Замальовки: надвечір
Коли повертаєшся додому ввечері, а в небі над тобою йдуть на посадку літаки, а повітря так солодко пахне черешнями і малиною, в якусь мить може здатися, що ти не там, де є насправді. Це відчуття швидке, мінливе, майже невловиме, але якщо ти вже його вловив – починаєш відчувати світ навколо і справді дещо інакшим.
Поруч прогулюються люди, вони ідуть разом з тобою та назустріч, – з невгамовними дітьми на самокатах та собаками на повідках із висолопленими язиками. Люди тримаються за руки, обіймають за плечі один одного. Голоси їхні із негучних розмов змішуються у приглушений вир.
З найближчого фургончика з овочами, фруктами та ягодами, що саме згортається на ніч, лунають турецькі мотиви. Чоловік поруч із ним підспівує. Жінка трохи подалі буркотить щось невдоволено.
З кафе навпроти чутно італійські пісні 80-х. Усі столики на терасі – зайнято, офіціанти рухаються повільно, не квапливо, ліниво підходячи по черзі до кожного. А в сусідньому – транслюють футбол. Різкий видих розчарування втручається у вечір – грають, певне, так собі.
Серпанок палає червоним, червоне те світло відбивається в дорожньому знаку – він перетворюється на призахідне сонце. Справжнє сонце давно закотилося за високі стіни будинків. Втім, і цього раптового багряно-червоного блиску коло дороги поки теж вистачає.
В обличчя летить тихий вітерець.
Гудуть жуки і бджоли.
Заплющуєш очі – і ти вже десь коло моря, де набережна, і хвилі, і пісок, і ті самі бджоли, і аромат малини, і суміш музики звідусіль та голосів, і червоне полум'яне сонце, і все, чого насправді тут часом так не вистачає навіть коли воно зовсім поруч, так близько, що від нього відділяє лиш крихта уяви.
До дому – ще кількадесят метрів.
Хіба так уже і потрібно поспішати?
