"Сірий шум" українських виборів

Автор

Ярослав Телешун

кандидат політичних наук, експерт Українського центру суспільного розвитку

Сьогодні майже весь фокус українських ЗМІ (більше того – і увага світових) присвячений кандидатам в президенти та їх «виборчому забігу». І це цілком зрозуміло. Вибір Президента України є одночасно вибором внутрішнього і зовнішнього векторів розвитку всієї держави на найближчі п’ять років. Окрім самих кандидатів до виборчого процесу залучені їхні штаби, інші політичні сили, що вже вибули з забігу, проте не втратили ані впливу, ані амбіцій бути представленими у владі, представники великого бізнесу, що похапцем намагаються розкласти «пасьянс» згідно нових реалій, медіа як «рупор мас» і волі своїх власників, представники експертного середовища, що, «оцінюючи» процес, стають його безпосереднім учасником, і безпосередньо громадяни нашої держави, які незалежно від власної волі та бажань стали «бійцями» віртуального фронту.

Звичайно, кожен з акторів виборчого процесу заслуговує окремої уваги. Втім хотілося б зосередити увагу на менш «розпіареній» складовій – ролі і функцій експертних кіл в період виборчих змагань. Адже попри свою «експертність» та «незаангажованість», вони часто є інструментом боротьби різних політичних сил. Особливо сильно це простежується напередодні дня виборів: у так званий «день тиші», коли заборонена пряма агітація. Проте заборона майже жодним чином не обмежує риторику експертів ані в ЗМІ, а тим паче, в соціальних мережах. Що в підсумку може істотно вплинути на наш вибір у день голосування.

Сьогодні, напевно, нікого не здивувати новиною, що переважна більшість ЗМІ (перш за все, мова йде про найрейтинговіші медіа-ресурси) відпрацьовує певні «меседжі» і захищає інтереси своїх власників. Ба більше, значна частка українців завдяки потужній інформаційній війні в період виборчої компанії чітко усвідомлює, в сферу чиїх інтересів входить той чи інший медіа-ресурс (перш за все, йдеться про ТБ-канали). ЗМІ уже дискредитовані в очах суспільства через довготривале використання їх як інструмент боротьби з опонентами. Зокрема, за результатами Київського Міжнародного Інституту Соціології за станом на грудень-місяць 2018 року, українським медіа довіряє 31% населення, не довіряють – 42% (тобто баланс довіри-недовіри складає -11%). Зневіра громадян у медіа має місце не тільки в Україні, а й навіть в високорозвинених державах з усталеними демократичними традиціями. Згідно з результатами американського інституту дослідження громадської думки – Інституту Ґеллапа (The Gallup Organization) довіра громадян Сполучених Штатів Америки до національних медіа суттєво зменшилася з 2015 (40% довіри населення) по 2016 роки (32%). Це було обумовлено двома основними чинниками:

• активною участю медіа у висвітлені передвиборчої президентської компанії і їх заангажованості
• зниженням рівня вимог до працівників ЗМІ через бурхливий розвиток блогосфери та соціальних мереж (перетворення феномену «Я-Кореспондент» з елементу розвинутого громадянського суспільства на загрозу існуючій системі медіа-індустрії)

В Україні ці чинники так само мають місце, навіть більше того – вони посилені відсутністю тривалих демократичних традицій журналістської діяльності та орієнтацією переважної більшості співробітників ЗМІ на швидкість, а не на якість. Натомість класичній американо-європейській традиції (в якій журналістські матеріали за глибиною і смислом не поступаються фаховим і не потребують сторонньої думки), українська журналістика стала використовувати експертну думку задля посилення власної або ж для зняття з себе відповідальність за певні судження. Але думка «стороннього» фахівця, а тим паче, з політичних питань не завжди задовольняє власника медіа-ресурсу. Адже погляд журналістів і експертів повинен бути направлений в ту сам сторону, що й власника медіа-ресурсу. Такий стан речей породив попит на «нові обличчя» в експертному середовищі і спровокував утворення, так званих, «кишенькових» експертів та «ЛСД» (лідерів суспільної думки). А як наголошує «закон ринку»: попит породжує пропозицію.

Наразі, щоб стати «авторитетним» політологом, політичним експертом, консультантом, а то й технологом достатньо мати кілька ефірів за плечима або ж «веселий» блог і профіль в соціальній мережі з n-ю кількістю підписників. Натомість профільна освіта, багаторічна практика в державних інститутах, науково-дослідницька робота та численні журналістські розслідування є рудиментом епохи, що передувала сучасному експертно-інформаційному «хайтеку». Де головним є вірність і оперативність, а не «глибина» і об’єктивність фахівця.

Результатом такої політики є «глибоко-інтуїтивні» судження блогерів та «експертів» про питання «війни і миру», бідності і міграції на ефірах телеканалів, фривольно-комічні коментарі політологів в соціальних мережах, що викликають осуд у міжнародної спільноти (читайте, як посол Франції присоромила українського політолога за жарт про пожежу у Нотр-Дамі), та абсолютно «об’єктивні» твердження експертів на користь окремих кандидатів або політичних сил. Цим грішать не тільки окремі особистості, а й цілі організації – «фабрики думок», а скоріше «фабрики «правильних» думок». Тому й не дивно, що час від часу, з’являється в медіа інформація чи то про прямий зв’язок більше ніж 30 громадських організацій, що спостерігають за виборами (з 139 представлених на президентський перегонах 2019 року) з кандидатами в президенти, чи про їх підігрування тій або іншій політичній силі тощо. Гарним доказом вищезазначеного слугують результати проекту “Приховані інтереси”, в межах якого громадські активісти знайшли близько 600 структур, що належать 129 депутатам Київради, з яких 96 – громадські організації, 34 – благодійні фонди тощо.

В підсумку, замість пояснення та роз’яснення важливих політичних, соціально-економічних проблем нашого суспільства, зокрема і виборів, «експертне середовище» м’яко (а інколи не дуже) підштовхують громадян до певного рішення та вибору. Що в остаточному рахунку нівелює цінність «голосу» експертної думки взагалі і залишає багато суспільно-важливих питань відкритими. А це пряма загроза майбутньому України.