Нагорный Карабах. Как выглядела "формула" для оккупированных территорий в других странах?

Фото: blog.gryniuk.com

Мария Богдановская

У столиці 6 жовтня відбулося народне віче проти «Формули Штайнмаєра». На Майдані Незалежності зібралося 10 тисяч людей. Досягти компромісу між «зрадою» та «перемогою» завжди означатиме, що певними інтересами потрібно пожертвувати, а деякі — не розмінювати ні за яку ціну. Говорити такі очевидні речі – легко. Набагато важче знайти альтернативу.

Розглядаючи будь-який (навіть найрідніший, якщо тут доречно вжити таке слово) конфлікт та шляхи його вирішення, важко втриматися від порівнянь із іншими планами регулювання. Ми спробуємо розповісти про декілька з них, що багато в чому нагадують ситуацію на Донбасі. Наскільки життєздатними виявилися варіанти вирішення та чого, користуючись чужим досвідом, слід уникнути? Цей матеріал присвячений Нагорному Карабаху, наступні будуть про Придністров'я та Колумбію.

НАГІРНИЙ КАРАБАХ (ВІРМЕНІЯ-АЗЕРБАЙДЖАН)

Фото: tsn.ua

ІСТОРІЯ

Конфлікт у Нагірному Карабаху глибоко етнічний. Територія невизнаної республіки Арцах (офіційна назва спірного регіону) протягом тисячоліть належала то азербайджанцям, то вірменам. Із цієї причини визначити, хто має на неї більше прав з історичної точки зору, майже неможливо. Демографічно абсолютну більшість населення тут складали вірмени. Однак у 1920 році Карабах включили до складу Азербайджанської Соціалістичної Республіки на правах автономії. Вважається, що тоді радянська влада пішла на поступки Туреччині, яку з Вірменією пов'язує багатовікова історія політичної боротьби (аж до геноциду вірмен у 1915 році).

Таким чином, в основі конфлікту більшою мірою лежить історична несправедливість.

СХОЖІСТЬ ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ СИТУАЦІЄЮ

Природа конфлікту абсолютна інакша. На Донбасі багато російськомовних, але не росіян. Схожі ситуації наступним: 

1) задіяння РФ як фактору підтримки дестабілізації; 

2) відсутність нормативно-правового регулювання; 

3) слабкі та неоднозначні, але нові кроки до примирення з боку нової влади.

Відомою є теза, що Москві просто невигідне завершення конфлікту, адже тоді вона втратить контроль над політичною ситуацією в обох країнах. У свою чергу, це призведе до послаблення її позицій на всьому Південному Кавказі. Будучи, фактично, єдиним регіональним союзником для ізольованої Вірменії, Кремль також поставляє зброю офіційному Баку. Підтримуючи status quo, він таким чином ще й перешкоджає європейським на натівським прагненням офіційного Єревану (хоча зрозуміло, що це більш другорядна загроза для РФ). І в цьому контексті не можна не оминути увагою історичний урок війни в Нагірному Карабаху. Почавшись як війна, до якої мало кому було діло («гарячу фазу» датують із 1988 року, тобто коли СРСР починала розхитувати політика гласності, і будь-який етнічний запит ризикував розвалити систему повністю), вона залишається такою й досі. Географічна віддаленість, активна участь РФ та «невходження» конфліктуючих країн до сфери інтересів США та ЄС (більше, ніж на рівні інфраструктурних проектів для нафтогазоносних регіонів Азербайджану) призвели до того, що перемир'я стало єдиним можливим варіантом на багато років. Тому в жодному разі не можна дати світові забути про себе. Комунікувати, будувати союзи, торгуватися та пояснювати, у чому цінність миру на Сході для регіону та світу – ось ті напрямки в політиці, які не слід ігнорувати.

Однак проблема Нагірного Карабаху не лише у його відстороненості від світу. Він – ідеальний приклад ключової міжнародно-правової дилеми: що важливіше – територіальна цілісність чи право народу на самовизначення? І ось тут ніхто не захоче сколихнути шальки терезів. Про міжнародні судові установи говорити не доводиться – у цій ситуації вони навряд чи зарадять навіть теоретично.

Єдиний вихід – переговорний процес. І тут знову кілька важливих уроків: перше, у ньому не можна легітимізувати збройну силу в якості фактору вирішення конфлікту. Тобто не можна за умовчанням допускати, щоб виведення військ із регіону стало ще одним предметом торгу. Не можна вести легітимні перемовини, коли при цьому територія залишається, у прямому сенсі, під прицілом. А це саме те, на чому базується принцип роботи Мінської групи ОБСЄ – головного механізму регулювання конфлікту. У регулюванні конфлікту на Донбасі навіть за сумнозвісною «формулою Штайнмаєра» йдеться, що вибори на окупованих територіях не проведуть під дулами автоматів. Однак це буде не велика милість і поступка з боку Кремля, а першочергова та ключова передумова взагалі будь-яких перемовин.

ПЛАН УРЕГУЛЮВАННЯ

Єдиним життєздатним планом вирішення ситуації стали так звані «Мадридські принципи», запропоновані в 2007 році країнами-співголовами Мінської групи ОБСЄ: 

• повернути території навколо Нагірного Карабаха Азербайджану до проведення плебісциту, 
• надати йому на цей час статус автономії, 
• забезпечення сполучення між регіоном та Вірменією, 
• захист і забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб.

Передбачалося також створення міжнародної донорської конференції для збору коштів на розмінування та відновлення інфраструктури території. Як тільки у силу вступить фінальна Мирна угода (у силу вона ніколи так і не вступила), у регіоні розгорнуть миротворчі війська для контролю та підтримкою безпеки. Сторони при цьому б самотужки обирали представників яких країн залучити з можливістю ветувати вибір один одного.

Попри округлість формулювань, вони недостатньо чіткі та конкретні, дуже багато навантаження передається Мирній угоді, яку так і не підписали. Розмитість формулювань, із одного боку, дає простір для компромісів, а з іншого – для різночитань та діаметрально протилежних трактувань. Тому нам слід усіма силами намагатися конкретизувати будь-які напрацювання Нормандського формату. Ефемерність «формули Штаймаєра» знову довела: якщо положення не фіксувати, це призводить до хаосу.

ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ (?)

Внутрішньополітична ситуація у Вірменії та Азербайджані досить віддалено нагадує ту, яка нині в Україні й Росії. Але нещодавно в офіційному Єревані до влади прийшли опозиційні сили на чолі з Ніколом Пашиняном, який зміг перемогти правлячу партію та його багаторічного очільника Сержа Саргсяна. Останнього вважали такою собі «п'ятою колоною», якому заморожений конфлікт був на руку. Із загостренням ситуації на кордоні в 2016 році, що призвела до загибелі майже ста вірменських військовослужбовців і цивільного населення, суспільство жорстко відреагувало на безпорадність тодішньої влади. Це й принесло опозиції серйозний мандат довіри. Пашинян заявляв, що готовий підписати будь-яких мир, що відповідав би інтересам усіх трьох сторін, однак  поки що конкретних кроків у цьому напрямку досягнуто не було. Але нинішній прем'єр прийшов до влади не за рахунок антивоєнної риторики, а через корумпованість і неспроможність попередньої влади. 

З іншого ж боку, в Азербайджані з 2003 року при владі перебуває Ільхам Алієв. Його політичний режим класифікують як авторитарний та навіть тоталітарний. Саме тому говорити, що обидві сторони готові до діалогу та реального вирішення проблеми, не доводиться.

Ільхам Алієв

Водночас, факт періодичності військових зіткнень і те, як несподівано вони можуть відбутися, свідчить про одну просту істину: не можна затягувати із підписанням мирної угоди. Не за будь-яку ціну, однак шляхом взаємних поступок. Інакше ризикуємо отримати конфлікт, що тягтиметься й виснажуватиме вітчизняну економіку десятиліттями, а нові покоління виростатимуть у стані постійної бойової готовності. І ні, це зовсім не пропаганда капітуляції. Якими б очевидними для нас не були загарбницькі прагнення Росії та якими б цинічними не видавалися вимоги сепаратистів, робити вигляд, що їх не існує, означає повторювати помилки Карабаху тут, в Україні.

Якщо не надати уваги згаданим пунктам під час переговорів, ризикуємо загнати себе у справжню пастку, звільнятися з якої доведеться вже наступним поколінням.