fbpx
Сьогодні
Колонка 19:18 11 Жов 2023

Українці на польському роздоріжжі: хто винен у нинішній кризі й чим вона закінчиться

Польська мова дуже подібна до української. Тому, хто її не вивчав, важко в це повірити, але за схожістю до нашої вона перебуває десь між білоруською та російською, поступаючись першій, але випереджуючи другу. У 2012 році "Український тиждень" зробив цілий лінгвістичний спецпроєкт "Правда про походження української мови", в якому детально описав всі ці подібності/відмінності. Так от, у польській мові є слово "kłótnia", яке буквально перекладається як "сварка", але за звучанням дуже нагадує нашу "колотнечу". Це якнайкраще підходить для опису актуальної атмосфери у відносинах між двома державами. 

Що відбувається?

Почавшись із торговельних суперечок, нинішнє похолодання між Україною і Польщею розвивається за дуже небезпечним сценарієм. Воно повертає нас на 100 років назад, коли українці й поляки не зуміли опанувати власні амбіції. В Україні мало задоволених від такого повороту подій — за півтора року багато хто встиг повірити в те, що зближення між Києвом і Варшавою допоможе налагодити конструктивні відносини, піднявши їх до рівня стратегічного союзу. Уявлялося, як нова унія двох сильних держав гримітиме в Центрально-Східній Європі, збираючи під своїми знаменами весь регіон. Нічого ще не втрачено і все ще можливо, але для цього треба попотіти. 

За соціологією 28% українців мають близьких родичів або членів сім'ї, які після 24 лютого 2022 р. виїхали й перебувають за кордоном; у 20% родичі або члени сім'ї були за межами й вже повернулися в Україну. І майже половина з цих 48% вказують на Польщу як країну свого перебування. За іншим опитуванням, проведеним на початку червня, Польща очолила рейтинг найбільш дружніх держав до України — такою її вважають 94% українців. Імовірно, за три місяці ставлення погіршилось, але навряд Польща перестала бути лідером за симпатіями. 

Хтозна, скільки саме тут поваги й вдячності, а скільки тверезого розрахунку і бажання використати нагоду, але українці навсправжки переймаються станом відносин між двома країнами. Настільки навсправжки, що готові винуватити саме українську владу за їх погіршення, керуючись гримучою сумішшю з вдячності, сорому і гіркоти за потенційно втраченим. При цьому немало таких, які вважають джерелом проблеми польську внутрішньополітичну боротьбу напередодні виборів. Додатковим фактором стала вкрай неефективна комунікація українського керівництва з партнерами, власним народом і польським суспільством. Супутнім підсумком конфлікту стало виявлення слабкості проєкту іномовлення "The Gaze" в царині донесення української точки зору за кордоном.

Втім, яка ж вона — ця точка зору, важко визначитись і самим українцям. Стосовно конфлікту з Польщею можна виділити принаймні 2 діаметрально протилежні погляди.

  1. Україна сама винна.

На тлі успішного візиту президента Зеленського у Варшаву і публічного братання з президентом Дудою будь-які суперечності виглядали тимчасовим непорозумінням. Проте подальший обмін заявами збурив українські соціальні мережі, ефіри й аналітичні видання, видавши добірної самокритики:

1) українська влада повірила в свою вседозволеність, знехтувала попередженнями польської сторони, належно не підготувалася, врешті-решт почала аврально вирішувати питання не через двосторонні контакти, а із залученням Європейської комісії та СОТ, підірвавши польську довіру;

2) застосовувана Україною практика "name and shame diplomacy" є неконструктивною, вона призводить тільки до поглиблення кризи. 

Критикуючи владу за надмірну імпульсивність, українське суспільство саме в оцінці ситуації керується емоціями. Воно сприймає конфлікт у песимістичному світлі як вияв невдячності, бачить тут прояв зради і щодо себе, і щодо Польщі. Тому своїх прихильників в Україні має точка зору, яку просувають функціонери "Права і справедливості" — позиваючись до СОТ, Україна захищає своїх олігархів. 

Ситуацію погіршила невдала стратегія України щодо коментування трагедії у Пшеводуві. Точніше, відсутність коментарів по суті, адже категоричне заперечення Києвом своєї причетності попри результати розслідування виглядає красномовно нелогічним. Можна або надати докази російської приналежності ракети, або визнати власну провину — маршрут між крапельками не прокладається. 

У підсумку замість додаткових балів у ситуації, коли претензій на адресу України й не звучало, з'явились зайві аргументи на користь польської правоти у зернових справах — дивна поведінка під час однієї суперечки шкодить іншій. Найцікавіше те, що так можна характеризувати і рівень дискусії збоку польських посадовців, але це мало кого цікавить — у парадигмі "вину Києва доведено" українським політикам не готове пробачити насамперед власне суспільство.

Аналогічну позицію займає й частина експертів — українсько-польське партнерство частіше буксує, аніж працює на повному ходу, а в період польських виборчих кампаній і поготів. Про перипетії парламентських виборів, які мають відбутися 15 жовтня, вже сказано чимало. Ніщо не вказує на їхню конструктивність і чесну гру — ПіС і Платформа не знають меж у взаємній дискредитації, годування виборцям антиукраїнського порядку денного є мало не закономірним. Тому дивно, що в цьому контексті вибори подаються не як причина загострення збоку Варшави, а як шанс для Києва на врегулювання проблеми. Не тільки щодо зерна.

Заяви польських чиновників про припинення постачання зброї Україні і відсутність польських виробників озброєння на міжнародній зустрічі оборонного альянсу в Києві довели, що попри всі польські запевнення діалог з питань безпеки не є аж настільки недоторканним. Звичайно, постачання зброї Україні не є виключною компетенцією польського уряду, а ще для його порушення замало навіть найбільш гострих заяв, але цього достатньо, щоб посіяти зерно тривожності в пересічній українській душі. Далі вже справа техніки — стривожені українці здіймають галас, тиснуть на свою владу, під уявним страхом втратити Польщу як транзитера західної зброї примушують Київ поступатися і не нахабніти. Це хрестоматійна позиція прохача, який не має права на висловлення незгоди, але частина українського суспільства не бачить у конфлікті посягання на власну гідність — важливішим є збереження підтримки у війні, а не відстоювання владою власної правоти. 

Неофіційний мораторій на утримання від критики влади минув і тепер суспільство повернулося до звичного стану, у якому будь-яке критичне повідомлення на адресу українських політиків із Заходу сприймається як справедливе. Проте прихильників теорії винуватості вітчизняної влади приблизно стільки ж, як її захисників. 

  1. Поляки перегнули палицю.

Трактування конфлікту виключно як підсумок недалекоглядної й нахабної політики Києва сприймається іншою частиною суспільства й експертного середовища як прояв меншовартості. Розгортаються дискусії, в яких польсько-українські відносини відходять на другий план, поступаючись питанню власне української суб'єктності. Логіка міркувань також проста: конфлікт спровокований передовсім позицією і риторикою Варшави, неприпустимо обмінювати його врегулювання на здачу національних інтересів, одноразове визнання правомірності торговельної блокади зробить з аграрного експорту об'єкт шантажу. І доки триватиме слідство він припадатиме пилом на «складі речових доказів». Не маючи важелів впливу на Варшаву і не бажаючи закладати нерівноправні стосунки, Київ використав звернення в СОТ як останній аргумент, не ультиматум. Реакція Польщі видається підозріло надмірною. 

Прихильники теорії про роздуття проблеми поляками отримали нове обґрунтування після скандалу з появою ветерана дивізії СС "Галичина" в канадському парламенті, на який гостро відреагувала Польща і до якого Україна не мала прямого відношення. Звинувачення в "глорифікації нацизму" стали традиційною картою, яка часто розігрується на польських виборах. Відповідно, польська реакція на заяви українців з приводу торговельної блокади, обурення з приводу дивізії "Галичина", застереження Матеуша Моравецького щодо можливого зближення України з Німеччиною виглядають як частина брудної передвиборчої боротьби. 

Як і неприйняття Польщею запрошення на Форум оборонних індустрій. Пізніше Polska Grupa Zbrojeniowa пояснила свою відсутність і без того достатньою кількістю "двосторонніх угод з найбільшими суб'єктами оборонного комплексу України". Проте цей кейс дав можливість поглянути на відносини України й Польщі з позицій конкуренції. Не такої, про яку говорив радник Андрія Єрмака Подоляк і нарвався на шквал критики в Польщі, але загалом можливої. Все-таки до повномасштабної війни Україна входила до числа найпотужніших експортерів зброї, а Польща нині активно переозброюється і нарощує збройні сили. Само собою це означає розвиток власного ВПК, нові робочі місця і все таке. "Національний егоїзм" ПіС не дозволяє ділитися цими перспективами на закордон. Та є нюанс.

Скаржисько-Каменна, Нова Демба, Ясло, Стальова Воля — міста, розташовані на сході й півдні Польщі, і в яких розташовані найбільші підприємства холдингу PGZ. Електоральне ядро керівної партії також проживає в цих місцевостях, але сформоване з фермерів, шахтарів, некваліфікованих робітників і безробітних. ПіС не бажає здавати "права" своїх аграріїв, але багатонадійна кооперація з Україною явно буде "справедливою". Тому міністр державного майна Яцек Сасін перепрошував за свої слова про недружні кроки в контексті Форуму оборонних індустрій, а PGZ доводила, що в неї з "Укроборонпромом" все "на мазі" і так.

"Так" дружбі й добросусідству

Українська карта традиційно розігрується на польських виборах, це їх невіднятна частина як екзит-пол і агітація. У дискурсі протекціонізму цькують заробітчан, національної пам'яті — згадується Бандера і Волинь, тепер не влаштовує зерно. В майбутньому з'явиться щось нове, бо такі правила їхньої гри й Україна мусить навчитися в неї грати. Цей розіграш завершиться після 15 жовтня, але проміжні результати вже на табло:

  • без налагодження нормальних двосторонніх відносин з Польщею процес інтеграції в ЄС забере багато часу і нервів;
  • Польща дала Україні цінний урок про абсолютний пріоритет захисту власних національних інтересів і показала важливість певного рівня цинізму для успіху на світовій арені;
  • можна вірити у благодійність партнерів, але Україні варто готуватися до відшкодування отриманої допомоги або ж переконати всіх у тому, що нейтралізація загрози з боку росії уже є адекватною платою.

Українські теми не експлуатувалися б у польських виборах, якби Київ умів вести діалог. У нас виходить або просити, або командувати. Попри обіцянки, узгодженого тексту нової угоди про дружні відносини та співробітництво досі нема. Замість взаємного визнання суб'єктності й права на незадоволення ідуть в хід конспірологічні теорії про залежність від іноземних центрів впливу: поляки бачать змову українців з німцями, а українці — зраду від поляків на користь росії. Хоча нема ні змови, ні зради. Зловживаючи поняттям вдячності, польські еліти поводяться щодо українських зверхньо, а українські намагаються використати Польщу як трамплін для посилення відносин із країнами старої Європи й США, не приділяючи достатньої уваги саме українсько-польському порядку денному. 

Ця війна показала неспроможність багатьох ідей, які здавалися доконаними після Другої світової: окопи все ще важливі, артилерія досі бог війни, висока точність не сповна компенсує недостатність маси, воювати самотужки так само неможливо. Якщо з одним сусідом не пощастило, бо він добряче несповна, то стосунки з іншим треба підтримувати активніше. 

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Здійснено за підтримки Асоціації

3504

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: