Вибір без вибору

Євген Степаненко

захисник України

Присвячується моєму синові, якому, надіюся, ніколи не доведеться воювати

Це есе — одне з шістнадцяти, написаних цієї зими захисницями й захисниками України про війну.

Схил пагорба від яру до будинків нагорі поділений городами на довгі прямокутні клаптики. Сонце б'є прямо в очі, і, попри затінені окуляри, майже нічого не видно, але знаємо, що он ті силуети мають бути хутором десь посередині Сходу України.

На оновлених гугл-картах цей хутір важко розгледіти. Чи його так добре стерли із землі за рік війни, чи, може, і супутникам уже не потрібні ці запилюжені, спалені сонцем і боями степи. Але вони ще потрібні нам. Бо якось так уже вийшло, що це наша земля, це наш хутір і наші будинки.

Немає різниці, іти стежкою чи полем, тож ми йдемо навпрямки. Тут навряд чи щось заміноване, але за звичкою очі невпинно перебігають від горбочка до горбочка, намагаючись ухопити поглядом усе дивне. Майже до краю плететься сухе бадилля картоплі, і навколо поки що все звичне та зрозуміле.

Іти важко. Пил підіймається й прилипає до шкіри. Біля ключиці, там, де висить ніж, починають витися мухи. Їх дратує і тягне до себе запах: учора туди потрапила кров водія.

Цей запах заважає мені зосередитися та сфокусуватися на будинку, на нашій меті й нашій помилці, про яку нескінченно довбе мені в праве вухо мій друг і напарник Німець.

Його звати Пітер Гейнц, і я знаю про нього лиш те, що він з колоністів, яких свого часу переселили кудись під Одесу.

У його характері якимось хитромудрим і не відомим нікому способом перебовталися одеська безшабашність та німецькі практичність й організованість.

Мене він страшенно бісить своїми постійними змінами настрою, а я, таке враження, завжди розважаю його своїм, ніде правди діти, аж надто серйозним ставленням до життя. Та, попри все, ми друзі вже третій місяць: на війні це багато.

Дзижчання мух нагадує цю дивну напівусмішку водія російського "Тигра", який уже зрозумів, що з ним трапиться зараз, і мовчки чекав, доки розпечені уламки гранати не влетять у тіло. Чекав і, може, радів, що все ось так закінчиться, так швидко й так напевне…

А може, і не радів. Бо на війні інколи так важко, що часто лиш чекаєш, щоб усе закінчилося, і вже байдуже як, але, втім, і жити іноді аж надто хочеться. Та тільки питання, як же жити й навіщо жити.

Відверто кажучи, усі ці "жити — не жити", як на мене, занадто просто для справжньої, а не написаної в книжці війни.

Здається, що це останнє моє речення я кажу вголос, тому що Німець негайно реагує реплікою:

— Актёром жил — актёром и умрешь…[1] — бурмоче він начебто про себе, але робить це так віртуозно, щоб я почув.

— Ну, по-перше, я не актор, а Режисер, — якось автоматично і, як завжди, надто серйозно відповідаю. — А по-друге, дорогий мій друже Німцю, в оригіналі в Шекспіра було "чи бути, чи не бути — ось питання!". І в нас із тобою вибору немає: нам треба бути… І жити.

Режисер — це мій позивний ще із чотирнадцятого року. Не запитуйте, чому так і чому я на війні, а не знімаю патріотичні фільми про справжніх героїв. Усе це надто особисте й надто заплутане, щоб відповісти вам кількома словами, а говорити чи тим паче щось пояснювати довгими реченнями я вже відвик в армії.

Німець стоїть по пояс у бур'янах і, відсапуючись, раптом робиться страшенно серйозним:

— Жека, ну хера нам быть? Чтобы что?..[2]

— Ну… — я тягну паузу, як поганий актор в аматорському театрі.

— А я тебе скажу, чтобы что, — різко говорить Німець. — Мы должны быть, чтобы их тут не было[3].

До краю городу вже недалеко, метрів сто. Над ним стоїть хата, ззовні зовсім нежила. Жорстке літнє сонце й далі випалювало наш мозок. Десь ліниво скрипить курка, гавкає собака. Ці звуки пробуджують мене від вічної розмови про життя й небуття, і я повертаюся до реальності.

— Лізьмо далі, — кажу. — Город не місце для дискусій. І взагалі, коли вмирає актор, його проводжають оплесками. Чи будеш мені аплодувати на моїх похоронах, Німцю?

— Будут тебе аплодисменты, будет бубен и свисток, и шашлык из нас будет[4], — Німець валить докупи всі цитати з якихось забутих старих фільмів і лізе догори, туди, де по межі городу вицвітає в жовте кукурудза.

— Ну вот скажи, скажи мне, родная, где я свернул не туда, перед тем как встретится с вами, — наспівує він мені мотив не відомого нікому танго з блатним відтінком. — Хули мы туда лезем? Ну вот хули?! Нахрена мне твоя бабка? Что ты там увидеть хочешь? Мне вообще-то моя бабушка дорога, я её ещё увидеть хочу[5]…

— У тебе ж немає начебто бабусі. Сам же казав мені днями, що померла позаминулого року.

— А я, может быть, на могилку хочу ещё сходить, поплакать, рассказать, с какими долбоёбами на войне связался[6]…

— Куди голка, туди й нитка, напарнику. Ну ж бо працюй.

— Хули тут работать? Только-только дал Бог с такого выйти, мать моя женщина, в жизни так не боялся, а ты — "работай"… Жека, я хочу коктейль, бабу или хотя б эту бабушку и убраться… Нахер оно нам? Валить отсюда нужно, жопой чувствую, валить[7]…

— Ну от коли відчуєш серцем, тоді й звалимо, а коли жопа працює, значить, лізь!..

Загалом уся ця історія з бабцею — просто прохання до мене, яке ні до чого не зобов'язує. "Женю, чи можеш дізнатися, як там бабуся?.. Може, вдасться її вивезти?". Можу, чому ж не можу…

Тільки бабуся в сірій зоні. Тобто там, де ніхто ні про кого нічого не знає. Та й про себе вони вже нічого не знають, крім того, що звуться людьми й живуть на планеті Земля, яка для них обмежується териконами на горизонті й небом, напханим чужими холодними зірками.

Сіра зона — це здичавілі собаки й закинуті хати, це яблуневі сади, пошматовані уламками снарядів та вирвами від мін, це розбиті дороги й час, який застиг із цією війною, наче Хронос збісився й зупинив усі годинники одночасно.

Ми стоїмо з Німцем біля чорно-білого портрета чоловіка. Коло нього на цьому фото красива маленька жінка, що схожа на бабусю і схожа на Настю. У неї трохи збляклі сірі очі молодої жінки, яку час узяв і замотав у старечу, пошматовану зморшками шкіру, завелику для її легкого пташиного тіла.

— Одстаньте, — каже вона й тягне цигарку за цигаркою, свою "ватру" овальну, чи як її там.

— Одстаньте, — каже нам бабуся. Над її головою видно сліди від куль, які, схоже, літали тут, як тенісні м'ячі на пляжі.

Ми стоїмо при вході в напівпідвал, побудований літерою Г — так, наче той покійний дід з портрета знав, що сюди росіяни притягнуть війну, як колись німці, і побудував не погріб, а цілий бліндаж.

На маленькому вікні в підвалі стоять засохлі гвоздики в целофані. Викидати й рухати не можна, але жінка вперто пхає їх із собою. Вони, розсипавшись порохнею, залишаються в тій плівці вже назавжди…

— Одстаньте, — каже бабуся й виходить на подвір'я до розчахнутої абрикоси, де навколо лежить усе її життя в купі речей, які треба спакувати й везти.

Німець довго дивиться на все це, потім довго шукає, куди сплюнути, і повільно йде на вулицю.

— Одстаньте од мене, — ще раз каже бабуся. — Нікуди я одсюда не поїду. Бо тут же дід у мене. І тут у мене все. Бо куди мені їхати, у ту Настіну Німеччину? Не хочу — я там уже була, у молодості, коли німці забрали, ну його нахер ту вашу Германію. Нікуди я одсюда не поїду, бо там у них усе так і вобще не так, та й говорять якось непонятно нікому. А головне ж забула сказать: немає там того кладовища, куди можна, як тут, ходить, і з дідом говорить, і бурчать на нього, що він зовсім заріс бур'яном, уже геть від рук відбився. На те кладовище, на якому Леська із четвертого ряду так досі й вирячує свої очі безстижі на нього, дарма що вона вже пам'ятник. Ага, пам'ятник-пам'ятник! Я то добре, Лесько, суко, пам'ятаю, як застукала вас. Цілуються біля душової, а потім дід бігав до мене з гвоздиками тими в целофані, тими червоними, які я не любила, бо пахнуть дешевими духами. Але нічого ж немає більше! А потім квіти тихо стоять у вікні на світанку, коли вже всі пересварилися й полюбили одне одного, як ти вмів… і як робив. І плакала я, а ти знов, і мовчки… а потім спиш у плече й боїшся поворухнуться, бо тобі через годину в шахту…

— Одстаньте, — зрештою каже бабуся й устає. — Не поїду я, скоро оно Спас, і треба в діда прибрати, та й у Леськи треба, тоже заросла, бо вже нікому, виходить, прибирати коло них: одна я тут осталася та сусідка ще, така сама баба стара, тільки сепарка. Нікуди я одсюда не поїду.

Я присів біля неї і почав чистити картоплю, майже повне відро стояло поруч із нами. Німець увійшов темним силуетом напроти нас. Сонце, яке майже зайшло, короною висіло над його головою.

— Жека, пора. Ничего не будет. Пошли. Давай селфи с бабушкой делаем и погнали[8]…

— Німцю, сорі, а що я скажу Насті? Що ми просто глянули, що є життя, і назад?! Ви вже вибачте, бабусю.

— Їдьте, діти, поки всі живі… Що Бога гнівити? Їдьте. Легка путь…

Ми знову стоїмо посеред городу, заплутані в бадиллі. Німець порпається з якоюсь застібкою в штанах, щоб відлити: біля хати не міг, а тут нас майже не видно. І я стою поруч, а в голові все гамузом.

І як тій бабусі тепер, і навіщо я обіцяв Насті сюди полізти, і до чого тут Німець, до мене й до Насті, до всіх наших зобов'язань і наших стосунків? Та яких стосунків — немає нічого, та й не буде, бо вже знову війна й усе змінилося: у неї Юрко, у мене Соля, і все чудово. Але чому так плакати хочеться й чому ми стоїмо зараз тут, на цьому заплутаному городі, самі заплутані і життям, і війною, маючи у своїх головах, ще забитих адреналіном учорашнього бою, тільки одне бажання — щоб усе це якось швидко закінчилося?..

Ревіння двигуна старого радянського броньовика важко із чимось сплутати. Ми впали одночасно й синхронно в бадилля, натягнувши капюшони маскувальних кікімор по самі очі, залишили тільки шпарину для спостереження, руки швидко нишпорять навколо й затикають нас реп'яхами.

Тіло втискається в землю, і ми самі стаємо землею, травою, картоплею, мишами, мурахами, гусінню — будь-чим, аби не помітили й не вбили…

Над баштою бронемашини майорить прапор, байдужі очі архангела Михаїла згортаються й розгортаються над людьми в камуфляжі.

"Слабоумие и отвага"[9], — заспівало в голові дзвонами.

— Храбрый буревестник, ты был долбоёбом…[10] — як почувши мене, збоку буркнув Німець.

Надривно загавкав собака… Тріснув постріл байдуже, буденно. Пес більше не гавкав.

— Бабка! Укропы есть?[11] — доносилося від хати. По вулиці проїхав ще один БТР і зупинився біля сусіднього будинку… Заґелґотіли індики, почувся чийсь крик: "Не дам, не дам!". І сміх.

Вони розтікалися єдиною вулицею цього злощасного хутора в сірій зоні, штовхали двері, мовчки відсторонювали господарів, брали банки з консервацією та голосно кричали до своїх:

— Петь, смотри, огурцы! Берём[12]?

— Почём берём[13]? — відгукувався невидимий Пєтя.

— За поцелуй берём, хозяйка[14], — задоволено кричав якийсь здоровань у касці з триколором.

— Кто[15]?

— Вагнери.

— Сколько[16]?

— Мінімум дві коробки.

— Нахера ми сюда полезли[17]?

— Дізнатися, чи жива бабуся.

— С'час мы будем неживые. А бабушка живее всех живых на пьедестале стоять будет[18].

— Не будемо, лежи…

Мурашка тягнула страшенно важливу їй паличку. Коник прикинувся мертвим, він сіро-зелений. Коли людина мертва, вона теж сіро-зелена. Кров густа. Ненавиджу війну. Я буду мертвий, мухи сідатимуть на мене, а я лоскоту боюся. Ненавиджу Настю, ненавиджу цю бабусю, усіх разом, і картоплю ненавиджу, і це бадилля тонке, і сонце кляте, і цей хутір Золотий, чи як його, і мурашок, і шкіру свою, що так свербить, а рухатися не можна, Боже, як же хочеться відлити прямо в штани.

— Бабушка[19]…

— Яка ще, до біса, "бабушка"?

— Наша бабушка. Идёт к нам[20].

— Нащо?

— …Я знаю?

Бабуся стояла біля краю городу, була прямо на лінії вогню.

— Валим[21].

— Пізно.

Порожня, на перший погляд, бронемашина стояла біля хати. Якщо ми зараз вистрелимо, то можемо встигнути. "Бабусю, відійди, Богом прошу".

Думки й слова звучали в землю, ми лежали губами до неї — сухої, сірої і теплої землі, частиною якої ми були, і відчуття, що ми скоро повернемося до неї, млоїло ноги та стискало груди.

Серце уповільнилося. Ди-ха-ти. Ти-хо.

— Бабку завалим, если огонь откроем, — Німець із присвистом дихав крізь балаклаву. — Уйди, бабушка! Уйди[22]!

Бабця важко підвелася й рушила стежкою. Вона озиралася на город, наче забула щось надзвичайно важливе.

Вулиця притихла. Сонце нагорі зависло у своїй спеці, у шибках будинку нічого не було видно.

— Де вони? Де?

Німець по міліметру тягнув свого автомата.

— Ні.

— Что "ні"? Хуй "ні". С'час, Жека. Только тихо. Мы успеем. Кроем через бабушку. Она успеет упасть. И мы успеем. Они выскочат — ты влево, я вправо работаем. Сейчас[23].

— Не треба.

— Я жить хочу. Бабка старая[24].

— Не стріляй.

Бабуся зрізала кріп. Оглянувшись, вона зробила крок до нас.

— Що робимо?! — Німець чи то від хвилювання, чи то від бажання, щоб я зрозумів, раптом перейшов на українську.

Морква обсипалася сухими грудками землі. Бабуся зробила ще кілька кроків до нас. Попід хатою було тихо. Де підари? Де?

— Ей, какая уже разница? Мы селфи сделали, значит, она жива для твоей Насти. Кроем через неё. Быстро. И валим[25]. — Німець нетерпляче совав ногою, вмощуючись і впираючи приклад у плече.

Буряк не хотів вилізати. Якась шворка тримала гранатомет, очі вираховували відстань до бронемашини.

Земля шматками відлітала з молодої цибулі. Бабуся була вже близько. Бум. Земля падала й летіла нескінченно.

Якщо вона зробить ще десять кроків, то опиниться біля нас. Тоді ми прикриємо її. Якщо вона почує.

Бум. Цибуля, скидаючи із себе землю шарами, залишалася під руками бабусі голою, такою, як і прийшла в землю.

Ще п'ять метрів — і вона нас побачить. Головне, щоб устигла впасти. Що я скажу Насті? Що?

Німець завмер. Я не чув його дихання, і на секунду здалося, що я сам на цьому городі. І нікому все це не потрібно. Усе це гра: я поруч із тою Настею з дитинства, вона медсестра, а я лежу в сховку на городі й чекаю на німців. У моїх руках — дерев'яний товкач для картоплі. Це граната. Бабуся зараз розігнеться від своєї вічної сапи й скаже нам: "Досить, діти, гратися, ходімо вже борщ їсти!".

Гранатомет легко ковзнув у руку. Перший постріл має бути точним. Бабусю притримати рукою, притиснути до землі. Якщо її зачепимо, треба прикритися її тілом і втекти.

Жити. Кохати. Жити. Кохати. Серце. Кохати. Зараз. Ще крок. Жити. Не роби цього кроку. Не роби цього… Ні…

Бабусин ніж стирчав із землі за кілька метрів від нас. Старий сточений ніж, зроблений зі старої пилки, з обсмаленою сонцем крізь скельця ручкою. Хиталося бадилля, бабуся, не озираючись, ішла догори.

Німець почав зсуватися трохи нижче. У моїх штанах задзюрчало, тепло й легко. Подумаєш, мокрі штани.

Подумаєш, живі.

Кохати. Іти. Повзти. Потім бігти. Ди-ха-ти й ра-діти. Діти. Будуть із Настею діти. Діти від Ані, від Каті. Діти від усіх.

Башта повернулася.

Озброєння БТР-80 становить спарена установка 14,5 мм КПВТ[26] й 7,62 мм ККТ[27]. Установка розміщена на цапфах у лобовій частині башти, її наводять у вертикальній площині вручну в межах –4 … +60 градусів за допомогою гвинтового механізму, горизонтально наводять, обертаючи башту.

— Господи, святий Боже. Як там далі, як там далі? Помилуй нас.

Наводять кулемети на ціль за допомогою перископного монокулярного оптичного прицілу 1ПЗ-2…

— Хай святиться ім'я твоє і царство твоє. Виживу — піду в церкву, вивчу молитву.

…що має змінне збільшення 1,2× або 4× із полем зору відповідно 49 і 14 градусів…

— Які вже діти, які… і який там?.. Хліб наш насущний дай нам сьогодні…

…і забезпечує вогонь з КПВТ на дальність до двох тисяч метрів по наземних цілях і тисячу по повітряних…

— Áve, María, grátia pléna[28]…

…з ККТ — до півтори тисячі метрів по наземних цілях…

— І пробач нам гріхи наші…

…має боєкомплект п'ятсот патронів у десяти стрічках…

— І молися про нас, грішних…

…ККТ призначений уражати живу силу…

— І нині, і в час смерті нашої…

…і має боєкомплект дві тисячі патронів у восьми стрічках…

— …I nunc et in hóra mórtis nóstrae[29].

Вода. Дощ. Почався дощ. Гроза. Ми біжимо з Німцем яром. До нашої машини лишилося трішки.

Наші мокрі обличчя сміються. Ми живі. Гейнц загине набагато пізніше. А бабусю вивезли через пів року.