В Україні з'явиться перша у світі онлайн-галерея ужиткового мистецтва: як це працює
Майстри з Івано-Франківська створюють онлайн-галерею у стилі артхаус
Ми живемо у великому місті, де життя ніколи не зупиняється. Замість шуму гірських річок, ми чуємо гул автострад під вікнами. Ми губимось у бетонних лісах багатоповерхівок, купуємо зіткані роботизованими машинами речі. Іноді звідси хочеться втекти. Уповільнитись настільки, щоб весь міський гомін проносився повз, а не крізь тебе. Переступити поріг маленької хатинки, вдихнути запах їжі з печі, загорнутись у різнокольорову вовняну ковдру, що зветься "ліжником". Глянеш у маленьке віконечко — а там лише гори та де-не-де дерев'яні хатинки. Прислухаєшся — і чуєш, ніби вітер із деревами та вогнем шепотить давнє заклинання, десь працює ткацький верстат, а там, десь далеко, біліють вівці.
Уявіть, якби в таку атмосферу можна було поринути, знаходячись будь-де, в будь-який час. Такий собі телепорт на українську Гуцульщину, який змушує тебе перенестись у хатинку карпатського майстра чи майстрині.
Зовсім скоро ця перспектива стане цілком реальною. Три проекти — Urban Space Radio, майстерня "Коцюбинського, 10" та FUNDATIA UCRAINENILOR HUȚULI DIN ROMANIA об'єднаються навколо інформування про культурну історію, досвіди та практики народу, який простягається із Заходу України до півночі Румунії — народу гуцулів. Проект "Жити (з) мистецтвом" стане першою у світі онлайн-галереєю про культуру гуцулів, платформою, яка одночасно і вміщує в себе життя творців, і сама є витвором мистецтва. Про проект нам розказала Христина Стринадюк — засновниця творчої майстерні Коцюбинського, 10, онучка гуцульського різьбяра, з якою наша редакція познайомилась цієї осені.
Проект було відкрито на грантові кошти House of Europe.
Довідка. House of Europe ("Дім Європи") — програма, що фінансується Європейським Союзом, створена з метою підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС. Програма фокусується на культурі та креативному секторі, освіті, медицині, соціальному підприємництві, медіа та роботі з молоддю. Фінансується більш як 20 програм — стажування, навчальні подорожі, нетворкінг, резиденції та інші форми професійного обміну. Програма підтримує творчу кооперацію та співпрацю між українцями та їхніми колегами з ЄС у галузі культури та креативної індустрії.
Христина сміється, каже, що ідея її команди менше за все відповідала умовам грантодавця — це мав бути мультимедійний сучасний проект. Проте, виграти кошти серед кількох десятків учасників їм допомогла оригінальна ідея — поєднання ручної творчості та сучасних діджитал-рішень.
Що буде на платформі?
Перше, що ви побачите — стилізована карта з локаціями, які можна буде одразу підв'язати до Google-карти та прокласти маршрут до місця, де створюються дива. Далі — персоналії у підрозділах: керамісти, мосяжники, майстри роботи по шкірі, ткачі, літератори, музиканти та навіть священник. Запуск платформи планується на квітень. До цього часу на сайті з'являться перші 40 сторінок: 40 текстів, 40 подкастів і 40 відео про майстрів. Команда відштовхується від персоналій і розповідає не тільки про ужиткове мистецтво, що створюється митцями, а й про їхній побут, атмосферу, в якій живуть та працюють майстри.
Urban Space Radio зі свого боку робить подкасти, Коцюбинського,10 — весь візуальний супровід: відео, фото, наповнення сайту, створюють фірмовий стиль, оформлення соцмереж. За майстернею Христини — все, що буде бачити людина. За Urban Space Radio — все, що вона почує, а журналісти, хоча їх варто назвати письменниками, розповідатимуть про майстрів.
"Ми хочемо достукатись до глядача через звуки, через текст і візуальні матеріали. Наприклад, Параска Плитка Горицвіт — ми матимемо точку місця, де вона творила, та історію про неї — відео, фото і подкаст. У нас є історія про священика Івана Рибарука в Криворівні. Цікаво, наскільки він як священик пояснює деякі речі — про гуцульську коляду чи ікони. Ми розповідаємо про Наталю Кищук в Яворові — це історія про ткацтво, яке супроводжує її все життя. Це теж цікаво спостерігати, як вона передає це все своїй доньці", — розповідає Христина та показує матеріали, які їй надіслали на днях. Поки що відзнято 18 локацій, проте це вже терабайти відео та фото. Ми бачимо ці кадри першими, і від цього по тілу пробігають мурашки.
Галерея "Жити (з) мистецтвом" не ставить на меті перетворення побуту гуцулів на художні декорації — з цим впорається будь-хто, адже місцеві полонини, види на гори кого завгодно змушують повірити, що він знаходиться у казці. Натомість, Христина пояснює:
— У нас більш артхаусна історія. Ми показуємо героїв з іншої сторони, не попсово. Важливо не оспівувати гуцулів в романтичному стилі, а показувати все, як є. Щоб потенційний відвідувач потім не стикнувся з реальністю, бачачи ідеально вилизану картинку у відео, а там насправді тирса валяється, робочі процеси… Ми показуємо, як є. Не прибираємо поліетилени, які десь там валяються, не романтизуємо цю історію.
— А що буде в подкастах?
— Для подкасту Наталія Патрікєєва записувала звуки — голоси вівць, звуки річки, як шелестить листя, як стукає верстат — дуже атмосферні штуки. Також Наталія записувала і самих героїв. Urban Space Radio випускатимуть короткі подкасти — про майстра і про явища — там підібрані цілі теми.
Експедиції до Гуцульщини
Створення платформи почалося задовго до початку зйомок, запису подкастів та навіть до пошуку самих героїв. Справа от в чому. Христина — не просто художниця, а спадкова майстриня. Її дідусь був художником, тож вона зростала в атмосфері мистецтва:
— Мені було 13 років, коли помер дідусь, і всі ці роки я шкодувала про те, що не встигла записати на диктофон його голос, відзняти процес його роботи, його майстерню, атмосферу, в якій він працював, його розмову, розкрити його як людину, як персону. І ми це робимо в проекті. Ми приходимо до цих майстрів і їх знімаємо. Під час експедиції, яка була всередині жовтня, я ніби закривала якийсь гештальт, робила те, що не встигла з дідусем.
Команда з шести людей — фотографи, відеографи, журналісти та координатори, заздалегідь обирають героїв, мають декількох радників, які їх консультують. Потім планують маршрути, до речі, дуже насичені: три-чотири локації за один день, які далеко знаходяться одна від одної.
Для того, щоб заглибитись у життя героя, є лише 2 години, і за цей час команда встигає записати подкаст, інтерв'ю з майстром, зняти фонові відео та відео-портрет художника:
— Ми записували прямо на місці, а потім вже, зараз, будемо все це змонтовувати та з'єднувати. Так само і відео. Відео буде складатись з трьох частин: відео-портрет — досить нова історія для України. Тобто, це портрет людини, де вона просто стоїть — відчуття присутності художника. Друга частина — бліц-запитання. У нас є набір питань, які ми ставимо кожному майстру. Вони нестандартні: про сни, про неділю… Деякі розповідають, що їм сняться віщі сни — це дуже особисте. Третя частина відео — це атмосфера майстерні: кішка пробігла, каструлі гримять, жінка покликала.
Христина розповідає, що після першої експедиції команда вже була ніби одна сім'я — кожен знає, в який момент починається його частина роботи, їм доводилось допомагати один одному та підтримувати, бо інакше на Гуцульщині не можна:
— Спочатку нам здавалось, що Гуцульщина нас "не пускає". Ми мали пристосовуватись під їхні умови: рано вставати, їсти калорійну їжу, бо в горах ти дуже швидко голоднієш. Там ти маєш жити за їхніми законами, бо інакше нічого не вийде. Ще й дорога до майстра — це ціла історія! Тут не тільки тяжко проїхати. Десь ти доїжджаєш до якоїсь точки, а потім йдеш пішки полонинами, бачиш прекрасні види… І люди тут живуть, щось творять — це ж така краса і складність водночас.
Наш візит до самої Христини в Івано-Франківськ нам теж довелось пристосовувати, адже скоро частина команди вирушить у Румунію, але не для того, щоб взяти з когось приклад, а навпаки, навчити:
— Наші румунські партнери мали б самі здійснити цю експедицію, але оскільки вся координація відбувається в Україні, постпродакшн, запис подкастів, наша частина команди поїде туди, щоб проконсультувати їх. Нам дуже важливо, щоб продукт був якісним, а контролювати це на відстані дуже важко. Ми маємо показати їм те, що ми вже зняли, як це робиться. Ми знімемо з ними три матеріали, а далі вони вже самі.
Таємничий та казковий гуцульський всесвіт
Що ми знаємо про гуцулів? Та майже нічого — на відпочинок у Карпати ми приїжджаємо в розпіарені місця. Ми бачимо ткані килимки, купуємо сувеніри, але зовсім не занурюємось у цю культуру, бо не знаємо як.
— Цей проект про те, щоб надихнути українців їздити на Гуцульщину, щоб відпочити не тільки тілом, а й з просвітницькою метою. Насправді зараз ця тема набирає популярності. Якщо тобі хочеться уповільнення та відпочинку, ти знатимеш, що є варіанти не тільки Буковелю та інших розпіарених місць — можна приїхати у віддалені місцини, побачити справжнє автентичне село, пройтися лісом. Нам цікаво розкрити династичні історії, як з родиною Стринадюків. Наприклад, як прадід, потім його син, потім його онук, потім доньки — це ціле покоління митців.
Є серед гуцулів і такі, яких на мистецтво надихнули внутрішній протест, бажання самоідентифікуватись.
— Ми розуміємо стереотипи про гуцулів — темний народ, який говорить незрозумілою мовою, не вчені. Письменниця з Гуцульщини Люба-Параска Стринадюк розповідала нам свою історію. Коли вона переїхала навчатись до Косова, її булили в школі за її незрозумілу мову, і уявіть, вона мала перевчитись, щоб стати там "своєю". Але після школи в неї з'явився якийсь протест, настільки сильний, що вона почала писати цією мовою. І ці твори тепер — дуже значущі в українській літературі. І це прекрасно! Ми не маємо цього цуратися. Ми показуємо, що людина перевчилася, але потім повернулася до свого, і це не робить її якоюсь гіршою — це є вона, це її, вона з цим росла.
Тут Христина розповідає про Параску Плитка Горицвіт. До речі, матеріали про неї знімали не десь, а прямісінько на полонині, біля її будинку, бо саме в цьому місці письменниця творила. Тільки там вона могла по-справжньому розкритись, там її спокій. Там її душа.
Проте, в основному, гуцули живуть мистецтвом, передають від покоління до покоління, навіть у сучасному світі.
— Вони це роблять, бо бабця ткала, мама ткала — це переходить із покоління в покоління, тому що це така справа, яка йде мотивом по життю. Вони можуть поєднувати різні сфери діяльності, мати якусь власну справу і для задоволення ткати. Люди це роблять попри все, для себе, бо просто не можуть без цього. "Я роблю, бо це супровід впродовж життя," — кажуть вони. — Я буду робити це до кінця, і хай воно буде коштувати трохи більше, ніж собівартість, хай я буду вкладати сюда стільки сил, але мені важливо це робити".
— Самі по собі гуцули закриті — їм тяжко відкриватись. Вони працюють на самоті. Але вони настільки щирі та прості, що саме задоволення з ними говорити. У мене було враження, що я справді в інший світ потрапила. Це наче якась інша галактика.
І така галактика — не тільки на Гуцульщині. Кожен етнос в Україні має свої культурні особливості, звичаї, які дожили до наших часів попри всі перепони — гуцули, бойки, покутяни, кримські татари… У кожного своя історія.
— Якщо гуцули такі круті, то можна ж розповідати і про мистецтво Криму? Насправді це невичерпне джерело. У нас зараз немає можливості розкрити все сповна, але це буде фундамент, кістяк, а надалі ми хочемо цей проект нарощувати та розвивати. Адже ж є ще сотні людей і їхніх ремесл, про яких ми не розповіли.
Команда планує розвивати проект і надалі, адже розкрити всесвіт, маючи можливість відзняти лише 40 матеріалів, неможливо. Так само, як неможливо осягнути і всі культури, всі народності, що живуть в Україні. Проте українська онлайн-галерея ужиткового мистецтва стане першою у світі міжнаціональною платформою, аналогів якій ще не створено. Нам немає на кого рівнятись, але, можливо, саме зараз, у місті Івано-Франківськ, у яскравій майстерні Коцюбинського, 10, що розташована на Грушевського, 20, створюється щось безпрецедентне, що стане новим світовим діджитал-трендом серед митців.
Фото: "Рубрика" та "Коцюбинського, 10"
