"Не знаю, що гірше: померти, але не бачити наслідків, чи вижити". Історія дівчини, яка повернулася в Україну після евакуації за кордон
Аня веде мене спальним районом Києва. Ми кружляємо навколо багатоповерхівок і шукаємо табличку «б/у форма НАТО». Через пів години Аня вже приміряє військову форму для занять на полігоні. Вона — одна з учасниць вишколу Українського легіону для цивільних, який не встигне підготувати своїх учасників. Через 8 днів почнеться повномасштабна війна.
Тут Аня купувала військову форму
***
"Я прокинулась від дзвінка подруги. «Київ бомблять»", — так почався Анін ранок 24 лютого.
Аня забула помити голову та забрати кішку із собою (за нею пізніше доглядав власник квартири), хоча війна вже кілька днів зависала в повітрі, і вийшла з квартири. В цей день Аня виїхала з Києва.
5,2 мільйони українців виїхали з країни (станом на 24 квітня), а 11,4 мільйони мусили залишити свої домівки через повномасштабне вторгнення росії в Україну. О 5 ранку 24 лютого рф почала обстрілювати Харків, Київ, Чернігів, Суми, Маріуполь та інші менші міста та села України. Мета — "демілітаризація" та "денацифікація", що по факту означає "знищити Україну". росія вже знищила Маріуполь, Щастя та Чернігів на 80%, завдаючи ракетних ударів по житлових будинках, школах, лікарнях та дитячих садочках.
Ба більше — в Україні від рук росіян уже загинули 217 дітей (станом на 27 квітня). Відомі лише ті цифри, які можна підрахувати, не враховуючи Маріуполь та Волноваху, куди неможливо потрапити через блокаду міст військовими рф. Скільки загинуло дорослого цивільного населення — невідомо.
Аня, Київ, 18 лютого
Рішення залишити дім
"Стало страшно. Навіть не те, що страшно, — з'явилося відчуття невизначеності. Що робити? Тисячу разів обговорювали, а коли реальність, то все одно є складнощі з плануванням. Подумала піти в територіальну оборону".
Не пішла, бо "оцінювала свої фізичні спроможності реалістично".
"Під час останнього практичного тренінгу нам дали фізичні навантаження. Мені стало погано. Я зрозуміла, що тіло не пристосоване, і треба його загартовувати фізичними навантаженнями. Тренер навіть сказав: «Подивіться на себе, ви навіть з*батися нормально не зможете». Ми вирішили частіше тренуватися, а через 2 дні почалася війна".
22 лютого Аня здавала кров на донорство в центрі Амосова
Аня не захотіла бути бійцем, який навіть не зможе втекти, тому вирішила виїхати в безпечне місце. Її вивіз знайомий — вона пам'ятає цілий Ірпінь і Бердичив, куди приїхала на залізничний вокзал. Квитків на поїзд до Львова не було — людей тьма. Хтось сказав, що можна доїхати безкоштовно, тож Аня чекала.
"На практиці виявилося не так. Провідники просто не пускали людей, усі панікували. Якась провідниця за хабар пускала людей, я цим і скористалася. Треба було якось вижити. Це сумна історія, але все ж таки я доїхала до Львова".
У Львові Аня залишилася у подруги. Головна умова — щоб не біля аеропорта. По приїзду подруга зізналася, що живе біля бронетанкового заводу, що теж міг стати ціллю російських ракет. Локація, постійні сирени та 9 поверх нервували Аню, тож вона перебралася в Карпати.
"Там було спокійніше, не було заводу. Люди були добрими, бо розуміли, що відбувається. Там я провела 2 тижні і вирішила поїхати в Польщу".
На чужині
Аня пояснює своє рішення такою логікою: перемога не буде миттєвою, життя треба планувати на довгострокову перспективу. Перші два тижні війни дівчина жила одним днем. Пізніше почала планувати тижнями.
"Я не хотіла їхати, але подумала, що зможу знайти своє місце, де можна будувати плани. Лишатися [за кордоном, — ред.] я не хотіла, але вважала, що буде легше. Коли думаєш, що війна закінчиться скоро, живеш одним днем і використовуєш свої ресурси максимально. Себе не жалієш, нічого не плануєш. А коли розумієш, що це надовго, тоді розраховуєш свої ресурси. Коли я зрозуміла, що це надовго, почала планувати: вихідний, де краще знаходитися, забрати кішку. Але через 2 тижні у Польщі мені прийшла печальна думка, яка вплинула на подальше планування".
"Якби від ядерного вибуху померли всі, кого я люблю і знаю, а мені вдалося би врятуватися, то моє життя теж би закінчилося".
"Люди допомагали, були добрими, але це все одно чужа країна. Хочеться бути зі своїми, хочеться переживати все те, про що я пишу. І я подумала, що краще вже не боятися ядерної загрози, а вертатися і боротися, і бути готовою, якщо і померти, то зі своїми людьми, а не залишитися без них. Не знаю, що гірше: померти, але не бачити наслідків, чи вижити".
Повернення
Анін Київ
Аня повернулася у Київ, щоб забрати кішку та поїхати на невизначений термін у Львів. У Києві дівчина не лишається через потенційну небезпеку.
"Буду слідкувати, коли можна буде повернутися додому. Але теж розумію, що повертатися потрібно із усвідомленням, що дім вже не буде таким, як раніше. І постійно треба бути готовим, що Київ будуть обстрілювати".
Проте потенційна небезпека в Україні відчувається всюди. Після перетину кордону Аня відчула, що знову перебуває в зоні доступу російських ракет:
"Від цього стає бентежно, але коли вже повернулася до своїх друзів, то морально стало легше. Тому я поки не хочу нікуди їхати за кордон знову".
Зараз Аня планує активно займатися волонтерством — дівчина вже допомогла знайти необхідні речі для підрозділу свого батька-військовослужбовця.
"Він зараз збирається «на передок». Сформував свій підрозділ і збирає гроші на необхідні речі. Зазвичай у кожного підрозділа є волонтери, які ними опікуються, у мого батька немає таких людей. Він сам збирав гроші на машини. І в цій історії корисним виявилося те, що в мене є друзі-волонтери з ГО, у мене є ФОП — я можу допомогти фінансово. Я бачу свою роль зараз в тому, щоб допомагати".
Надалі Аня буде допомагати друзям-волонтерам з ГО "Долоні Дотик", які займаються адресною допомогою бійцям та медикам.
Проте Ані хочеться на війну. Каже, що їй прикро, що не встигла вчасно підготуватися, не встигла підписати контракт.
"Я питалась і за парамедиків, писала Госпітальєрам, але вони беруть тільки тих, хто вже воював. Нових не навчають. Так би я одразу пішла воювати. В мене вже є форма, деякі інструменти. Я була би чудово підготовлена, якби війна почалася пізніше".
Філософія Ані, можна сказати, воєнна — вона хоче жити. Аня вважає, що на війну треба йти саме з думкою про життя, а не про смерть.
"Я розумію, що багатьом людям страшно, і цього не треба соромитися. Це наш інстинкт самозбереження. Ми завдяки йому живемо".
Люди, які воюють, волонтерять чи просто живуть в Україні і нікуди не поїхали, все це роблять попри свій страх. Люди, які обирають повертатися до України попри все, дозволяють цьому страхові бути. Але не дають йому себе зламати.
"Сидіти вдома і нікуди не виходити": життя в окупованому Мелітополі
"Кожен робив те, що він міг, на що він був спроможний": як лікарка з Бучі приймала пологи і допомагала пораненим в облозі
