими територіями екстра-класів, вони демонстративно виставлятимуть маркери обмежень, щоб бути ексклюзивними. Якщо стратегія міста і містян саме така – варто замислитись про свободу. Анклав, як і гетто – це теж не свобода, хоч і право.«Стороннім вхід заборонено!» – припис, який з’являється там, де є світоглядно сторонні, чужі, інші, інакші… В такому суспільстві жорстка ієрархія і безапеляційні правила. Тут немає свободи…ані зору, ані слова, ані життя.

Читайте також
1599

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: