Китай и США: торговая война отменяется?

Президент США Дональд Трамп з китайським віце-прем'єром Лю Хе в Білому домі, на фотографії, опублікованому Трампом на Twitter у четвер. Трамп сказав, що вони «обговорюють торгівлю»

Кирилл Слобожанский

«Я перемагав людей з Китаю. Я перемагаю проти Китаю. Китай можна перемогти, якщо ти розумний. Але ж наші нічого не розуміють. Ми зустрічаємо лідерів Китаю державними обідами. Я сказав: чому ви готуєте для них державні обіди? Вони ж нас постійно дурять. Нехай харчуються у McDonalds, а потім повертаються до столу переговорів».

Із такими словами на мітингу у Блаффтоні, штат Південна Кароліна 21 липня 2015 року Дональд Трамп зарекомендував себе як прихильника антикитайського напряму у зовнішній політиці США. Це був не останній такий вислів Трампа щодо «жорсткішого» ставлення до відносин із Китаєм, як у ході передвиборчої кампанії, так і на посаді Президента Сполучених Штатів. Заклики Трампа до торгівельної війни з КНР знайшли підтримку у частини американського бізнесу, але найбільш за все – у Москві, зацікавленій у тому, щоб обернути Китай та США один проти одного та зробити безпечним «східний напрямок» власної геополітики. І якщо дивитися лише на репліки  Президента Трампа, здається, що така стратегія є успішною. Своєю категоричністю у висловах та відсутністю банального такту американський президент мав усі шанси розлютити китайську сторону, впевнену у своїй зверхності та дуже зацікавлену в церемоніалі (подібний конфуз із церемоніалом нещодавно трапився в Ізраїлі у ході зустрічі з Прем'єр-міністром Японії, розлютивши японських дипломатів поданням десерту у тарах у вигляді чобота).

Однак поки що ми бачимо лише зворотні результати. Хоча провідні експерти-економісти та представники бізнесу (такі як Девід Додвелл, виконавчий директор Hong Kong-Apec Trade Policy Group) пророкували поразку самовпевненого політичного курсу адміністрації Дональда Трампа  (дипломатична агресивність якого особливо збільшилася із призначенням Радником з питань національної безпеки Білого дому Джона Болтона) та нищівну для американської економіки «торгівельну війну», на сьогодні ми можемо стверджувати, що американські виклики не розчарували, а, напроти, стимулювали китайську сторону шукати компромісу у певних сферах відносин. Звичайно, після таких несподіваних успіхів хоч-не-хоч визнаєш, що в адміністрації Президента Трампа все ж-таки розуміються у «Мистецтві Угоди», і що Дональд Трамп зможе досягти тих самих «добрих угод», за відсутність яких він критикував адміністрацію Президента Обами.

Протиріччя між зовнішньою «напруженою атмосферою» американсько-китайських відносин та «несподіваними угодами» наводять нас на очевидний висновок: між КНР та США відбуваються таємні переговори, які не анонсуються у ЗМІ. Гра американців «з батогом та пряником» стала для китайської сторони найбільшою несподіванкою у зовнішній політиці з 1997 р. (коли Гонконг було передано до складу КНР). Звинувачення особисто Президента Трампа щодо «нечесного злодійства» Китаю (нібито занадто занижують ціну юаню), несподіваний вихід США з Транстихоокеанського партнерства (яке раніше розглядалося саме як інструмент американської політики задля збереження контролю над Тихоокеанською зоною, створення економічного блоку для протистояння впливу Китаю), та березневе рішення встановити тарифи на сталь та алюміній (які загрожують знищити принципи роботи та організації вже ослабленої Світової організації торгівлі), – усі ці дії залишили Китай у розпачі щодо замислів американців та особисто Дональда Трампа. З одного боку, Трамп відкрито проголошував Китай економічним ворогом та демонстративно принижував статус КНР у персональній дипломатії, а нещодавно «ворожий» статус КНР у США був анонсований не лише на економічному, а й на військовому рівні, коли Секретар оборони США Джеймс Меттіс представив у конгресі нову стратегію оборони, яка закликала до рішучих кроків проти розповсюдження впливу Росії та Китаю, після майже двох десятиріч зосередження уваги збройних сил насамперед на ісламістських бойовиках і «країнах-ізгоях». З іншого боку, політика Трампа «По-перше Америка», ціллю якої є «позбавлення від дармоїдів» (на прикладі країн Транстихооеканського партнерства, які розраховували на значні економічні преференції від США заради того, щоб «не дати Китаю диктувати правила розвитку світової економіки) та «повернення промисловості і робочих місць до США», а на ділі добровільна відмова Сполучених Штатів від важелів впливу в Азії (на прикладах дистанціювання від ситуацій на території Ірану та Пакистану), що не може не цікавити китайську сторону. Фактично, КНР дають зрозуміти: нинішня американська адміністрація не проти подальшого становлення та посилення Китаю як регіональної сили, але в обмін на це бажає «карантину» ринку США та союзних країн від КНР та її де-факто економічно залежних сателітів. Як ми вже міркували на прикладі іранської ситуації, оскільки у КНР існують корпорації, яки знаходяться повністю поза межами американської сфери впливу (через що не хвилюються ризикувати американськими і європейськими ринками у випадку санкцій за торгівлю з Іраном), то існує ризик створення окремої паназійської економічної системи заснованої на юані у випадку, якщо США та європейські країни зупинять чи зменшать масштаби торгівлі з Іраном, залишивши іранський нафтовий ринок під впливом китайських інвесторів.

Несподівана «любов» Китаю до такого «ненависника» як Дональд Трамп вже помічається деякими журналістами (відносини яких із новим Президентом США зазвичай не найкращі). Як пише Бенжамін Карлсон для The Atlantic: «Я регулярно приєднувався до натовпу журналістів на щоденних брифінгах МЗС Китаю у Пекіні. Там зібрані представники засобів масової інформації питали чиновників щодо кожного антикитайського коментаря Трампа, кожного його "вибуху" на Twitter: стосовно торгових війн, Північної Кореї або "крадіжки" Китаєм американських робочих місць. Репортери очікували гнівних засуджень на кшталт таких, якими у Китаї зазвичай "нагороджують" Південну Корею, Філіппіни та інші країни, які сприймаються як такі, що заважають китайським інтересам. Але таких засуджень так і не почули. Щодня, речникии наполегливо, а потім  навіть нетерпляче підкреслювали свій позитивний погляд на перспективи американсько-китайських відносин за Трампа».

Певно, в Китаї зрозуміли, що Дональд Трамп, самозваний «майстер угоди», все ж готовий краще піти на погану угоду, ніж взагалі не підписати ніякої угоди, і може бути переконаний піти на будь-який компроміс заради того, щоб оголосити «перемогу» у соцмережах та підняти власний рейтинг. Нещодавно Дональд Трамп та Сі Цзіньпін заявили про «перемир'я у торговій війні», підписавши ряд угод, які мали вирішувати три основні проблеми торговельної суперечки між Китаєм та США: дефіцит торговельного балансу, широкомасштабне розкрадання прав інтелектуальної власності в Китаї, протекціоністська промислова політика Пекіна. Відповідно до угод Китай погодився купувати значну кількість товарів та послуг у США, особливо в сільськогосподарському та енергетичному секторах, прагнучи «суттєво зменшити дефіцит», що Президент Трамп оголошував головною мотивацією для початку торгової війни з Китаєм. Але в решті-решт, навіть успішні угоди американської адміністрації із КНР (які, за словами Трампа, принесли США доходи у $250 млрд) не змогли забезпечити вирішення фундаментальних проблем, з якими стикаються американські компанії в Китаї: вимоги щодо обміну технологічними та комерційними секретами з китайськими партнерами в обмін на доступ на китайські ринки; обмеження на функціонування американських компаній у певних галузях китайської економіки; протекціоністська промислова політика Китаю, яка прямо спрямована на витіснення іноземних фірм у наукоємних сферах, від інформаційних технологій до виробництва електромобілів. І така політика Китаю дає плідні результати, виводячи китайську економіку на рекорди у створенні інфраструктури, будівництві, розробці Інтернет-технологій майбутнього. Коли виявляється, що Китай за два роки (2011 – 2013) використав більше цементу, ніж за США за весь період ХХ ст., починаєш розуміти, що конкуренція з таким економічним гігантом, та ще й на його умовах, майже неможлива. Певно, це розуміють і в Білому домі, через що намагаються заохочувати власний бізнес до повернення виробничих потужностей та, відповідно, робочих місць, до Сполучення Штатів, навіть за рахунок втрат на ринці Транстихооеканського співтовариства. Фактично, заохочується той самий меркантилізм, протекція власним компаніям, яку ми бачимо у Китаї – це, звичайно, проти типових американських принципів вільного ринку, але у ситуації, в якій китайці «грають брудно», конкурентам доводиться наслідувати їхній приклад.

Така політика «економіки для своїх», якої американці «навчаються» у КНР, вже вдарила по китайським компаніям, які залишаються невідокремленими від західного ринку. Нещодавно китайський виробник телекомунікаційної техніки ZTE повідомив у фінансовому звіті про втрату $3,1 млрд через санкції США (Адміністрації як Президента Обами, так і Президента Трампа неодноразово карали ZTE за порушення американських законів про санкції, а саме за продаж товарів до Ірану та Північної Кореї, із послідовною брехнею в обличчя американських федеральних слідчих): китайській корпорації було заборонено купувати у США деякі компоненти, без яких, як з'ясувалося, китайці не можуть виробляти свою продукцію. Однак на знак доброї волі, Дональд Трамп розпочав процес розробки методу обійти санкції, заявивши: «Забагато робочих місць в Китаї втрачено. Торгівельному департаменту було доручено розібратися з цим!» 25 травня Президент Дональд Трамп заявив про досягнуту угоду: «Сенатор Шумер та адміністрація Обами дозволяли телефонній компанії ZTE процвітати без стримувань і противаг. Я ж закрив її, а потім дозволив знову відкрити після гарантй безпеки на високому рівні, зміни керівництва та ради директорів, зобов'язання купувати деталі у США і сплатити $1,3 млрд». Такі дії адміністрації незважаючи на жорстку, двопартійну опозицію у Конгресі, викликали протест в американських законодавців, які попередили, що така велика технологічна компанія повинна бути суворіше покарана за порушення законодавства США: представники як демократів, так і республіканців заявили, що рішення Білого дому було рівноцінне порятунку великої китайської компанії із невеликою вигодою для Сполучених Штатів. Сенатор Марко Рубіо від Республіканської партії (у свій чай конкурент Дональда Трампа у передвиборчих змаганнях) заявив: «Це гарна угода… для ZTE та Китаю. Китай безжально нищить компанії США і використовує ці телекомунікаційні компанії щоб шпигувати та викрадати у нас».

Чому ж Президент Сполучених Штатів, який у будь-якій події намагається шукати привід щоб підвищити власну популярність та виставити себе переможцем, пішов на такий непопулярний крок? Справа у тому, що китайський лідер Сі Цзіньпін особисто звернувся до Трампа з проханням втрутитися і дозволити ZTE продовжувати працювати, і, як сказав Трамп, він зробив це «як особисту послугу» ("personal favor"), що в американській термінології означає певний борг: послугу за послугу. Але нащо ж Трамп «витратив» відповідну послугу Сі Цзіньпіна? Недобрі чутки вказують на попередні дії Китаю, пов'язані із персональним збагаченням родини Трампів: Китай інвестував $500 млн доларів у Індонезійський тематичний парк, який включає в себе готелі та поля для гольфу, що належать компанії Трампа, а також компанія старшої доньки США Іванки Трамп отримала дозвіл Пекіна на п'ять нових торгових марок для продажу товарів у Китаї (Ivanka Trump Marks LLC ще у 2017 році отримала монопольні права, які дозволяли торгувати трьома видами товарів: ювелірними виробами, шкіряними сумками і спа-послугами, а тепер компанія ще більше розширила свій ринок у Китаї). Однак варто подивитися і на політичну сторону питання. Дональд Трамп, якого «придворні підлабузники» вже налаштували на отримання лаврів Нобелівської премії миру, дуже зацікавлений у позитивному для США вирішення корейського питання. Його методи «батога і пряника» вже змусили КНДР розпочати переговори із Республікою Кореї щодо підписання миру та встановлення дружніх відносин, перейти на єдиний часовий пояс та навіть остаточно демонтувати свій ядерний полігон. Звичайно, без негласної згоди з боку Китаю було б неможливо все це зробити, на що вказують нещодавні слова Дональда Трампа: після відмови США від саміту (на що КНДР, несподівано, відповіла дуже дипломатично та почала шукати як вийти з ситуації) він заявив, що «усі грають в ігри» (щодо ігнорувань делегатами КНДР певних зустрічей), а раніше до того прямо звинуватив секретні китайсько-корейські перемовини у проблемах організації саміту: «Я скажу, що я трохи розчарований, тому що після того як Кім Чен Ун зустрівся із Президентом Ці в Китаї… Я думаю, що змінилося ставлення Кім Чен Уна [до проблеми]. Так що мені це не подобається. Мені це не подобається з точки зору Китаю».

Скоріш за все саме у політичній вигоді лежить справжня «гарна угода» Дональда Трампа із Китаєм. Питання лише в тому, чим і наскільки американський президент готовий пожертвувати заради преференцій з боку КНР. КНДР вже довгий час перебувала у статусі китайського сателіта, з невеликою економічною вигодою для китайської сторони, але із вигодою у вигляді статусу (як власна сфера впливу) та буферної зони (від американський військ у Південній Кореї). Хоча КНДР вже дозволяла собі певну непокірність перед китайським союзником, щоб повністю відмовитися від підтримки такого антиамериканського форпосту КНР мала б отримати значно більші преференції. Логічними важелями впливу, які мають США є: пан азійський ринок, Іран, Тайвань, та, власне, Південна Корея. Посилення антиіранських санкцій та вихід із Транстихоокеанського співтовариства з боку США мають всі шанси покращити китайську економіку, – але хоча це й полегшує китайську економічну експансію, КНР так чи інакше прогнозувала досягнення таких результатів разом з американською допомогою чи без неї. Тайвань, чи коректніше, Республіка Китай, отримувала американську дипломатичну підтримку з початку трампівської адміністрації, загрози «визнати Тайвань», чи пропозиції «подорувати Тайвань» також в «арсеналі демократії», однак навряд чи американці вирішать «розігрувати» цей козир у найближчому майбутньому. А от статус власне Південної Кореї, чи можливої об'єднаної Кореї є значно цікавішою темою: якщо на меті Трампа саме популярне увіковічення, а не банальна підтримка військової присутності у регіоні, план об'єднання Кореї може включати в себе певні поступки з боку США (конкретно, присутності американських військових), що для КНР було б достатньою спокусою задля відмови від продовження існування КНДР: об'єднана Корея без американського впливу, навіть із збереженням демократичної системи але під самим боком у КНР так чи інакше потрапить під китайський політико-економічний вплив та поставить жирну крапку у протистоянні південнокорейських та китайських корпорацій. Але при всій імпозантності та рішучості Дональда Трампа, не забуваймо, що президентська адміністрація не завершується на, власне, президенті, через що персональні проекти Трампа можуть зіткнутися із довготривалими інтересами США та певними силами, які зацікавлені у збереженні статусу-кво.

Не будемо забувати і про фактор Північної Азії. Нещодавня відміна візиту Кім Чен Уна до Москви може бути якщо не «останнім китайським попередженням», то точно сигналом з Пекіну, незадоволеним «грою» московських можновладців із власним сателітом. Нагадаймо, що коли у 2017 році КНДР активно загрожувала використанням ядерного арсеналу, вона отримала опір з боку як КНР, так і США, і лише з Москви отримала певну підтримку своїх дій. Активні спроби налаштувати Пекін проти Вашингтону зазнали поразки, через що Китай знову стає «дикою картою», «Джокером» азійської геополітичної арени, небезпеки від якого можуть чекати як у Владивостоці, так і в Сеулі.