fbpx
Сьогодні
Історії 11:45 16 Кві 2022

Той, що вибрався з Маріуполя: мобільні крематорії, останки тіл на вулицях, відсутність води, їжі та можливості зігрітися. Побут окупованого міста та втеча з нього

«Рубрика» поспілкувалася з хлопцем, який зміг вибратися із заблокованого росією Маріуполя. Нижче — докладна розповідь про події останніх півтора місяця і про те, що трапляється з українськими біженцями на території рф

English version here

Максиму, герою цієї статті, сьогодні 21 рік, і більшу частину життя він прожив у Маріуполі. Для нього це місто рідне та улюблене: 

"Було, є і буде, — каже Макс. — Місто було доглянуте; всі дороги, комунальні послуги, труби, все змінювалося, магазини перебудовувалися з нуля, будувалися нові, зарплати — непогані, асоціальні елементи завдяки новій поліції стали тихішими, корупція в моєму місті забулася за останні 8 років практично повністю. Дитячі майданчики, спортивні парки та інше тішили око кожні сотню метрів. Сказати, що я у своєму місті, починаючи з 2018 року, почав почуватися як у Європі, — це нічого не сказати".

Уже в травні він мав отримати квартиру від держави як сирота, а ще хлопець збирався сходити до парку Гурова — тільки минулого року його відреставрували й поставили найсучасніше лазерне підсвічування, яке створювало ілюзію, ніби ти гуляєш під водою…

У перший день війни його розбудило повідомлення від брата, якому в багатоквартирний будинок потрапив снаряд: "Йому пощастило не постраждати, але сусіди залишилися живими не всі. Емоційно, як це й у всіх, спочатку не вірилося, що це сталося. Пізніше був один день, коли не вірилося, що ми взагалі вистоїмо". Не постраждати в розумінні Максима означає просто вижити. 

Выбравшийся из Мариуполя

Максим — сирота із 16 років. Про інших родичів він каже так: "Живі не всі, це точно. Багато друзів бігли 20-го числа, як я пізніше дізнався, деякі поки що не відповідають, а деякі — точно мертві".

Зараз хлопець вже в Естонії, але до цього, як і частина інших маріупольців, вимушено перебував на території рф — виїхати в Україну з міста дуже складно і пізніше ми дізнаємося чому. Від його історії у жилах холоне кров, але ми передаємо все так, як він її розповів нам. 

Выбравшийся из Мариуполя

Спочатку зник зв'язок. Потім довелося відмовитися від житла, гігієни, води, готової їжі та сну. Коли горіли будинки, люди нерідко стрибали з дахів.

Перше, від чого довелося відмовитися — це зв'язок: "Для мене дуже важливо мати надійне джерело інформації, і відсутність зв'язку стала сильним ударом. В умовах, коли твоє місто бомблять, це найцінніша річ, і тим більше для мене. У місті ніхто нічого не знав, вся інформація долинала з чуток, часто відстань, про яку можна було хоч щось точно говорити, обмежувалося сотнею другою метрів. Але до людей доходили чутки про купи трупів у драмтеатрі та інших менш відомих сховищах. Українське радіо глушилося, і мовила "Новоросія". Вони брехали про той район, де я був, брехали про лівий берег, брехали про все пов'язане з моїм містом, але ті, хто не виходив, не знали, так що могли вірити і в це. 

Далі по черзі. Житло — всі переселилися до підвалу, де було 2-3° тепла та дуло з усіх щілин. Гігієна — немає води на це, немає теплої води. Готова їжа — палити багаття стало ризиковано"

Максим розповів, що після 18 березня вогнища вони вже не палили: "Я переїхав до приватного будинку. Ноги відмерзали, і доводилося топити стару піч, що там була. Топили пару годин на день, якщо було дві умови: на вулиці світло і поряд горить якась будівля. Це було часто".

Єдине джерело, де можна було набрати чисту воду, знаходилося за 7 кілометрів від місця, де був Максим: "У моєму сховищі за водою ходив я: шлях був від Будівельників, 161 вниз до Кіровського житлового масиву, далі вулицею Шевченка вгору, поворот на Артема, поворот на Фонтанну, спуск на Малофонтанну — там джерело. Зворотний шлях — будь-який інший шлях, для збору розвідданих, якщо це можна так назвати. Іноді я бачив інших людей та бійців ЗСУ: з пляшок у моїх руках вони розуміли, що я йду за водою, і могли попередити, куди і як іти, щоб це було безпечно. Але згодом ходити так далеко стало неможливим"

Втратили жителі Маріуполя і сон: "Спочатку на добу було лише три години порівняної тиші, і о четвертій ночі, як за розкладом, авіаудар. Усі, окрім дітей, спали сидячи, бо на всіх місця, яке хоч якось встигли облаштувати, не вистачало — дуже багато людей. Починаючи з 10 березня, не було 15 хвилин без обстрілів. Найчастіше їх було дуже багато та постійно. На запитання "Де?" відповісти неможливо — достатньо переглянути свіжі фото міста: немає такого місця, де в радіусі 50 метрів нічого не прилітало. Сховища зі списку безпечних від міської ради у народі стали найнебезпечнішими місцями — після вибуху в драмтеатрі"

Електрики в місті теж не стало: "Якийсь час рятували акумулятори машин, власники не були проти, якщо заряджали і їхню техніку. Без електрики діти перестали бути спокійними, навіть трохи. Ми з братом скачали до війни купу мультфільмів та робили кінопокази вечорами. Це допомагало підняти моральний дух".  

Починаючи з 12 березня, перестали приїжджати пожежники: "Якщо спалахували будинки, вони горіли до кінця, і ті, хто не встигав втекти, нерідко стрибали з дахів. Після цього надія майже зникла. Ми жили, спали, їли, ходили в туалет — абсолютно все робили у підвалі, окрім "розвідників", які перевіряли, коли можна виходити. Бракувало абсолютно всього: їжа, вода, ліки, бинти — все було на мінімальному рівні".

вибрався з Маріуполя

Коли стрілянина, танки й гради вже не лякають, залишається дві речі, яких ти боїшся найбільше

"Ні стрілянина, ні гради, ні танки вже не лякали. Усього дві речі. Перша — авіація… Те, від чого тебе ніщо не врятує. Люди на власні очі бачили, як монолітні висотні будинки перетворювалися на купи сміття. Єдине, що точно знали — від авіації не врятуєшся, немає такого сховища, де б ти вижив у разі удару. Щоразу почувши літак, все місто замовкало — ні від кого нічого не почути, всі затамувавши подих чекають, коли впаде снаряд, щоб видихнути з полегшенням у розумінні, що він упав не поряд з тобою. Ще тиждень тому людей жахало, що цей снаряд убив когось іншого, пізніше вони раділи, що не їх.

Друга річ, від якої дорослі мужики, поліцейські, мами, старі та діти мовчки кричали, кричали, плакали та билися головою об стіни — це крики агонії тих, кому не пощастило…"

Выбравшийся из Мариуполя

 З середини березня люди перестали прибирати трупи з вулиць. З'явилися мобільні крематорії

"Починаючи з 14-16 березня, трупи перестали пропадати, раніше їх абияк намагалися ховати, тепер вони були буквально всюди. Побачити труп на вулиці — справа звичайна. Вони гниють, пахнуть, у деяких місцях їх десятки. Поховання були скрізь: двори, городи, узбіччя, ванни замість трун, рідше — у парках, але бувало й там".

Ближче до кінця березня іноземні ЗМІ почали активно шукати фотодокази, що в окупованих містах з'явилися мобільні крематорії. Їх і раніше помічали у складі колон російських окупантів — більш того, їхнє існування росіяни намагаються приховати. Про це кілька днів тому заявили у Головному управлінні розвідки МО України.

Повідомлялося, що у Маріуполі росіяни використовують 13 мобільних крематоріїв для зачистки вулиць від тіл загиблих мирних жителів. Усіх потенційних свідків звірств окупанти намагаються ідентифікувати через фільтраційні табори та знищити. В один із таких таборів потрапив наш герой, і пізніше ми дійдемо до цього, але ось, що Максим розповідає про камери для спалення людей. Самих крематоріїв він не бачив, але пояснює все так:

"Коли людей вже перестали ховати, я бачив, що самих тіл, у звичному розумінні цього слова, вже немає. Коли проходить занадто багато часу — це вже бактеріологічна зброя, яка поступово стає все небезпечнішою. Це не найкращий вихід — їх спалювати, це не релігійно, негуманно для родичів, які хочуть знайти рідних хоча б такими, щоб достеменно знати, що це вони, але це вже не той час, коли треба думати про це. Межа пройдена, далі лише смерті від хвороб, які незабаром будуть усюди. І це не зупинити. Вину росіян вже не виправдати, її не вибачать, але саме тут можна з болем заплющити очі, і згадати, що там ще є живі люди, яким треба хоча б дихати без побоювання за життя"

Висновок тут можна зробити лише один: росіяни знали, на що перетворюватимуть мирні міста та їхніх жителів. Крім мобільних крематоріїв, у місті трапляються й інші страшні речі, що супроводжують війну. 

"Були грабунки. Те, що люди вскривали магазини — це правда. Періодично брали те, що вже нікому не потрібно, за тією логікою, що власника немає в живих. Варто зазначити, що українські військові брали лише речі першої потреби та найчастіше везли їх у сховища людям".

До будинків часто заходили військові: "І українські, і російські солдати. Перші шукали точки для розвідки, другі хотіли знайти диверсантів та перекидали весь будинок. До нашого будинку росіяни входили кілька разів, намагалися щось говорити про звільнення, слухати це було нестерпно з урахуванням того, що відбувається, але ти змушений підтакувати. Надвір краще не виходити без брехні про родичів. Увечері комендантська година: помітять — уб'ють".

Выбравшийся из Мариуполя

Міфи окупованого міста

Максим додав, хоч цього питання і не було в нашому інтерв'ю, що важливо додати дещо про міфи, які зараз поширюються в окупованих містах і за їх межами. Він говорить про Маріуполь, але аналогію можна провести з будь-яким іншим окупованим містом, де ведуться військові дії. Отже, міфи:

"Українські військові вскривають магазини, беруть що хочуть і потім пускають туди мародерів". Магазини розкривають і військові, але для відправки їжі та води людям у великих сховищах. Людям військовими дозволялося брати із магазинів продукти, бо купити їм ніхто не давав, продавців не було. 

"Українські військові стоять під вікнами, прикриваючись мирними жителями". Перша половина — правда, військові могли розташовуватися в житлових районах, якщо це мало сенс, але це була або розвідка, або оборона. Вогонь із території поблизу житлових будинків проводився лише тоді, коли військові вже вважали місце занедбаним, а мінімальні жертви неминучі. Окрім іншого, це не обов'язково українські військові; росіяни, "ДНР" і чеченці роблять так само. Друга частина щодо прикриття — міф. Мирними ніхто не прикривався".

Выбравшийся из Мариуполя

Втеча з Маріуполя

Про можливість втечі з Маріуполя на не окуповану росіянами територію ніхто не знав. Максим припускає, що виїхати в Україну з міста також можливо, але люди не знають про цю можливість, і бачать лише знищені колони машин, що прямували на зелені коридори:

"Люди не знають про евакуацію. Люди НЕ ЗНАЮТЬ про світове співчуття та підтримку Маріуполя. Їм про це ніхто не скаже. Зв'язку НЕМАЄ, чутки долинають, що будь-хто, хто намагався втекти, вже давно удобрює собою землю".

Це слова Максима, які він написав після того, як вибрався з міста. Залишитися живим йому вдалося дивом, якщо це може бути відповідним словом для війни: "Я хотів поїхати давно, чекав, коли стане тихо. Якось я вирішив піти за дровами, щоб решта мала змогу погрітися та поїсти. Мав намір принести дрова і піти, але повернувся вже до спаленого будинку. Що було з тими, хто був усередині, годі й казати.

Коли від мого будинку нічого не лишилося, вибору не було. Вирішив пішки перейти кордон. У бік України не пустили бійці з білими пов'язками, при підході на три сотні метрів почали палити у повітря. 

Другий шлях — до росії. Я подумав, потерпіти кілька днів цю країну не така проблема. Пішов у їхній бік. Єдиний шлях перегороджували військові в білих пов'язках: "Туди не можна, там стріляють", через секунду після цих слів за дві сотні метрів від нас, звідки прийшов, упала авіабомба. Вираз обличчя та настрій бійця не змінилися, шлях закритий. Я згадав про іншу, за п'ять кілометрів була газова труба над річкою, вона досить широка, щоб пройти нею. Чесно, вона не пошкоджена, але пройти по ній хоч із якимись ресурсами неможливо: сильний вітер, річка цієї пори року буйна, а плавати я не вмію.

На березі стояв човен із пробоїною. Я зустрів човняра і жінку похилого віку, спільними силами змогли дістати човен і переплисти на той берег. Ноги промокли, але це не відчувається — у Маріуполі люди забули, що таке тепло, ноги відмерзли першими, давно нічого не відчувають. Далі залишалося йти, були чутні повсюдні бої, але не було авіації, так що й страху не було, але бійців довкола вистачало, і варто було тобі хоч на секунду стати підозрілим, нахилитися зав'язати шнурки, і ти міг стати, і став би мішенню".

Выбравшийся из Мариуполя

"Фільтраційні" табори для біженців з України та фіктивний табір для тих, кого вивезли

Максима зупинили у селі Ляпине, — це територія Донецької області. Повернутись було не можна, і після цього біженці мали пройти кілька перевірок та "фільтрацій", дати хибні свідчення, які потім, ймовірно, будуть використані росією проти України. Жодної мови про розселення, комфортні або хоча б прийнятні умови, звісно, не йшло.

"Насамперед нас відправили в село Хомутове, у звичайну школу, там зібралося близько двох-трьох сотень людей, хворих і старих розташовували на матрацах, решта на підлозі, стільцях або партах, харчування один раз на день: шкільна порція супу, вода з-під крана, від якої врешті-решт усім було дуже й дуже погано.

Там тримали, не випускаючи, під приводом того, що величезні черги на фільтрацію. Сказали, кілька днів і все. Насправді минуло десять, перш ніж нас відправили далі до Старобешова. Трьох хлопців без родичів не випускали, я був серед них. Ми залишалися там до "особливого розпорядження". Нікому нічого не пояснювали й не говорили з першого дня, тут після такого навіть у мене помутніло в очах. Через корупцію вийшло звідти вибратися до всіх у Старобешева.

Там, сидячи в драмтеатрі, два дні чекали на перевірку смартфонів, далі потрібно було написати листи, де потрібно було вказати, які ЗСУ погані, а "ДНР" хороші, підписати відмову від претензій, здати дактилоскопію, зробити фото на повний зріст та обличчя. Після цієї перевірки нас відправили на кордон, там ще раз уже прикордонники "ДНР" перевіряли те саме, і ще раз — росіяни на російському кордоні. Ще майже два дні ми провели там, стоячи в черзі, 14 годин із них — на вулиці. Далі нас відправили до тимчасового табору МНС, і лише потім — до тимчасового табору для біженців, де нам сказали "Вали звідси, нікого тут бути не повинно".

Природно, протягом усього цього часу випрати речі або помитися можливості не дали. Шкільний умивальник у Хомутовому — єдиний шанс трохи привести себе до ладу"

Декілька днів Максим пробув у місті Орел у своєї старої подруги, але затримуватися в росії він не збирався — зараз хлопець уже в Естонії. 

"Місцевий орловський магазин одягу", — так підписав Максим цю фотографію з Орла.

"Перейшов цей бл** кордон рф за 5 годин, і потім менше ніж за 5 хвилин естонський. Перевіряли листування у смартфоні, навіть гугл диски тощо. Хоча вистачить банально якоїсь прихованої папки в смартфоні, щоб приховати що потрібно, так що користі від їхньої перевірки було б нуль, якби хтось щось хотів приховати".

"Так виглядає дорога до свободи", — пише Максим уже з Єстонії.

Він розповідає свою історію холоднокровно, і важко повірити в те, що йому довелося пережити. 

— Як тобі вдалося зберегти холодний розум після всього цього?

— Насправді неможливо дивитися на те, що довелося бачити, і залишатися холоднокровним, але поряд були інші люди, і треба було їм показувати приклад, щоб вони бачили промінчик надії хоча б у чужих очах. Глибоко в душі я сильно страждав, але живі повинні вірити в життя, і поки я був там, усіх переконував у цьому… Хоча одного разу я зламався, на кілька годин, на сьомий день "фільтрації", став сумним. Ви бачили б, наскільки перелякалися всі, довелося брехати, що теж отруївся водою. Тоді я думав, що всі ми, хто був у Хомутовому, так і залишимося цифрами у статистиці, і нікуди не виберемося, але вийшло буквально вдень цього ж дня знайти контакти юристів-волонтерів, це мене дуже заспокоїло. Далі було простіше, аж до того моменту, коли всіх, крім нас трьох, забрали. У тій школі нас розділили за окремими класами по одному. Було дуже складно, трубив у всі можливі організації. Люди з мого табору, коли побачили мене, раділи. Вже більшість на той момент називали мене волонтером, хоча це було не так — я просто відправив їм вісточку, яку вдалося дістати, номери волонтерів, які насправді допомагають людям.

— А ти вже думав, чи повертатимешся в майбутньому до України чи Маріуполя?

— До українського Маріуполя — так! 🇺🇦

19
11053

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

1 коментар

спочатку нові
за рейтингом спочатку нові за хронологією
1

За ці звірства нацистських рашистів треба вже нарешті вдарити і по їх території. Після вторгнення окупантів кожна країна має на це право, як на свій захист від загарбників всіма засобами. Земля повинна горіти під ногами цих рашистських виродків на їх же території, аби не лізли на нашу. Все рівно ми для них всі вороги, і все рівно вони знайдуть новий привід, аби звинуватити нас у своїх власних злочинах. То і треба їх бити на їх ворожій території за всіма законами війни, яку вони і розпочали, щоб і на собі відчули те, що розпочали проти нас, аби самі швидше вже закінчили цю війну. Досить вже тільки терпіти. І хто б там що не нив з деяких «західних» боягузів про «ескалацію», яка вже і так розпочалася з вторгнення рашистів на нашу територію. Ми повинні захистити наші міста від бомбардувань, а не спокій того «заходу», якщо той «захід» боїться закрити нам наше небо. А тим більше не зважати на погрози тих, хто на нас і напав, та ще і підтримує цей напад. Навіть в спорті, жоден боксер на рингу не буде тільки захищатися, а буде наносити удари і по супротивнику, якщо хоче виграти бій. Не знищивши ворога в його лігві, не позбавитися від нього так ніколи. Всі війни закінчувалися на території ворога, то пора і нам вже її закінчувати там, звідки вона і розпочалася. Слава ЗСУ, перемога буде за Україною!!!

Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: