fbpx
Сьогодні 28/09/2020 14:58
Небайдужа 15:45 11 Вер 2020

Перетворити квартиру на майстерню. Дізналися, як живуть сучасні художники

Де взяти внутрішні ресурси, коли не маєш змоги працювати? Як дисциплінувати себе? Чи існує насправді натхнення? Спитали українську художницю про буденне життя та секрети ефективної творчості

На Грушевського, 20, в Івано-Франківську, в одній квартирі розмістилась ціла вулиця з будинком, адреса якого —  Коцюбинського, 10. Дивно? Так вигадала молода українська майстриня, онучка митця, майстра різьби по дереву, Михайла Стринадюка.

Христина Стринадюк —  мисткиня, що продовжила справу свого діда. Вона перенесла його майстерню з оселі, що знаходилась на Коцюбинського, 10 у місті Косів у помешкання в Івано-Франківську, де тепер малює сама та вчить цьому дітей та дорослих, а ще —  різьбить, робить принтований текстиль та поліграфію, розвиває власні проєкти та допомагає розкриватись іншим художникам. 

Про те, як це, мати майстерню вдома та про те, чому уроки малювання ефективніше проводити в онлайні, ніж в офлайні

Христина Стринадюк

— Здається, ще рік назад майстерня ще не була дороблена, чи завершили ви роботу над нею вже зараз?

Вона розвивається, ми постійно щось доробляємо —  міняємо столи місцями, соваємо верстат з місця на місце, організовуємо фотозону для виробів, якось тут все крутимо. Ми проектуємо полиці, бо нам хочется краще облаштувати зону принтування, тому це постійний процес. І думаю, це нормально і органічно —  ми міняємось так само, як змінюється простір майстерні. Але базово ми вже все зробили.

Майстерня вдома — розкажіть, як це?

Жити там, де і творити —  це концепт, втілений моїм дідусем, але насправді багато хто з майстрів його використовує, тому що це комфортно, і ізоляція чи не ізоляція —  ти ні від кого не залежиш, тобі не потрібно йти на роботу в сніга та хуртовини. Ти в тапочки перевзувся, заварив собі чайочок і нормально собі працюєш в затишку.

Я не відпочиваю у просторі майстерні —  мені трошки тяжко налаштуватись тут на якийсь відпочинок, тому є правило "Тут працюю, а там відпочиваю". Все-таки є певний поділ, але він такий, умовний. Все-таки я живу там, де працюю.

Якщо доведеться проводити виставку де вона буде?

Я думаю, це буде в якомусь іншому приміщенні, не в майстерні, де безпосередньо це все твориться, а в музеях, галереях чи в інших просторах, двориках інших будинків з історією чи в нашому дворі, де Майстерня… Можливо, ми якимось чином будемо обігрувати виставку на високій полонині, або в будь-якій іншій небанальній зоні. Коли карантин закінчиться, ми щось придумаємо. Скоріш за все, це буде вже в наступному році.

Особисто мені персональна виставка не потрібна, я це бажання переросла. Це, скоріш, потреба моєї сім'ї, аби закрити якийсь гештальт і прийняти мене як художницю. Та мені цікавіше було б зробити виставку акварелей учнів, які працюють в Майстерні.

А також хочеться відшукати втрачені/продані чи ті, які зараз у приватних колекціях вироби мого тата Романа, дідуся Михайла, прадідуся Дмитра і зробити нашу спільну з ними виставку, де прослідковуватиметься, як мистецтво однієї родини розвивалося в часі.

Тобто, якщо виставлятися — має бути сильна концепція.

Христина Стринадюк

Я знаю, що ви проводите уроки малювання. Де тепер вони відбуваються?

До карантину учні приходили в майстерню, але зараз ми все перевели в онлайн. Від березня ми дуже різко переналаштувалися, і Zoom —  тепер моя рідна платформа, я на ній щодня по кілька разів. Хоча, раніше, хто би міг подумати, що заняття аквареллю можливі в онлайні? Але можливо! І ми такий формат робимо. Ось за мною стоїть штатив, я ставлю його на стіл, під'єдную телефон і знімаю те, що малюю, і тут же я виведена, як спікер —  пояснюю і демонструю все, і тут же виводиться референс. По суті, я малюю все те саме, що малюють учні, і так відбувається певний творчий обмін і є два різних бачення одного референсу. Напевно, це такий формат, котрого мені колись бракувало, коли навчалась, бо викладач, переважно, підходив та правив своєю рукою, але не малював свою роботу, як приклад. Учнів багато, і намалювати самому на роботі учня йому було простіше. А тут я справді показую прийоми, техніки, як можна вирішити те чи інше завдання, що за чим малювати, і бачу, що цей формат досить добрий. І працює така штука, що ти за людину не зробиш, вся відповідальність на ній, а я лише можу направити, підказати, показати в себе, а учень сам вже робить свою роботу.

Більша частина занять проходить в режимі реального часу, проте з самого початку карантину Христина записувала кожне своє заняття, тож тепер, в разі чого, може направити відео, в котрому детально пояснює ту чи іншу техніку, і тепер цього матеріалу вистачає на те, щоб змонтувати цілих два онлайн курси по акварелі. 

Поки Христина розповідала про те, скільки матеріалу вже є від проведених занять, я думала лише про одне: як їй, такій творчій та легкій, вдається дисциплінувати себе та нести відповідальність і за себе, і за своїх учнів? Назріло питання, яке, мабуть, турбує всіх, чия діяльність пов'язана із творчістю, або тих, хто змушений працювати вдома: звідки взяти силу для роботи, коли поряд так багато факторів, що відволікають?

Про самодисципліну, внутрішні ресурси для роботи та натхнення

Христина Стринадюк

Як змусити себе працювати, коли твій офіс знаходиться в двох кроках від зручного ліжечка та кухні? Може, потрібно чимось мотивувати себе?

Мотивація не працює —  тільки дисципліна. Мотивація мені не потрібна, тому що займаюсь улюбленою справою: це та робота, яку я давно хотіла. У мене поєднані дуже різні види діяльності: і викладання, і малювання ілюстрацій, і робота над принтами, і майстерня, і зараз ми отримали грант. Мені не потрібна дисципліна для того, щоб це все робити, але розумію, що є завдання, їх багато і я в Майстерні не одна, тому обов'язково необхідне планування. Це працює тільки так.

Де взяти натхнення для роботи?

Для мене натхнення не існує, але колись я опиралась на це слово, і воно було дуже хорошим виправданням. Ну от, якщо в мене щось не виходить —  то нема натхнення. Зараз все по-іншому. Я, скоріш, спираюсь на, знову ж таки, дисципліну та відчуття, коли  "пре". Це стан потоку, в який я вхожу, коли починаю малювати і через хвилини 3 ніякого натхнення, щоб працювати, не потрібно. Все залежить від внутрішнього ресурсу, від стану здоров'я, чи виспана я, чи не голодна, чи відпочила. Я маю бути в ресурсі, і це не залежить від натхнення, за яким можна ховатись або виправдовуватись ним. Якщо не виходить —  це не означає, що немає натхнення, просто я не в ресурсі сьогодні — втомлена, або, дуже багато сьогодні  віддала і вже більше не можу. А коли ти створюєш щось — віддаєш, вкладаєш. В такому разі я почекаю до завтра, і завтра буде краще. Або спитаю себе: "Чого тобі хочеться, чого тобі зараз бракує, Христино? Може, чаю? Може фруктів? Може, вийти з Майстерні і прогулятись?", —   і це теж працює. 

Чи було таке, що опускаються руки? Як з цим впоратись?

Бувало, звичайно. І раніше, коли я була молодша, це мене засмучувало, я не вміла бути в цьому стані, намагалася з ним боротися. Роки психотерапії дали зрозуміти, що якщо такий стан є, в ньому потрібно побути. Треба відчути його та зрозуміти, що за ним стоїть. І сумувати —  це добре, бути без ресурсу —  теж нормально. Негативні емоції  —  це теж ок, їх не варто боятися —  їх треба проживати, відбути і це нормальна частина нашого життя. І немає хороших чи поганих емоцій, а тамувати сум і тікати в радість — не варіант.

У нас тут Карпати, і гори —  все зав'язано на певних віруваннях і магії. В мене теж є своя магія 🙂 Тож якщо щось не виходить, я кажу, що геній, який живе в мені, покинув мене та відпочиває. А поки він відпочиває —  я нічого не створю. Зараз він відпочине, я теж, і потім, коли він повернеться, то зробимо щось разом. Це позбавляє мене від відповідальності "за свою геніальність", бо я — лише людина, яку геній обрав, як ретранслятора своїх ідей. І я просто їх відтворюю. Можна навіть придумати місце, де в тебе в Майстерні цей геній "відсиджується" і чекає. Цю ідею запропонувала колись Елізабет Гілберт на одній з конференцій TED і її підхід мені дуже допоміг. 

Тому коли в мене падають руки, я розумію, що цей геній до мене не прийде, потрібно прислухатися до себе. У нас з колегою є навіть правило: якщо я або вона не в ресурсі, ми не будемо себе силувати, казати "Ні, роби це, бо ти повинна", бо це —  знецінення людини як особистості, миcткині, в якої є свій настрій, свої емоції та ресурси. Ти не повинен себе силувати, якщо не можеш. Я за екологічність в роботі і за чуття, уважність до себе. Силувати, звичайно, теж можна, але це ні до чого доброго не приведе. 

Про творчість, дотичність до Марини Абрамович та про точки перетину "трушної" української та японської культури

Христина Стринадюк

Ви говорили, що нещодавно отримали грант. На що він піде?

Це спільний проєкт, Майстерні "Коцюбинського, 10" з Urban Space Radio і наших партнерів ГО "Фундація українських гуцулів у Румунії", який вирішили підтримати House of Europe. Ми витратимо його на втілення проекту "Жити (з) мистецтвом". Це онлайн-галерея, про гуцулів, про мистецтво народних майстрів. Крізь особистість буде показана творчість із дуже небанальною подачею —  через формат відео-портретів. Це майже невідома для України історія, коли майстер сидітиме перед камерою і дивитиметься на глядача. Відбуватиметься зоровий контакт, не просто як з картини чи фото, а досить динамічний, коли людина дихає, рухається, дивиться на тебе, може говорити або не говорити, може гратися з котом чи тримати в руках свій виріб —  дуже органічна і жива історія. Ми створюємо цю галерею, ведемо все медіа-наповнення, тобто фото, відео, фірмовий стиль —  візуально це буде дуже круто виглядати. А наші партнери по проєкту, Urban Space Radio робитимуть 40 подкастів. Партнери з Румунії втілюватимуть все те саме в себе. Але це не тільки про візуальне і ужиткове мистецтво, буде ще й про літературу, і про музику. Ми розкриємо українських і румунських гуцулів максимально повно, наскільки можемо це зробити, звуками і візуальним наповненням. Весь проєкт триватиме 9 місяців. 

Візуальний портрет. Це дуже схоже на перформанс Марини Абрамович "Присутність художника", так?

Так. Тоді художниця сиділа навпроти глядача наживо, в нашому проєкті портрети будуть записані і показані на сайті-галереї. Це хороша ідея, відтворити щось подібне до перформансу Марини Абрамович, але не хочеться бути вторинними. Відеопортрет, до речі, теж дає певні доситься насичені відчуття. Коли дивлюсь на такі відео, мені і незручно, і цікаво —  я стикаюся з сумішшю різних емоцій. Відбувається прийняття, я перестаю оцінювати —  мені просто цікава людина, розумію, що за її плечима багаж знань, вмінь і досвідів… Це просто людина, і я —  так само —  просто людина. І ми такі цілісні, цікаві, живі один для одного —  це дуже важливий і цінний момент зближення, і теж, мабуть, можливість побути в присутності художника. Так, насправді, щось воно має спільне з Мариною Абрамович, —  погоджується Христина. 

Христина Стринадюк

— "Автентичність, австрійські розписи, гуцульське мистецтво, японські кімоно і жовті стіни в одному приміщенні" —  такий опис ви дали свої майстерні в одному з постів. Якщо уявити, що це —  логічний рядок, то першим я б викреслила кімоно. Поясніть, звідки вони тут взялись?

Ну дивіться… Японія нам, жителям Карпат, трішечки відгукується. У японців є так само своя культура, автентика і гори, і моментами Японія нагадує мені мою Гуцульщину, а Гуцульщина —  Японію. Мені ці народи досить близькі, крізь роки їм вдалося зберегти свою автентичність і вони це транслюють. І байдуже, що було: війни, різні складні часи, а вони зберегли свою автентичність. Вони цікаві мені як народ, який до тепер існує, зберіг свої традиції і ремесло. А команді Майстерні цікаво шукати ці зв'язки між народами. Кімоно —  досить сучасне, так само, як і гуцульська орнаментика. Тому ми вирішили це поєднати. А ще мені в кімоно подобається вільний фасон, легкість їхніх вбрань, а їхні розписи мені чужі. Натомість гуцульська орнаментика мені рідна, і на перетині цих двох культур можна створити нові самобутні твори. Уявіть собі самурая-гуцула в кімоно з геометричними гуцульськими орнаментами! Всі ці трушні народи, вони наче поза часом, дуже органічні і зараз, і в минулому… На них не впливає карантин із самоізоляцією, бо творчість —  це всамітнена штука. 

— У який момент з'явилась ця ідея? Як будете її розвивати?

— Все почалося через власну любов і цікавість до інших культур. І на цьому ми завжди перетинались з моєю колегою, тому вирішили почати. У моїй приватній колекції є два справжніх японських кімоно з натурального шовку — весільне і буденне. Я їх ношу, і ми ними надихаємось в творенні своїх, авторських. Наше завдання —  фасон японського кімоно перетнути з традиційними вбраннями гуцулів і їх орнаментикою. Що ми можемо знайти тут спільного? Як ми можемо такі народити познайомити та перегукнути між собою? Для мене це здалось цікавим викликом і завданням. На майбутнє ми думаємо випустити цілу серію кімоно. Пробуємо їх відшивати з льону, для літа це дуже комфортно. Воно не парить і рятує від спеки, ним можна вкриватися, воно продувається, дає якусь таку внутрішню легкість, справжність, натуральність, прагнення бути ближче до природи, в нього поринаєш, як в оазис, де прохолодно.
Зараз ми продумуємо лінопринти, а моя колега відшиває перші зразки кімоно. Це такий експериментальний проект, він тягнеться дуже довго, але ми на хороших результатах і думаю, що до наступного сезону ми це втілимо.

Нам давно вже хотілося створити свій одяг, адже раніше ми принтували вже на готових, відшитих футболках. Вже є досвід створення домашнього текстилю —  створюємо подушки з тими ж орнаментами. 

Христина Стринадюк

Кімоно, натомість, — повністю авторський продукт у співпраці з моєю колегою

— Насамкінець, майстерня як арт-простір. Чи вдалось вже когось надихнути на створення чогось в цьому місці?

Багато таких прикладів. Гості Майстерні починають у нас різьбити на лінолеумі, роблять відтиски на своєму ж одязі, дехто залишає ці форми для нас на майбутнє і ми вже потихеньку збираємо свою "базу" принтів на основі вирізаних форм на лінолеумі та дереві..
Нещодавно моя колега в рамках нашого проєкту-колаборації з японською культурою сама створила принт —  повністю вирізьбила самурая, великий принт на цілу спину, і це дуже класний інспірейшн: вона прийшла працювати в майстерню, тут надихнулася і створила щось своє. Для неї це дуже класний поштовх, бо мені хочеться, щоб майстерня була платформою для митців, які бачать тут можливість розвиватися і творити. Ось тобі станок, ось різці, форма, фарба —  роби! Людина береться, і в неї виходить. Для цього не потрібно вчитися десятками років —  лише прислухатись до себе, взяти різець і рукою виразити свої думки і ідеї. І це прекрасно — бачити потім результат. У мене є фотографія, коли Христина зробила перший тестовий відтиск з авторської форми: вона стоїть з ним, посміхається і така щаслива! Я розумію, що насправді там не просто принт. Це —  візуалізація і матеріалізація всього, що вона собі уявляла, і що зробила своїми руками, а тепер цей принт можна тиражувати і оселити на футбах, торбах чи кімоно!
Ти можеш виношувати все це в собі місяцями або роками, але коли бачиш готовий витвір — відчуваєш, що живеш не даремно, бо твориш щось вічне, що може стати цілим явищем.

1496

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!

1 коментар

спочатку нові
за рейтингом спочатку нові за хронологією
1

Как художники выпендриваются! Уже квартиры свои показывают и технологиями делятся.... И как несправдливо этим не могут занятся хирурги, например, практологи....

Завантажити ще
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: