“Ну як я покину своїх?”: як пенсіонерка вивезла з Сєвєродонецька двадцять тварин

Віра Михайлівна Ястремська до останнього не хотіла виїжджати із рідного Сєвєродонецька. Не могла покинути напризволяще свою величезну хвостато-пухнасту родину. А коли волонтери знайшли та оплатили перевізника, пані забрала з собою у безпеку два десятки тварин — своїх та не тільки. 

"Було терпимо", аж поки не стало нестерпно

"«Віро, їдь. Їдь. Тікай із Сєвєродонецька». Ну як я покину тварин?" — у Віри Михайлівни у квартирі жили за десяток котів та кілька собак, ще приблизно стільки ж — на дачі.

Тварини у Ястремських були завжди, подружжя Віра та Юрій не могло проходити повз покинутих чотирилапих на вулиці. Знедолених їх забирали додому: лікували, якщо було необхідно, стерилізували та кастрували, а потім з любов'ю доглядали. Пара жила на дві пенсії: одну витрачали на тварин, іншу — на себе. Юрія не стало наприкінці 2021-го, Віра Михайлівна стала сама опікуватися великою родиною чотирилапих. Не встигла оговтатись після втрати чоловіка, як почалась війна.  

"«Випусти їх на вулицю, хай порозбігаються», — сказала мені знайома. Але це все одно, що вбити їх. Так два місяці і сиділа під обстрілами".

"Було терпимо", — каже жінка про ці вісім тижнів. Навіть була змога відвідувати котів та собак, котрі залишились на дачі. Від квартири до будинку — шість кілометрів. Жінка на спину чіпляла ранець та бігла. Як подолає половину шляху, над головою починають гатити із "Градів" та мінометів. Потім змовкають. "Думаю, хоч би до повороту добігти, аж тут починають у відповідь гатити наші. Але я не можу зупинитися, бо тварини чекають на мене".

Нестерпно стало в середині квітня. Віра Михайлівна вже не могла ходити до тварин на дачу, бо по місту гатили вже майже безупину. Жінка ховалась вдома в коридорі, а коли зупинявся обстріл, виводила собак на прогулянку. Та тільки-но чотирилапі чули бодай один вибух, одразу бігли, куди бачили.

Потім будинок Віри Михайлівни обстріляли "Градами", біля під'їзду впали снаряди. Через два дні на подвір'я завітала міна. Вікна всі вилетіли, балкони обдерлися. Кішки та собаки вже були геть налякані, жили в постійному стресі. Порятунок прийшов несподівано завдяки волонтерам. Вони оплатили машину, у яку можна було завантажити усіх тварин жінки. Та врятувала Віра Михайлівна не тільки своїх пухнастих — прихопила ще сусідських котиків, яких доглядала, коли господарі поїхали від війни. Чотирилапий вантаж назбирав 17 котів та 4 собак.

"Збирались ми пів години. Покидала в сумки їхні туалети, тарілки, їжу. Переносок для тварин не вистачало, довелось котів розпихувати по торбах, вони боялись сильно. У дорозі нявкали та скавчали.

Віра Михайлівна дуже непокоїлась про котів у торбах. Під час руху відкривала блискавки на сумках, висунеться звідти пухнаста лапка — отже все добре. За 7 годин велика вусато-хвостата родина разом із Вірою Михайлівною та волонтерами дісталась Дніпра.

У безпеці

Велику сім'ю поселили на лівому березі Дніпра. Волонтери знайшли дім, де ніхто не жив. Ще глиняний, але для поселення придатний. Жінка згадує: "Перші враження: все гаразд. Розпихати всі речи, прибрати, повісити шторки, най добре буде".

Дірки у стінах будинку заклали ганчір'ям, щоб не продувало. Волонтери принесли обігрівач, дивани, мікрохвильовку, електричний чайник, холодильник, купу посуду та ще багато необхідних у побуті речей. Будинок обставили максимально, волонтери потурбувались і про саму Віру Михайлівну.

"Їхала у ось у цих штанях, що зараз на мені. Кинула ще запасні та костюм спортивний з футболкою. Не взяла ані крем для обличчя, ані гребінець, ані пилку для нігтів, ані хоча б голку з ниткою. Це дрібниці, але можна було б про них подумати?"

Усе необхідне принесли волонтери. Єдине, чого не вистачає зараз жінці, — гумових чобіт. Бо вранці гуляє з собаками, а від роси ноги мокрі (якщо хтось із Дніпра захоче їх подарувати, то Віра Михайлівна носить 37 розмір, — ред.).

Жінка цілодобово порається по господарству та біля своїх тварин: просинається у п'ятій ранку, гуляє з собаками, потім годує їх та котів, миє тарілки, прибирає та пере. Поки все це зробить — уже знову час гуляти та годувати чотирилапих — і так весь день.

Барсік, Мішель, Лізочка, Шері, Мурзик, дві Мурочки та ще кілька котів гріються на підвіконнях, підлозі та численних пледах у найбільшій кімнаті будинку. Помітно, що тут вони почуваються в безпеці. Поки спілкуємось, котики по черзі підходять голубитися до жінки. Вона хоч трошки, але кожному приділяє увагу. Кілька евакуйованих тварин Віра Михайлівна вже віддала їхнім господарям.

"Одна кішка залишилась у квартирі сама, її підгодовував сусід господарки, котра поїхала. Жінка слізно попросила мене забрати пухнасту. Після нашого порятунку вона приїхала у Дніпро вкрай вдячна. Сказала: «Одна ви озвалася». Уявіть, кішка впізнала свою господарку через три тижні, так до неї тісно-тісно притиснулась. А деякі полишали своїх тварин просто посеред воєнного міста".

Одна така покинута кішка тепер живе із Вірою Михайлівною. У війну маленьку британку викинули на вулиці Сєвєродонецька. Популярна порода не гарантувала киці догляд та безпеку. Пані не витримала та забрала, назвала Еммі. Нині пухнаста прихворіла, жінка носила її до ветеринарів, а тепер займається лікуванням.

Хоч сама в безпеці, зараз Віра Михайлівна дуже непокоїться про тварин, які залишилися на дачі. Їх вивезти під суцільними обстрілами не було можливості. Як вони там без неї?

"Нині весна. Коти ще знайдуть собі їжу. А що буде із собаками на вулиці?"

Про рідний Сєвєродонецьк

Місто чорне. Вцілілих будинків та подвір'їв залишилося вкрай мало. Школу, де вчилася Віра Михайлівна, уже розбомбили. Тремтливим голосом жінка говорить про рідний Сєвєродонецьк: останні роки він був таким квітучим та комфортним для життя. А тепер його просто знищують.

"Ви не уявляєте, яке гарне в нас було місто. Зелене все, відремонтували багато шкіл та інших закладів. А тепер дверей, вікон уже в будинках немає. Хоча б стіни залишились, щоб було куди повертатись. Мабуть, житимемо у вцілілих квартирах по декілька родин".

"Вірочко, стріляють як ніколи. Хочуть взяти місто в кільце. Дуже страшно", — ці слова Віра Михайлівна почула від своєї свекрухи. Вона відмовилась поїхати та у свої 90 років залишається під обстрілами в Сєвєродонецьку. У під'їзд старенької влучив снаряд, світла немає. Поряд є більш-менш вцілілий будинок, куди бабуся ходить заряджати телефон.

"За три дні ледь їй додзвонилася, зв'язку не було. Вона мені каже: «Навіщо взагалі так жити?». Що могла, принесла старенькій перед поїздкою у Дніпро: хліб, овочі, закрутки. Кажу: сухарики насушіть, будете в суп чи воду мокати. Розумієте, свекруха дуже добре пам'ятає Другу Світову війну та згадує: «Тоді так страшно не було, не били по мирних. А зараз… За що нас вбивають?»".

Віра Михайлівна каже, що з постійними нервами сильно схудла. Навіть у  дзеркало не дивитися, бо власне відбиття не подобається. Саме тому просить її не знімати, а лише показує своїх котиків та собак. Ці тварини — утіха для жінки у складні часи. Попестить когось, і вже начебто трохи легше на душі.

Життя не зупинилось

Біля будинку у Дніпрі Віра Михайлівна висадила кілька грядочок. Попросила волонтерів, щоб принесли сапу. У землі вже є зелень, огірки, помідори, кабачки. Поряд із клаптиком городу жінка приготувала відерце для квітів.

"Хотіла висадити чорнобривці, але один паросток коштує 20 гривень, а хотілось хоча б три. Та 60 гривень — задорого для мене".

Попри все та всупереч усьому, Віра Михайлівна — оптимістка. Вона мріє своєю великою родиною наприкінці травня повернутись у Сєвєродонецьк. Вже у знайомих перепитувала: нічого, що на дачі так пізно посадить картоплю? А дніпровські грядочки, доглянуті та з врожаєм, обіцяє залишити наступним жителям будинку.