Осінні поробки для дітей: розвага чи початок серйозних змагань?
Ось і закінчилася золота, тепла, лагідна осінь, а з нею й перші осінні свята у дитячих дошкільних закладах та школах. У багатьох дитячих садочках свято осені є першим важливим досвідом для малюків, коли вони починають відчувати свою причетність до урочистої події, хвилюються та, соромлячись, зворушливо бубонять напівголосно свої віршики. Але є ще один відомий для всіх атрибут дитячого свята – осінні поробки. Якщо Ви увечері під дощем побачили жінку, яка збирає каштани, мокре листя чи жолуді, не поспішайте викликати лікаря, скоріше за все це мама, яка забула вчасно зробити поробку в садочок чи школу на день осені. Скажу більше, якщо ви бачили таку жінку 31 жовтня в Києві, то це могла бути і я.
Цього року я вперше отримала від вихователів дитячого садочку домашнє завдання: зробити з дітьми осінні поробки, в моєму випадку цілих дві. Оскільки я до цього заздалегідь не готувалася, то вирішила, що можливості діток молодшої групи ще не дозволяють проявити вишуканість та високу майстерність. Ми разом з дітьми поклеїли на картон листя, поліпили з пластиліну чарівні (схожі на галюциногенні) грибочки та яблучка. Традиційного осіннього їжачка із шишки я зробила сама з якимось неочікуваним для мене захватом, чим викликала явне здивування тата дітей. Задоволена собою я вирішила подивитися в інтернеті, які поробки взагалі роблять у дитячих садочках, і у мене просто захопило подих від краси та різноманіття форм та матеріалів втілення творчого задуму. Сторінку за сторінкою я гортала не смішні чи незграбні або трохи не схожі на прототипів з життя дитячі роботи, а готові на продаж виставкові об'єкти hand-made.
Перша думка, яка промайнула в голові, що треба і собі додати пару таких гарних дерев з гілочок та листя. Коли дерева були готові, я приклеїла ще декілька рябинових ягідок, а ще прикрасила ялинковими голками, а потім доробила равлика, з яким чомусь мав дружити їжачок. Оговталась я близько дванадцятої, коли на кухню зазирнув чоловік та запитав чи добре я себе почуваю. Подивившись на всі удосконалення «дитячих» композицій, я запитала себе: для чого та для кого я це зробила.
Ми доволі часто щось майстрували разом з дітьми, але я мала чітке освідомлення того, що наші заняття потрібні саме дітям. Усі батьки наче розуміють, що саме процес самостійної творчості розвиває у малюка дрібну моторику пальчиків, сприяє покращенню його мовлення, дає дитині можливість зосередитися, пофантазувати та знайти свій оригінальний спосіб втілення фантазій. Участь дорослого в цьому процесі може бути різною. Він може бути просто ідейним натхненником, частиною команди, вчителем. Але навіть якщо дорослий обрав поробку, яка ще дитині не по зубах, він може процес майстрування використати як форму навчання, під час якого розповідати про властивості та походження матеріалів, з якими вони працюють, тварин, природу, пори року, будь що, з чим можна пов'язати результат їх творчості. Отже, у більшості випадків процес майстрування поробок з дорослим є корисним для дитини, за виключенням ситуацій, коли дитина під час цього процесу солодко спить.
Схильності до рукоділля в собі до цього часу я не виявляла, а ідея зробити щось своїми руками останні двадцять років мене не відвідувала. Що трапилось цього разу? У мене було багато вільного часу? Ні! Як би мені не було прикро самій собі зізнаватися, однак крім антистресового ефекту рукоділля, однією з причин моїх старань було і бажання зробити дітям поробки не гірші ніж у інших. З одного боку, немає причин для драми. Однак, якщо поглянути на перспективу розвитку такої мотивації, то вона може і не виглядати настільки необразливою.
Так, останнім часом все більше батьків школярів скаржаться на те, що всі домашні завдання вони роблять у кращому випадку з дітьми, у гіршому – замість них. На мій погляд, ще з дитячого садочку у деяких батьків формується шкідлива звичка змагатися за першість замість дитини. Це ми можемо спостерігати не тільки на прикладі поробок. Доволі часто ми стикаємося з проявами перфекціонізму батьків під час підготовки новорічних костюмів для дітей, коли діткам ясельних груп шиють вбрання рівня театральної вистави. У шкільні роки такі звички зміцнюються через поширення у батьківських спільнотах духу конкуренції, а іноді навіть сегрегації. У результаті дорослі встановлюють настільки високу планку успіхів у навчанні, художній самодіяльності чи рівня організації культурного дозвілля, що вона не відповідає віковим можливостям середньостатистичної дитини. За таких умов шкільні роки – час перших свідомих пошуків свого призначення, час спроб та помилок у спілкуванні з однолітками перетворюються на виснажливі лицарські турніри, в яких для захисту родової честі беруть участь усі члени сім'ї.
У моєму ще радянському дитинстві ми не дуже замислювалися над тим, чого ми прагнемо від нашої освіти. Багато чого було заздалегідь визначено дорослими у нашому майбутньому і ми орієнтувалося на образ ідеальної радянської дитини: вчитися на відмінно, займатися спортом чи грати на скрипці, допомагати по господарству мамі, поважати старших та бути слухняними. Ми вчилися самі, не завжди через цікавість до предмету, але часто через відчуття обов'язку вчитися добре, а ще через острах засмутити батьків та вчителів. Страшно пригадати скільки незабутніх годин я витратила на підтримку потрібного рівня успішності з математики, алгебри, геометрії, фізики. Знання з цих дисциплін не тільки ніколи мені не знадобилися, але й були безжально винищені втомленим мозком за лічені місяці.
Часи змінилися і тепер одним із орієнтирів у вихованні дітей є надання їм можливості робити свій власний життєвий вибір, вчитися бути відповідальним за власні помилки та набувати свій життєвий досвід. Особливу актуалізацію такі підходи у стосунках між батьками та дітьми набувають у світлі поширення такої проблеми як несамостійність молодих людей. Про це, зокрема, свідчать дані вітчизняних соціологічних досліджень, відповідно до яких для 56% респондентів у віці від 25 до 29 років батьки є тими, хто має найбільший вплив на прийняття важливих рішень. Лише 24% чоловіків та 17% жінок заявили, що приймають важливі рішення винятково на власний розсуд. Не зважаючи на зрозумілу необхідність сепарації дітей від батьків, прийняти вибір дитини не бути успішною, стати охоронником чи народити в шістнадцять нам складно. Разом з тим, привчати себе поважати її інтереси та адекватно сприймати її здібності чи їх відсутність ми маємо з раннього дитинства.
Дитячі психологи все частіше рекомендують батькам дозволяти дитині потрапляти у неприємні для неї ситуації, спричинені її поведінкою (отримати двійку за невивчені завдання, запізнитися, загубити улюблену річ та не отримати нову). Виглядає це зовсім незвично для нас, батьків, які через свою любов готові під кожний крок дитини підстелити перський килим. Але саме така на перший погляд жорстка лінія поведінки вчить дітей головному правилу життя: дія – наслідок – вирішення проблеми.
Закінчилися мої роздуми про власну поведінку тим, що я до виконавців поробок додала ще себе та остаточно вирішила більше ніколи не брати участь в імітації успіхів, талантів та знань своїх дітей, бо дуже хочу, щоб ніколи у них не виникла думка, що вони живуть не своїм життям.
