"Вандалізм і ЖЕК". Легендарний художник Гайдамака — про реставрацію музею Лесі Українки, Кобзаря та секрети хорошої експозиції
До Дня народження Тараса Шевченка поговорили з найвідомішим оформлювачем експозицій у 12 країнах світу про музеї та стежки Кобзаря, скандальних 11 млн гривень на хату Лесі Українки і теми, яких не вистачає українським музеям.
У помешканні цього славетного українського художника усе свідчить про те, що творче життя не затухає і у 81 рік: макети, ескізи, олівці, пензлі, фарби, записники, стоси готових проектів та матеріалів для дослідження… Анатолій Гайдамака — видатний український митець, Народний художник України, заслужений діяч мистецтв, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. Остання відзнака має особливе символічне значення: мистецький шлях художника тісно сплетений з Кобзарем та його спадщиною для українців: це єдиний художник, який пройшов усіма місцями, де бував Тарас Шевченко, і всюди вшанував його слід, створивши музеї Шевченка. Втім, Шевченко — не єдина тема безлічі музеїв та пам'ятників, над якими працював художник. Музей на острові Хортиця, Національний музей "Чорнобиль", музей Коцюбинського у Чернігові, музей космонавтики імені Корольова у Житомирі, відомі меморіали Героям Крут та Жертвам Голодомору, музей Трипільської цивілізації, «Чорнобиль», експозиція музею Другої світової війни, що була визнана кращою в Європі, створення музеїв та меморіалів навіть у Китаї, ОАЕ, Німеччині — це все його проекти, втілені у життя. Про те, яку вагу має Шевченко для українців зараз, стан музеїв в Україні та секрети хорошої експозиції поговорили з художником особисто.
"Музей Шевченка у Казахстані — ілюстрація російської інвазії"
– Ви — єдиний український художник, який пройшов по шляху Шевченка. Чому і що це за маршрут?
Зараз я вам покажу, щоб ви переконалися. Це альбом про будівництво музею в Казахстані, форт Шевченка — це ті місця, де він служив. Ми робили музей Кобзаря там у 1997 році.
На столі митця усе готово до творчості
– Як гадаєте, чому Шевченка у всьому світі шанують швидше як художника, а у нас — швидше як поета?
Просто він настільки національний і соціальний, що іншим країнам його легше сприйняти як художника…
– А для вас особисто він художник чи поет?
Все разом, бо це не можна відділити.
От, до речі, сюди він ходив малювати. Я знаходив саме ті місця, де Шевченко сидів і малював. Прямо брав його малюнок і ходив-шукав повне співпадіння.
Це відчуття передати неможливо, бо ти через 100 чи 150 років прийшов на місце, на яке дивився Кобзар. Пейзаж не змінився за стільки років — каміння як лежало, так і лежить.
– В чому особливість музею Кобзаря аж в Казахстані?
У Казахстані в часи Шевченка були російські окупаційні війська — такі, як зараз на Донбасі. Шевченка послали туди, але він не ходив з рушницею, він ходив з олівцем і пензлем, і ручкою. Він ні в кого не стріляв і рушницю не носив.
Ідея в основі музею — стовпова дорога. Зала за залою. На стовпах — всі крепості, які заснувала Росія, які намалював Шевченко.
І ця столбова дорога йде через всі зали і ніби розриває собою казахську юрту — її шматки є по краях зали. Спереду і ззаду ти проходиш через розірвану юрту і далі — по всій дорозі. Коли запропонував казахам концепцію, вони навіть злякалися такої сміливості. Але я зробив, музей досі там стоїть.
– Тобто музей Шевченка у Казахстані — це радше ілюстрація російської інвазії?
Саме так.
– Як ви думаєте, як Шевченко себе почував у цій системі, хоч він і не стріляв, але все одно був частиною цього?
Він все розумів, але… Це не те, що на Донбасі, коли наші хлопці попадуться, їм голову відрізають. Він поважав казахів. Він з повагою до них відносився, він їх малював, писав про них поезію. У нього був інший настрій до цього народу. Тому його казахи зараз люблять.
(гортає альбом)
А ось це відкриття музею. Наш посол не доїхав. Приїхав російський посол Смирнов. Парадокс долі Шевченка. Відкриття — і тут російський посол приїжджає, а не український. Але треба віддати належне, що коли дали книжку відгуків, то сказав: "Я на першій сторінці не маю права, а на другій розпишуся".
У моїх музеях завжди є 2-3 дна закладених символів. Тоді російський посол нічого про закладені в експозицію символи не сказав. Хоча, мабуть, усе зрозумів.
Кадри з "останньої дороги Шевченка" — дороги додому
А ось це — остання дорога Шевченка, дорога додому. Він по цій дорозі повертався додому на Астрахань. Я проїхав цю дорогу по Калмикії.
– Розкажіть, які експозиції, присвячені Шевченку, є в Росії і в інших країнах?
Я пройшов його місця, починаючи з Уралу, це Оренбург (там зробив музей-гаупвахту), околиці, села, які описував Шевченко — Озерне, Гай, я в них заходив. Враження божевільні. Зайдеш — хатки нормальні, все росте. Йдеш, тебе сметаною і варениками пригостять. Заходиш в російське село. По центру — п'яний лежить, все перекошено, грязюка, нічого не росте. А заходимо в німецьке поселення — тротуари, асфальт, будинки цегляні, ідеальний порядок, наче Німеччина.
– Зараз багато говорять про те, що важливо про класиків говорити, як про живих людей. У нас багато є такого, що говорять про Шевченка як великого Кобзаря, мученика, патріота. І мало говорять про Шевченка, як про живу людину з почуттями, проблемами. Як по-вашому, можна зберегти пам'ять і при цьому зробивши це сучасно, не створюючи "мавзолеї"?
Це без проблем робиться. От, наприклад, у мене є проект пам'ятника Шевченку в Казахстані. Всі його графічні твори перевести у скульптуру. Ідея така, що через 200 років він повернувся до своїх героїв, яких він тоді живими бачив, він з ними говорив, малював їх з натури. А ще й він показав побут, одяг.
Шевченко першим показав казахів, намалював. У них же на надгробках немає портретів, там орнаменти. Мусульманська традиція. Крім малюнків Шевченка, по історії Казахстану не так багато залишилось візуальної спадщини.
– Якою була Ваша мета пройти по всім стежкам Шевченка? Ви хотіли відчути все це, щоб потім відобразити в експозиції?
Це був шлях по відновленню і збереженню пам'яті про Шевченка. Це велика задача і велика тема, її на сьогодні ніхто не підніме.
Я ж робив всі музеї Шевченка — київський, канівський, Моринці, Казахстан, Оренбург. Так сталося, що всі прийшлося.
"Політичні танці на кістках". Про автентичність, натхнення і скандал з музеєм Лесі Українки
– Розкажіть, якими є секрети хорошої експозиції?
По-перше, вона має бути символічною та креативною.
По-друге, навіщо ми в музеї приходимо? Щоби бачити автентику. Щоби бачити оригінали. Є звичайний олівець, а є олівець, яким малював сам Шевченко "Казашку Катю". Музей на це і є музей, він повинен це показувати, а не фанерні вітрини.
– Нещодавно розгорівся скандал навколо музею Лесі Українки у Новоград-Волинському. Саме через проблеми неавтентичності та халатності. Ви брали участь у створенні виставки до 150-річного ювілею письменниці там, розкажіть свій погляд на проблему.
На жаль, у радянський час в будинок Лесі поселили одну-дві сім'ї. Це наша проблема. Люди не розуміють цінності оригіналу, що саме в ньому народилася велика письменниця. Мовляв, ну, Леся померла, так Петро заселився і зробив собі вікна, які хотів, дах перекрив, бо протікав…
– Що планується робити з музеєм зараз?
Зараз максимально потрібно повернути автентичність, наскільки це можливо. Є спогади, але матеріалу дуже мало. І на жаль, все одно це не буде, як музей Коцюбинського в Чернігові, бо в музей Коцюбинського в Чернігові ніякий ЖЕК не заселявся. Після смерті письменника його дочка Ірина все законсервувала, усе так і залишилося: як стояв стіл, за яким Коцюбинський писав, так і стоїть. Із хатою Лесі Українки ми можемо лише дібрати меблі того часу, привести її до вигляду автентичного. Це буде інтерпретація епохи, в якій жила Леся.
– Але у опонентів думка інша — вони думають, що треба модернізувати, хочуть зробити добудову, розширити літературну вітальню. Яка ваша позиція?
Моя позиція категорична — ніяких добудов не треба ліпити. По-перше, бо втратимо оригінальність назавжди.
По-друге, воно не потрібно. По території воно не треба, там вся творчість Лесі вміщується. У них немає стільки матеріалу, скільки по Шевченку. Немає навіть такого мецената, хто збирав би Лесю Українку. Треба якісно наповнити ту площу, що зараз є.
– Ви були в цьому музеї — одразу після того, як там зробили сумновідомий халатний ремонт, пофарбували підлогу прямо навколо меблів — оцініть стан музею зараз.
Це просто вандалізм і дурість. Це "ЖЕК", і все.
– Як по-вашому має виглядати експозиція? Чи можна з цієї території, що є, створити щось справді цікаве?
Звісно. Експозиція має бути доступною. Хто хоче, той взяв книжку і почитав. Тому що там немає цінних оригіналів, перших видань, які під склом треба тримати. А це всі книжки — бери і читай, і постав на місце. І не треба нічого. 11 мільйонів (наданих на реставрацію музею Лесі Українки державою — ред.) — це непомірна сума. За 11 мільйонів можна такого наробить!
– Як ви думаєте, чому цей проект виник? Хто його лобіює?
Піаряться люди на фоні ювілею. От він молодець, вибив 11 мільйонів для музею Лесі Українки. А якщо хтось проти — то він Лесю Українку не любить! Не патріоти, і проти Лесі Українки, і проти Шевченка, і проти Небесної сотні?
В тому вигляді, в якому вони хочуть робити, — то я проти.
По-перше, з ким народний депутат, який ініціював цей проект, порадився, якщо сам директор цього музею мені каже: "Ніякої добудови тут не потрібно"? І колектив теж так вважає. Зайдуть тут кранами і знищать навіть те, що є.
Щодо виділених коштів… Розкішний робочий проект вартує аж 5 тисяч гривень. А там 600 тисяч гривень виділили на проектування пристройки… Це привід для корупції і не більше.
– Пам'ять потрібно вшановувати і потрібно створювати меморіали. Але чи повинно це бути в пріоритеті України зараз?
Має бути в пріоритеті, але треба сісти і розібратися, що нам треба, куди нам кидати мільярди — чи треба воно сьогодні, чи це політичні танці на кістках.
У нас в державі немає плану, що нам треба робити… що 11 мільйонів дають на перестройку Лесі Українки, а музей українського козацтва не може мільйона добитися, щоб дах перекрити, і експонати заливає під час кожного дощу. Про що можна говорити?
Немає в державі розуміння, що нам треба. Не вистачає експертності у прийнятті рішень.
– А якими музеями ви надихаєтеся? Музеїв дуже багато, багато різних експозицій, але який би ви поставили в приклад, наприклад, для Новоград-Волинського для Лесі Українки?
От, наприклад, музей Вінграновського. Це не меморіальний, це просто офіс, перероблений в музей. Причому не "нафталіновий", а живий. Заходиш туди, кави випив, взяв книжку, почитав, познайомився, кіно подивився.
Футуристичний проект музея Вінграновського в Первомайську
– Це ваш проект?
Так, мій проект. Тут столики, можна каву випити, бери книжку читай — не зачинено. У Лесі Українки цей принцип також можна застосувати, і це буде дуже органічно духу Лесі, а не колгоспний зал засідань окремо робити.
– Ви погоджуєтеся, що музей у Новоград-Волинському потребує змін?
Звісно, він зараз дуже такий сільський.
Але це все копійки коштує. Оцей музей Вінграновського у Первомайську на Миколаївщині робили. По всьому периметру меблі, з футуристичними "планетами" Вінграновського — аж 300 тисяч грн. А в Новоград-Волинському 600 тисяч — сам лише проект «будки»-прибудови. Оце вам показник. Ціна сильно завищена. Мало того, що кошти громада втратить, так ще й злочин проти пам'яті зроблять цією прибудовою.
"Що зараз потрібніше?" Про те, вшанування пам'яті яких тем не вистачає Україні
– Яких ще не вистачає тем в Україні? Які ідеї і пропозиції ви ще маєте? Ви казали, що у Вас є 15 кг нереалізованих проектів — озвучте якісь, будь ласка.
Там не 15 кг виявилося, а всі 40 (сміється).
Проблем в Україні є багато. Але немає державної політики. Ми ж можемо робити не тільки музеї, а ще є меморіали, які повинні стати у нас державними. І стільки тем ще не розкрито… От, наприклад. У 1939 році радянські війська окупували Буковину. І почалося — окупація, енкаведисти, знищення храмів, колгоспи. А люди жили у зовсім іншому укладі. Вони всі набожні, всі до церкви ходили, а тут отаке. Почалися недовольства, а тут наближається війна. І тоді совєти сказали: "Значит, кому не нравится советская власть, вы собираетесь и мы вам открываем зеленый коридор и на Румынию, чешите".
І люди пішли. Зелений коридор відкрила радянська влада. Розстріляли їх всіх там. Кулемети, добивали на конях з пістолетами тих, хто ще ворушився на землі. Це сталося 1 квітня, 80 років було цій даті.
Я поїхав на те місце, пройшовся тією дорогою. Це між Румунією і Україною, Чернівецька область. Пройшов я 3 кілометри з прикордонником, зайшов з Румунії з тієї сторони. І з'явилася ця ідея — збитий клин журавлів, що не долетів до Європи.
Проект меморіалу розстріляних буковинців на кордоні Румунії та України
Як летить клин, а його збили, і він упав на землю. І дві дзвіниці — одна на українській території, інша — на румунській, передзвонюються. Оцей меморіал між Румунією і Україною. Я як показав румунам, а вони кажуть: "Ми не знали про цю трагедію, але волосся дибом на руках піднімається".
– Якщо повертатись до сучасних подій: окупація Криму, війна на Сході — чи треба тут меморіали створювати і вшановувати пам'ять? Ми говоримо про події Другої світової війни, але у нас і зараз війна йде.
Ось мій проект, присвячений депортації кримських татар.
Підходить поїзд, розсипалася гора, річки висохли, розкидане каміння — це все татарські села. Глядач заходить всередину по рейкам — там просто тунель, бетонний, туди ж заїжджає поїзд. По всьому тунелю йде фільм "Хайтарма", по стелі, по стінах, і цей гвалт, крик, ці собаки… Ти заходиш в цю атмосферу, у цю страшну ситуацію. А зверху — скелет мінарета.
І знову ж таки — оцей весь меморіал за 11 мільйонів, які виділили на хату Лесі Українки — щоби підлогу пофарбувати і "будку" добудувати — можна спокійно зробити. І що зараз потрібніше?
Фото "Рубрики"
А ще дивіться, як працює і чим дивує Музей науки у Києві.
