Миссия "безбарьерность": что имеем в Украине по состоянию на данный момент?

Ольга Гвоздик

общественная активистка

Безбар'єрність поступово стає все більш відчутною тенденцією, а в контексті повномасштабної війни та усіх викликів, пов'язаних з нею — необхідною умовою  повоєнної відбудови України. Курс на безбар'єрність має різні прояви: гідна ресоціалізація та повноцінна реабілітація постраждалих від війни, створення безперешкодного середовища та подолання негативних стереотипів, що побутують у суспільстві. Не останню роль у цьому відіграють фізичні бар'єри  — ті, з якими ми стикаємось щойно виходимо з дому: недоступні  вулиці та громадські простори, неінклюзивні будівлі й транспортна інфраструктура. Як і будь-яка державна політика, безбар'єрність вимагає комплексного підходу —  фрагментарні зміни просто не мають сенсу, не дають відчутних результатів, а іноді навіть поглиблюють сегрегацію.

Певно, багато хто вже знає про масштабну кампанію щодо запровадження політики безбар'єрності в Україні, започатковану Першою Леді України Оленою Зеленською. Завдяки ініціативі "Без бар'єрів" прийняли Національну стратегію зі створення безбар'єрного простору в Україні до 2030 року та сформували  план її реалізації. А на  рівні регіонів та міст розробляють цільові програми, які передбачають практичне втілення принципів безбар'єрності у різних сферах життя суспільства. 

І дійсно, все більше державних службовців та представників органів місцевого самоврядування відвідують семінари та практикуми з доступності, проходять тренінги й навчання, присвячені найкращим практикам інклюзії. Цей напрям роботи, безсумнівно, має розвиватися та поширюватися, але є одне «але» —  і дуже суттєве.

На якості повсякденного життя українців  впровадження безбар'єрності майже не відображається — ремонти доріг та вулиць, тротуарів і пішохідних зон, реконструкція, а іноді й нове будівництво об'єктів соціальної інфраструктури, відбувається з відхиленням від вимог ДБН (Державних будівельних норм) або з їхнім відвертим порушенням. Крім того,  у програмах комплексного відновлення, стратегіях розвитку та планах просторового розвитку, що розробляються громадами, питання безбар'єрності часто навіть не згадується.

Чому так відбувається? Відповідь проста: бо наразі так можна і за це нічого не буде. Змінити ситуацію може запровадження обов'язковості врахування безбар'єрності й доступності в усіх сферах відновлення. Відповідні стандарти мають бути розроблені та імплементовані нарівні з рекомендаціями щодо процедур громадського обговорення і затвердження таких документів. У цьому контексті постає й наболіле питання відбудови житла. Новоутворене Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури України з вересня 2023 року укладає договори на відновлення — на сьогодні за результатами звіту це близько 5 об'єктів (кошти з Фонду ліквідації наслідків збройної агресії). 

Прикро, але факт: доступність у цих будівлях відсутня. Здебільшого такі об'єкти відбудовують за процедурою капітального ремонту, а не реконструкції. Таким чином, підрядники та ті, хто приймають будівлі в експлуатацію, не здійснюють в будівлі жодних перепланувань. По суті будівля відновлюється до того самого архітектурно недоступного стану, в якому вона перебувала з моменту спорудження десятиліття тому.

Але що ж заважає виконати вимоги сучасних, нині чинних норм при відбудові? Відмову від рішень, спрямованих на підвищення доступності, як правило, обґрунтовують застарілими (а подекуди навіть міфічними) даними про "здорожчання вартості робіт". На практиці ж за таким формулюванням часто ховаються недолугі пояснення на кшталт "ну зараз же тут з інвалідністю ніхто не живе". Підкріплюється це й законодавчим вакуумом щодо норм та стандартів безбар'єрної відбудови чи реновації будівель, будинків та приміщень. Тож станом на сьогодні ані про маломобільні групи населення, ані про ветеранів насправді ніхто не думає — ресурси витрачаються на дуже точкові речі, а якісна й дійсно інклюзивна відбудова є радше декларативною, аніж реальною метою.

Ще один важливий аспект для розуміння проблеми — відсутність органів контролю за процесом відбудови. Перш за все, це зумовлено введенням в дію урядової постанови №303 "Про припинення заходів державного нагляду (контролю) і державного ринкового нагляду в умовах воєнного стану". Тобто наразі інструменту контролю щодо дотримання вимог безбар'єрності ми також не маємо. Водночас є певна подоба громадського контролю, але й він існує у дивному форматі — фактично йдеться про "випрошування" проєктної документації для ознайомлення й пропонування змін. Увесь цей процес є неформальним, залежним суто від людського фактора, і виглядає відверто жалюгідно.   

Тобто ми опиняємося у патовій ситуації: запит на безбар'єрність сформувався вже давно, потреба у розвитку й поглибленні такої політики лише зростає, йде третій рік чинності Національної стратегії щодо її запровадження, а якісних і дійсно ефективних  інструментів її практичної реалізації дуже бракує.

Та чи можна використовувати наявні механізми? Цілком.

• Необхідно відновити державний контроль (зробити виключення з постанови №303, залучити до цього процесу фахових та незаангажованих спеціалістів);
• При Держагентстві з відновлення утворити експертну раду (консультативно-дорадчий орган), який буде надавати свій висновок щодо проєктної документації на об'єкт і робитиме це публічно; 
• При Держагентстві з відновлення утворити мобільні групи інспекторів, які будуть здійснювати нагляд за процедурою відновлення житла, яке здійснюється під егідою Агентства;
• На місцевому рівні забезпечити контроль через консультативно-дорадчі органи, запровадження міських цільових програм та концепцій безбар'єрності, визначення осіб з вищого керівного складу управління містом (наприклад, заступники), які мають відповідати за процеси безбар'єрного розвитку  в громадах.

Та дійсно запрацювати політика безбар'єрності зможе лише за умови реалізації цілого комплексу заходів на різних рівнях, тож посилювати різні її аспекти потрібно вже сьогодні. А якщо бути відвертою, то навіть "на вчора": за даними Мінсоцполітики, лише за півтора року повномасштабного вторгнення кількість українців з інвалідністю зросла на 300 тисяч. Загалом кількість таких людей становить 3 мільйони, а якщо додати до цієї цифри кількість інших маломобільних громадян — матимемо понад половину населення країни, для якої доступність є не просто фактором комфорту, а гострою життєвою необхідністю. Перегляд підходів до реалізації політики безбар'єрності ознаменує важливий етап нашого дорослішання як суспільства — повагу до гідності та усвідомлення цінності різноманіття.