Down memory lane, или (не)краткая история Брекзита

Фото unsplash.com

Данила Герасимов

31 січня Велика Британія все ж таки остаточно вийшла з Європейського Союзу. За З,5 роки, які пішли на затвердження Брекзіту, країна пережила трьох прем'єр-міністрів і купу голосувань щодо потенційного сценарію виходу. Згадаймо ж, як Британія прийшла до думки про необхідність виходу з ЄС, чому це зайняло так багато часу і до чого врешті-решт вдалося дійти політикам Лондона та Брюселя. 

Незалежний острів

Референдум про вихід Британії з ЄС став третім в історії країни — перший відбувся в 1975 року і стосувався як раз-таки членства у Європейській Економічній Спільноті. 

Відтоді Британія була повноправним учасником спільноти й після її перетворення на Європейський Союз. Втім, інтеграція Британії не була повною аж настільки, як у випадку тих же Німеччини чи Франції. Британці відмовились від входу до Шенгенської угоди і здійснювали контроль за своїм кордоном власноруч. Так само не війшла країна і до Єврозони, зберігаючи свою власну валюту. 

Незважаючи на безліч переваг від членства в ЄС та більшу незалежність від Союзу в порівнянні з іншими країнами, британці часто критикували ЄС за надмірну бюрократизацію та нав'язування спільних для країн-учасниць політик. У 2013 році тодішній прем'єр-міністр Британії Девід Кемерон пообіцяв, що якщо його Консервативна партія переможе на виборах в 2015 році, він обговорить нові умови членства в ЄС для Британії та проведе референдум всередині країни. Кемерон прагнув посилення захисту для країн, що не входять в Єврозону та гарантію того, що такі країни не братимуть фінансової участі у посиленні євро, хотів зниження бюрократії та вимог щодо ведення бізнесу, посилення контролю за міграційною політикою та поваги суверенітету Британії у вигляді відмови від більшого зближення з ЄС.

Кемерону вдалося домовитись щодо виконання цих вимог, і сам він схилявся до необхідності залишитись в ЄС. Тим не менше, він призначив дату референдуму на 23 червня 2016 року. У цей день, 51.9% британців проголосували за вихід з Євросоюзу, Джеймс Кемерон пішов у відставку, поступившись місцем Терезі Мей, а Брекзіт став темою №1 у Британії на наступні 3,5 роки.

Країна на роздоріжжі

Фото unsplash.com

Після відставки Кемерона і формування нового уряду британці ініціювали вихід з ЄС 29 березня 2017 року і очікували, що процес виходу завершиться до 29 березня 2019. Проте досягти цього не вдалось через низку причин. Лісабонський договір про ЄС передбачає можливість виходу країни-учасниці з союзу, проте на практиці це положення жодного разу не застосовувалося. За ним країна, що покидає ЄС, має укласти договір щодо подальшої співпраці з Союзом — ось тут і почались найбільші проблеми.

Перш за все, вихід із Союзу негативно вплине на економіку країни: за різними прогнозами, Британія може втратити до 8% від свого ВВП. Ця втрата буде відчутною — дослідження Фіскального Інституту Сполученого Королівства показало, що кожна родина втрачатиме приблизно 1250 фунтів стерлінгів на рік після виходу з ЄС. Інші ж дослідження припускали незначне зниження економічних показників — аналітичний центр Open Europe оцінив його у 0.17% зростання ВВП до 2030 року, яке можна буде компенсувати за рахунок прямих інвестицій у Британію, вільну від європейських бюрократичних процедур. Багато в чому економічний ефект залежатиме від угоди, яку Британія укладає з ЄС після виходу: варіанти припускають участь у спільному ринку ЄС з різною мірою інтегрованості. Найбільш радикальний варіант — це вихід без угоди і проведення торговельних відносин без жодних привілеїв взагалі. 

Друге спірне питання — це статус громадян ЄС, які постійно проживають в Британії та навпаки. На території Британії живе близько 3,6 млн громадян, чий статус та правова можливість перебування в країні стануть незрозумілими, щойно країне вийде з ЄС. Деякі з них — це кваліфіковані спеціалісти, які переїхали до країни через кращі умови роботи. Брекзіт, у свою чергу, може спричинити відтік мізків на континент: деякі великі корпорації одразу ж вирішили перемістити свої представництва до інших країн. Лондон таким чином частково втратить своє значення як світової бізнес- та фінансової столиці. Не легше й тим, хто приїхав у Британію з ЄС через сімейне становище — доля таких родин довгий час залишалась невизначеною. Крім того, й серед британців є багато охочих користуватися "безвізом" та вільно подорожувати країнами ЄС.

Фото unsplash.com

Третя величезна проблема — це питання Ірландії. Конфлікт між прихильниками незалежності Ірландії та лоялістами, що підтримували Британську корону в тій чи іншій мірі, проходив протягом всього минулого століття. Лише у 1998 році за Белфастською угодою конфлікт вдалося завершити: Північна Ірландія залишилась у складі Сполученого Королівства. За угодою та оскільки Ірландія та Великобританія входили до ЄС, кордону на острові Ірландія не було, що теж значною мірою сприяло примиренню двох сторін конфлікту. З проголошенням Брекзіту, Ірландська проблема стала чи не найважчою: оскільки Республіка Ірландія залишається у ЄС, якби Британія повністю вийшла з ЄС без угоди, автоматично з'явилася би потреба відновити кордон. І Британія, і ЄС, і сама Ірландія не хочуть допустити такого розвитку подій — пропонувалося навіть поширити дію Європейського спільного ринку на Північну Ірландію і встановити кордон фактично всередині Великобританії. Звісно, Британська влада не погоджується на такий крок, але реального сценарію вирішення цієї проблеми, який задовольняв би всіх, — немає.

Фото unsplash.com

Це лише основні проблеми, з якими стикнувся уряд Терези Мей. У 2018 році парламент Шотландії також відмовився ухвалити закон про Брекзіт — у самій Шотландії 67.2% населення висловились на користь ЄС під час референдуму. Майже рік пішов на прийняття закону про скасування дії законів ЄС, так само повільно просувалися і дебати щодо інших питань. 12 грудня 2018 року Тереза Мей ледь не втратила своє лідерство у Консервативній партії через неспроможність вирішити питання Брекзіту: їй оголосили вотум про недовіру. 117 партійців на голосуванні висловили їй свою недовіру, але більшість у 200 голосів підтримала її, дозволивши продовжити спроби укласти ефективну угоду з ЄС.

15 січня 2019 року Тереза Мей внесла до палати представників свій варіант угоди про вихід з ЄС, але провалила голосування, отримавши всього 202 голоси "за" і 432 "проти" — найбільша кількість голосів проти поточного уряду в історії Сполученого Королівства. 12 березня історія повторилася — цього разу противників угоди Мей було меньше, але не набагато. 29 березня, в день, коли Британія мала остаточно вийти з ЄС, палата представників втретє відхилила пропозицію Мей про угоду з ЄС після виходу. 8 квітня парламент прийняв закон, за яким уряд Британії мав просити про відтермінування виходу з ЄС доки не буде укладено задовільної угоди. 

ЄС відтермінував вихід Британії до 31 жовтня 2019 року, але позицій Терези Мей це вже не врятувало. Вона вичерпала кредит довіри всередині партії, і не змогла принципово оновити перемовини щодо угоди з ЄС чи запропонувати задовільну альтернативу. 24 травня 2019 року Мей заявила, що йде у відставку з посади прем'єр-міністра та голови Консервативної партії. Її наступником обрали Бориса Джонсона — яскравого прихильника Брекзіту та куди більш радикального політика. 

Рішучі кроки нового прем'єра

Фото unsplash.com

З 24 липня 2019 року Борис Джонсон став новим прем'єр-міністром. На відміну від Мей, він рішуче виступив за вихід Британії з ЄС до 31 жовтня, навіть якщо для цього доведеться розірвати усі існуючі зв'язки з Союзом. На той момент минуло вже 3 роки від референдуму — більшість британців втомилася від невизначеності й очікувала бодай якогось розв'язання ситуації. Рішучість Джонсона прийшлась виборцям до смаку. 

Втім, навіть незважаючи на його рішучість, йти проти закону, який фактично унеможливлював вихід без угоди, було неможливо. 9 вересня парламент знову проголосував за відтермінування Брекзіту на 31 січня 2020 для укладення нової угоди. ЄС погодився на такі умови, а Джонсон — отримав можливість спробувати провести свою угоду через новий парламент після виборів 12 грудня. На виборах Консервативна партія завоювала 365 крісел з 650 і отримала абсолютну більшість в палаті представників. Вже 20 грудня запропонована урядом угода з ЄС пройшла друге читання, і 24 січня 2020 року була підписана Джонсоном та представниками ЄС. 31 січня, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії офіційно вийшло з Європейського Союзу після 47 років членства.

Про що ж домовилися?

Фото Reuters

Незважаючи на тепер уже офіційний вихід Британії з ЄС, угода передбачає транзитний період до кінця 2020 року, протягом якого майже все залишиться таким, як і раніше. Уряд Джонсона вирішив питання з експатами — громадяни ЄС, що живуть в Британії можуть подати просту заяву про статус мешканця країни. Ті, хто живуть в країні більше 5 років отримають постійний статус, інші — попередній статус мешканця, що згодом можна буде обміняти на постійний. Зробити це можуть всі, хто переїде у Британію до кінця 2020 року. З оціночних 3,6  млн громадян з країн-членів ЄС, що живуть у Британії, цю процедуру вже здійснило 2.5 млн. Відмови у наданні статусу мешканця були одиничними, переважно через наявність судимостей у кандидатів. 

З наступного року Британія не збирається вводити туристичні візи для громадян ЄС, але змінить правила іміграції. За основу береться так звана "Австралійська модель" — кожен кандидат отримує певні бали на підставі свого віку, освіти, професії та інших критеріїв. Якщо кандидат отримає певний "прохідний" бал — він зможе переїхати до країни. Проте як конкретно виглядатиме ця система, що саме буде оцінюватись та яким критеріям треба буде відповідати потенційному мігранту, поки незрозуміло.

Незрозуміло і як складуться торговельні відносини між Британією та ЄС — це питання так само має бути вирішене окремо до кінця року. Те ж саме стосується Ірландського кордону та ще купи спірних питань навколо Брекзіту. Одне з небагатьох питань, яке вже вирішене — це вихід британських представників з усіх спільних органів та установ ЄС, рішення яких так само поширюватимуться на країну до кінця року.

То, виходить, нічого не сталося?

Ні. Сполучене Королівство таки остаточно вийшло з ЄС, представники всіх сторін офіційно підписали угоду. Тепер для Британії немає шляху назад: до підписання угоди, вона теоретично могла відкликати своє рішення про вихід з Євросоюзу. Тепер, якщо в майбутньому Британія знову захоче стати членом Союзу, їй доведеться подавати заявку та проходити всі процедури так само, як і будь-якій іншій країні, що прагне членства в ЄС. 

Проте фактичне вирішення багатьох спірних питань відкладається — транзитний період діє до кінця року, і перед урядом Джонсона стоїть амбітна мета: за 11 місяців вирішити все те, що утримувало Британію в підвішеному стані останні 3,5 роки.