"Вони поклали своє життя за те, щоб росіяни не дійшли до Києва". Поминальний день: як згадують загиблих в Ірпені

Сотні свіжих могил. Квіти. Сльози. Живі згадують мертвих. Ми розповідаємо їхні історії — історії тих, хто захищав Ірпінь і загинув там, із вуст людей, які були їм найріднішими. Забути чи відвести погляд — не маємо права. Тепер це наша історія — як незагоєна рана.

Фото: Рубрика

Перше травня, неділя. День проводів, поминальний день за померлими родичами за церковними канонами — це дев'ятий день після Великодня, тобто вівторок. Втім у містах вже давно поминають рідних в неділю.

Радовниця — так традиційно називають цей день в районах Київської та Чернігівської області. Саме ці райони сильно постраждали від російського вторгнення. На кладовищах в містах та селах — сотні нових могил. "Рубрика" у цей день вирушила до Ірпеня, міста героїв, які тримали оборону та не дали ворогу дійти до Києва.

Цвинтар в Ірпені знаходиться на околиці міста, серед соснового лісу, саме в тій частині, яка найближча до Києва. Особливо виділяється нова частина, де ховають померлих в останні роки, а ще — місце поховання Загиблих Захисників України. Тут ховали загиблих в зоні проведення ООС. За останні тижні могил тут стало значно більше — тепер тут спочивають ті, хто зі зброєю в руках захищав рідне місто. На могилах багато квітів — від бойових побратимів та рідних.

"Якщо всі поїдуть, то як ми тут будемо жити?"

Поруч із однією з могил — жінка з малим сином. Хлопець вдягнутий у військову форму. Його звати Савелій, йому десять років. Тут похований його батько. Сьогодні — сорок перший день по смерті.

Савелій Кроткіх

"Я — Кроткіх Алла. Мені майже 42 роки. Це мій син Савелій, йому 10 років. Старшому сину Владиславу — 21 рік.

Мій чоловік, Кроткіх Ігор, разом із нашим старшим сином Владиславом та своїм рідним братом Юрієм з першого дня захищали наше рідне місто Ірпінь. Ми всі тут народилися та постійно тут мешкали".

Алла згадує 21 березня, коли при в'їзді в Ірпінь точився запеклий бій.

Алла Кроткіх

"Це 11-та лінія, біля військового шпиталю. Вони там п'ять днів тримали оборону, чекали на допомогу, мужньо стояли, боронили. А потім у чоловіка влучили; син, який також отримав поранення, почав його рятувати. Але батько помер у сина на руках. Потім вже брат чоловіка, він також був поранений, почав рятувати мого сина. Вони довго чекали на допомогу, втратили багато крові, в лікарню потрапили в тяжкому стані. Ніхто не знав, чи вони будуть жити.

Ігор пішов сам до територіальної оборони збройних сил України, раніше він не був військовим.

Це був їхній вибір. Я відмовляла сина, вважала, що йому рано, що він молодий, але він сказав, що це наше місто, ми тут живемо, і якщо всі поїдуть, то як ми тут будемо жити?

Вчора було сорок днів, як нема чоловіка, і сорок днів, як ми всі перебуваємо в лікарні Шалімова".

Савелій Кроткіх

"Коли я приходжу, мені легше стає"

Поруч — ще одна могила. Тут стоїть жінка, поруч її донька тримає за руку свого хлопця. Жінку звати Тетяна, їй 45. Доньці Анні — 19. Під час запису розмови Тетяна майже постійно плаче. Анна міцніше стискає руку хлопця.

Тетяна Близнюк

"Мій чоловік був тією людиною, заради якої хотілося жити. Ніхто не міг сказати про нього щось погане. Завжди був чуйний, допомагав усім.

Приходити в поминальний день — це традиція така, а взагалі і донька, і я раз на два-три дні приходимо на могилу. Мені легше. Коли я приходжу, мені легше стає.

Ми колись так сміялися, такі у нас жарти були, що помремо в один день. Я чесно скажу, так і трапилось. Він на небі, а я залишилась тут. Коли він загинув, я відчула це. Знала, що щось трапилося. Вранці мені зателефонували та сказали, що його більше немає. Це були найстрашніші хвилини мого життя.

Мій чоловік до війни працював в таксі, возив людей. Йому дуже подобалася ця робота, любив спілкуватися з людьми. Ми всі жили надзвичайно щасливим життям, поки не почалася війна.

Він загинув під час мінометного обстрілу. Тоді їх загинуло троє, четвертий був поранений, зараз він у львівському шпиталі. Загинули Пасько Дмитро (показує на могилу поруч). Третій, Сергій, похований у себе на батьківщині в Житомирській області. Їх шістнадцять годин поливали мінами, артилерією, градами, знищували наш мікрорайон, де ми жили. Їх оборонний пост був саме там, це була та точка Ірпеня, де росіян не пропустили. Вони поклали своє життя за те, щоб росіяни не дійшли до Києва.

У нас п'ятеро дітей, троє від його першого шлюбу та двоє від мого першого. Найцікавіше, що у нас з Сашою спільних дітей не було, але у нас є спільний онук. Сашина старша донька вийшла заміж за мого племінника.

До п'ятого березня ми були в Ірпені, а потім Саша сварився дуже, настояв, щоб ми виїхали. Казав, це не наша війна, хлопці повинні воювати, а жінки і діти не повинні тут бути. А до цього, до п'ятого числа, допомагала хлопцям готувати їсти.

Дуже багато наших місцевих хлопців вийшли в чому були обороняти місто, щоб тільки не дати їм пройти та дійти до Києва. Чоловік був в ротній тактичній групі в добробаті ЗСУ. Він загинув біля "Жирафу", це торговий центр. Там після першого бою хлопці написали "Добро пожаловать в АД", щоб всі росіяни знали, що тут для них ад, тут їх ніхто не чекає.

Ми виїжджали евакуаційним поїздом, нас було дванадцятеро в купе. Четверо дітей закинули на верхні полиці, а вісім дорослих по черзі сиділи. Поїзд зупинявся дуже часто, були тривоги, вимикали світло. Ми виїхали десь о десятій ранку, а у Івано-Франківськ приїхали десь о п'ятій ранку. В туалет неможливо було вийти, бо люди були скрізь, з дітками в тамбурах, на сходинках, в коридорі, просто нереально пройти було. Коли ми стояли на пероні в Ірпені, в цей момент обстрілювали саме залізничний вокзал, при тому що евакуаційний поїзд був погоджений. Це мав бути зелений коридор, але вони стріляли".

Загинули в один день

Інша частина кладовища. Тут поховані мирні мешканці міста. Розмовляю з Дар'єю. Вона впорядковує могилу своїх батьків, М'якушко Надії, 69 років та Чередніченко Володимира, 75 років. Вони загинули в один день поруч зі своїм будинком.

Дар'я Півень

"Зі слів сусіда, 24 березня їхали росіяни на броньованій техніці почали стріляти в будинок, почалася велика пожежа. Батьку було 75 років, він дуже погано пересувався, на ходунках. Мама його вивела і вони були коло гаража. Їхній будинок палав. Пожежа почала поширюватися, і щоб врятуватися, батько вийшов на дорогу. Там росіяни його розстріляли. А маму не знаю, чи розстріляли, чи від вибуху загинула. Це все було в один день. 26 числа я точно дізналася, що батько загинув, але сусід не бачив тіла мами. Бо батько лежав просто на дорозі. Ми сподівалися, що мама жива, шукали її, а 28 волонтери вже змогли дістатися міста та сказали, що її вбили".

Дар'я починає плакати. Усі ці розмови важкі. Під час деяких — майже плачу разом з рідними. Важко втриматися, незважаючи на те, що за час війни побачив уже дуже багато горя. Один з моїх близьких родичів теж загинув.

Але такі розмови важливі. Люди, спочатку не завжди охочі розповідати, під час розмови розказують багато деталей, згадають щось важливе. Записати ці історії важливо. Їх важливо зафіксувати. Не лише для того, аби покарати ворога. Але ще й тому, що тепер це — наша історія. І ми зобов'язані її пам'ятати. Відтепер і назавжди.

1 / 23