fbpx
Сьогодні
21/08/2018
02:55
курси валют
$27,60/27,90
31,30/32,00
13:16 12 Чер 2018

Місто на дотик

Нотатки міської мрійниці.

Місто можна споживати, місто можна чути, місто можна вдихати, містом можна марити, місто можна бачити, в місті можна жити і почуватись, місто можна ігнорувати, не помічати, про нього можна забувати, місто можна відчувати. Яке воно у відчуттях, що творить з нашими почуттями, вриваючись у свідомість, просякаючи безсвідоме та насміхаючись над несвідомим, залишаючи на тілі відбитки пам’яті? Що ми відчуваємо, потрапляючи в місто вперше або перебуваючи в ньому тисячі годин, хвилин аж до втомної нестями чуттєвого забуття?

Місто торкається нас у відчуттях. Зрештою, простір міста викарбовується не тільки крайнощами топофілії або топофобій, але й прогалинами порожнин чи забуття, марення і хвороби.

Відчувати місто можна двома способами. Мимоволі, коли наша рецепція природна, невимушена, легка, гнучка, просторна, фактично безмежна. І доцільно, коли ми ставимо перед собою мету побачити, відчути, розгледіти, почути, увімкнути чи вимкнути, доторкнутись, – така рецепція вимушена, прямуюча, вимоглива, обмежена ціллю та правилами, які ми самі собі кристалізуємо. Місто невимушеного сприйняття наївне, але чесне. Тоді як місто цілеспрямованого бачення структуроване, а отже підкорене логіці, яка просто вимагає чіткості, позбавленої абсурду. Мистецтво породжується легкими відчуттями, наука – доцільними. Діалектика щастя – це можливість поєднати ці два досвіди. Дебор запропонував психогеографію як метод і науковий напрям, що має на меті вивчати точні закони та специфічні ефекти територіального оточення, при чому не важливо, свідомо воно організоване чи ні, але важливо те, що воно чинить впливові дії на емоції і поведінку людини. Натхнення дослідника дозволяє балансувати на межі несподіваних відчуттів та спроб огорнути їх в форму доказової облаштованості. Не ідеальна методологія, але дуже заманлива.

Глибокий дотик простору міста – це чуттєве занурення в його простір. Схопити місто у відчуттях – значить схопити мить його впливу. Дебор казав, що міський ландшафт та атмосфера міста складаються з факторів «гнучкого» (світло, звук, час, ідеї) та «жорсткого» оточення (матеріально-фізичні конструкції). А наскільки людина гнучка в своїх відчуттях міста? Наскільки здатна набути форми міського простору, приймаючи його навіювання, а не навпаки, вторгаючись в простір міста, карнаючи його власними «криками», галасінням, паскудним газованим смердінням, перекладаючи його цеглинки, розгладжуючи його складки в прямі магістралі та проспекти. Чи може місто дихати так, щоб надихати, але не іздихати від людини? Міста, що втрачають сили натхненного місця, що завмирають в поховальній процесії власних топофілій – це простори (з)гасання. Такі міста стають поселеннями. Просто поселеннями. Поселеннями, сповненими урбаністичними ландшафтоїдами, інфраструктурою, логікою управління та влади, з чіткими правилами насаджень, клумб та розважально-торгівельних площ, освітньо-виховних закладів та культурно-мистецьких агломерацій. Це міста – їжо-туалети. Людина їх потребує як щодня має харчуватись, пити та мати місце для залишків своєї біовітальної активності. Це міста, які споживаються, їх насправді сприймають як задовільнювачів основних потреб людини цивілізованого світу: від базово-вітальних до естетично-культурних, самовираження та вдосконалення. Відчуття такого міста спорідні до того, як ми потребуємо харчів та туалету. Насолодження та поклик міцні, сильні, наші рецептори працюють, сповіщаючи, що ми голодні чи ситі, запотребовані чи вдоволені. Хтось наїдається шопінгом, відчуваючи насолоду від вдалих покупок, які з часом вигулюються в ресторани, кінотеатри, гостини, вуличні променади; хтось знаходить в смітниках залишки банкетів і вдоволено полишає себе відчуття голоду, засинаючи біля труб тепломагістралей; інші, споживчи театральну прем’єру поспішають вилити своє насичення в міську поезію, тривалі нічні розмови та суперечки про інноваційний формат вистави…

Є ще міста-хвороби. Такими містами ми хворіємо. І що парадоксально, іноді в такі міста люди хворобливо тягнуться. Ними заражаються, як вірусами. Іноді, їх вводять ін’єкційно, як щеплення…від хвороби. Але це не спасає назавжди від ризику підхопити мутований вірус. Захворівши таким містом, людина хворіє ним, місто-вірус жере людину своєю силою і міццю, при чому саме місто бере свої сили за рахунок величезної кількості «пацієнтів», що сповнюють його артерії, клапани та суглоби енергією боротьби. Людина в міста-хворобах почасти втікає, ховається в себе, в свій малесенький світ у величезному вирії могутньої урбаністичної вирви. Це міста кар’єри, успіху, досягнень, амбіцій і вихвалянь, втрат і падінь, але потужної віри в силу обміну капіталів.

Здавалося б, треба прийняти ліки від хвороби і все буде гаразд. Та саме тут криється особлива небезпека. Є міста, які діють на людину дійсно як заспокійливі чи знеболювальні ліки, як пігулки, що позбавляють від негараздів. Людина прагне зануритись в їхнє тепло чи спокій, вжити їхню животворну силу, отримати подих здорового дихання… В таких містах відчуття перенасичують людину спогадами, міфами, смачними запахами, неймовірними закутками та дивакуватими сміливими вчинками. Головне приймати їх дозовано, інакше можливе отруєння, навіть прагнення втікти від себе, як в інший світ після смертельної хватки.

город

Надихаюче місто – це для мене міста сили, це заселені ландшафти, а не ландшафтоїдні поселення. Ці міста як повітря… Вони настільки невидимі, що тільки їхнє зникнення чи нестача стають сигналами того, що щось не так. Вони як ковток свіжості. Та ні, поіноді, вони просто як кисень, якого ми потребуємо… Ми їх відчуваємо легко, як не можна відокремити людину і її дихання. Відчуття в такому місті гармонійні, акупунктура міського простору не болюча, здатна бути лікувальною в потрібні моменти, але саме в потрібні…

Місто не може бути без людей, інакше це мертве місто, чи музейне. Живе місто – це заселений простір, а не поселенська структура. Це місто може бути величезним мегаполісом і маленьким містечком. Але все вирішують відчуття, які огортають мене в цьому місті: якщо я відчуваю, що просто хочу спожити – я в місті-їжо-туалеті – я чесно вкушу насолоду, потішусь смаком, похвалюсь за потреби відчуттями, зрештою, позбавлюсь всього залишкового в фото-архів чи взагалі відкину на звалище пам’яті; якщо мої відчуття хворобливі і мені відчувається сила тиску –значить я почуваюсь в місті-хворобі, воно тисне на мене своїм авторитетом, владою, капіталами та історіями успіху і трагедій; якщо я прагну позбутись негаразду і надалі покинути важкість – я в місті-ліках, я знаю, що їх не можна багато, і не завжди вони за рецептом, іноді як самолікування, – тут головне для одужання знати власну дозу. А є міста-повітря: легкі, невимушені, натхненні, вчасні, мудрі… Це справжні місця сил… душевних, моральних, фізичних, екзистенційних… Їхня мова закодована мільярдами наших власних здатностей чути, бачити, відчувати і почуватись.

896

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: