Повернення додому: як допомогти дитині адаптуватися в Україні після евакуації за кордон

У чому проблема?

Останні місяці намітилася тенденція — українці починають повертатися додому з-за кордону. Від лютого 2023 року Держприкордонслужба регулярно звітує — до країни в'їжджає більше людей, ніж її залишає. І ні, звісно, саме по собі це не проблема. Але будь-який переїзд — це завжди стрес. Особливо для дітей, які й без того провели останній рік у напрузі, підлаштовуючись до чужої країни, незрозумілої мови та незнайомих звичаїв. І ось попереду — знову зміни. Цілком природно, що багатьох батьків турбує питання: як  допомогти дитині адаптуватися після повернення в Україну з евакуації?

Розібратися в цій ситуації "Рубриці" допомогли практичні психологи.

Які рішення?

Щоб захистити дитину від непотрібних переживань і зменшити стрес через переїзд, найголовніше — це налаштуватися до такого повернення додому самим батькам, вважає гештальт терапевтка, психотерапевтка Анна Божко. Важливо контролювати власну тривожність щодо повернення, аби вона не перейшла до дитини. Тобто перед тим, як психологічно готувати дитину до повернення в Україну, треба попрацювати над цим саме дорослим, а потім своє бачення майбутніх подій та впевненість у своїх діях передавати вже дітям.

"Памʼятаємо про правило: маску спочатку на себе, потім — на дитину. Бо зазвичай дитина відчуває й бачить стан батьків і дублює їхню поведінку й почуття. Так, наприклад, якщо мама нервується, то й дитина буде тривожною, зі страхами й труднощами в адаптації", — наголошує Анна Божко.

Як це працює?

Ситуації сімей, що повертаються, можуть бути дуже різними, звертає увагу сімейна психологиня Катерина Вепро. Хтось виїхав за кордон відразу після повномасштабного вторгнення, інші застали бойові дії або були в окупації, а хтось взагалі опинився за кордоном ще до початку війни. Усі ці фактори дуже впливають на повернення дитини.

Психологиня стверджує, що в будь-якому разі перше, що за повернення на Батьківщину мають донести до своїх дітей батьки — це те, як змінилося життя в Україні за період відсутності сімʼї в країні. Про те, що існує комендантська година, повітряні тривоги, можливі відключення світла та перебої з транспортом, зв'язком чи інтернетом. Треба пояснити, як змінилося навчання в учбових закладах. Розповісти, що дитина мусить завжди мати з собою і як поводитись у випадку тривог.

Дуже важливо, особливо на деокупованих територіях, пояснити дитині, що кожен предмет, який вона може побачити на дорозі чи дитячому майданчику, може бути вибухонебезпечним. У розмові про цей та інші аспекти допоможуть тематичні мультфільми та відео — наприклад, з мінної безпеки.

А втім, навіть у глибокому тилу українці, повернувшись додому, зіткнуться з проявами війни: сирени, яких не було за кордоном, тривожні новини та обговорення них дорослими, напруга батьків чи рідних. Це все, без сумнівів, будуть чути та відчувати діти. Вони ж ставитимуть відповідні питання, каже Анна Божко. Відповіді на них замовчувати не потрібно, вважає психотерапевтка.

Навпаки, треба говорити про побоювання та страхи свої й дитини, пояснювати та обговорювати це одне з одним. "Наприклад, якщо дитина бачить, що мама боїться повітряних тривог чи атак ворога, але нічого не говорить — то цей страх не валідизований, нелегальний. В результаті дитина буде сама дуже боятися цих атак. Більш того, якщо страх не легалізується в сім'ї, то він ще більше роздувається й може призвести до високої тривожності, соматичних захворювань і симптомів, навіть у дітей, або панічних атак", — каже Анна Божко й додає: "Страх треба розділяти з іншим — це найекологічніша стратегія".

Тож батькам потрібно не боятися говорити про свої почуття, але звісно, тією мовою, яку зрозуміють діти. Про страх треба розмовляти в безпечній атмосфері, коли тихо й спокійно — вдома, в родині, з обіймами. І говорити дітям, що боятися — це нормально! Щоб діти своїх страхів не жахалися й не приховували їх. Як і інші свої почуття не приховували.

Анна Божко наголошує: "Необхідно памʼятати, що психологічний стан дорослого на 100% відображається на дітях — особливо до 7-9 років. Але якщо це підліток — то для нього в адаптації найважливіше саме спілкування та реалізація в соціумі. З однолітками, у спілкуванні з ними, в групах за інтересами, гуртках і так далі. Важливо часто бачитися з друзями часто й проводити з ними час".

Чим старша дитина, тим більше вона залежить від соціальних зв'язків. Тож, повертаючись додому після вимушеної еміграції, треба подумати, яким чином дитина підтримуватиме ті соціальні зв'язки, які зʼявилися в неї за час перебування на новому місці.

Крім того, повертаючись додому, дитина може зіткнутися з тим, що друзі роз'їхалися, у садочку чи в школі вже інші викладачі, а улюблений гурток припинив свою роботу. За словами Катерини Вепро, усе це дуже впливає на емоційний та психологічний стан дитини й родини загалом. Тож психологиня радить завчасно поговорити з дитиною про те, які зв'язки залишилися в неї в Україні, і якими вони в неї будуть після повернення. А до того ж за можливості — шукати альтернативи. Наприклад, знайти нового тренера дитині, яка займалася спортом до відʼїзду, а тепер її тодішній тренер переїхав до іншого міста.

Коли ж ідеться про друзів дитини, які поїхали та не повернулися, то тут дає пораду Анна Божко: "Дайте дитині час! Він їй потрібен для орієнтації в нових умовах та середовищі. Діти знайдуть нових друзів і це буде для них урок зростання. Але давайте простір і на горювання теж. Потрібно дати дитині та її психіці прожити ці втрати. Поплакати за друзями, які поїхали і не ясно, чи повернуться. Зберігати спогади про них".

Відвертість з дитиною — запорука нормальних відносин у родині. Варто пояснити дитині, що можливо, її звичний спосіб життя буде інакшим, що у житті можуть з'явитися нові виклики. Наприклад, що можуть змінитися побутові умови.

Крім того, слід враховувати й те, що за час евакуації за кордоном члени однієї сімʼї могли жити окремо. Так, один із можливих сценаріїв: на початку повномасштабної війни мама з дитиною виїхала за кордон, а батько залишився вдома. Тепер мама з дитиною повертаються додому — але нові звички вже сформовані і до колись звичного сумісного життя, можливо, треба буде звикати заново. Тому після повернення додому насамперед дитині треба буде знову проходити процеси адаптації до життя під спільним дахом — і тут все залежить від готовності дорослих зробити комфортне середовище для своїх дітей.

Катерина Вепро наголошує, що батькам слід бути готовими й до того, що дитина може бути чимось незадоволена, може жалітися, виплескувати на них негативні емоції. У такій ситуації батьки мусять бути таким собі "емоційним контейнером" та підтримкою для дитини. Психологиня каже, що зважаючи на те, що батькам сьогодні й самим часто бракує ресурсу, про це їм доведеться подбати окремо, а за потреби й самим звернутися до психолога.

В адаптації є ще один важливий момент — помічати разом із дитиною ті елементи дійсності й реальності, які є саме зараз. Анна Божко радить почати з запитань:

• Як зараз це місце відрізняється від того часу, коли ми ще виїхали звідси? 
• Що змінилося? 
• Як змінилося? 
• Що стало краще? Як саме?

Обговорюйте це з дітьми до найменших деталей, обіймайте їх, приймайте їхні слова.

Крім того, завжди актуальні основні поради щодо вгамування хронічного стресу: більше відпочивати, додати до розкладу родини приємні фізичні навантаження, робити те, що в радість. Не намагатися штучно прискорити адаптацію — на неї потрібен час і ресурси.

Практична психологиня Світлана Сасюк дає поради щодо адаптації для найменших:

1. Якомога більше спілкуйтеся. Будьте поряд та проводьте з дитиною 60-120 хвилин на день ефективного (якісного) часу, не відволікаючись на інші речі чи побутові справи.
2. Якщо дитині більше двох років, навчить її описувати свій стан. Нормалізуйте те, що відчуває дитина, а далі пропонуйте їй придумувати ритуали здорового проживання емоцій: "Хвилюватися нормально. Боятися теж. Мені теж буває страшно. Коли я боюся — я кутаюся в пледик. Давай пофантазуємо, що допомагає тобі? Злитися нормально. Я, коли злюся, то ричу, як тигрик. А як ти робиш, коли злишся?"
3. Зробіть свято повернення, щось з позитивними емоціями. Нехай це буде тортик чи сімейна вечеря, чи щось інше, приємне для дитини.
4. Давайте раду в першу чергу собі, як батькам. Якщо мама чи тато заспокоєні, дитина переживає легше стрес. Тобто старайтеся в першу чергу подбати про свої потреби, а тоді дбати про потреби дитини. Лиш в тому випадку мама зможе проявляти емпатію та співчуття та зможе бути в контакті зі своїми емоціями.

Також ви можете скористатися порадами ГО "Офіс регіонального розвитку". Громадська організація працює в тому числі й з психологічною підтримкою дітей та підлітків та розробила безоплатні аудіоінструкції: "Як підтримати вашу дитину під час війни"  та "Підтримка підлітка під час війни — поради підліткам".

Ще більше корисних рішень!

Ольга Попадинець — мама 12-річного школяра, одна з тих, хто вирішив повернутися в Україну. Вона планує зробити це влітку, коли у хлопця закінчуються заняття в школі у Великій Британії. Це не перший досвід повернення родини з-за кордону — кілька років тому вони повернулися на Батьківщину з-за кордону.

"Я думаю, для дитини повернення додому буде складнішим зараз, коли він старший. Бо чим менше дитина, тим більше вона залежить від мами чи батьків. Їй достатньо, щоб людина, яка турбується про дитину, була надійною та підтримувала. У підлітків по-іншому, їхній світ уже не обмежується мамою, — ділиться з "Рубрикою" Ольга. — Більш того, я думаю, реверсивний культурний шок нікого не омине. Ані дітей, ані дорослих. Тут важливо пам'ятати про те, чому ми повертаємося й навіщо".

Ольга розповідає, що адаптація до повернення в їхній родині почалася ще з першого для перебування в евакуації:

"У нас фоном завжди йшло: «коли ми повернемося додому». Ми в Україні громадяни, ми тут народилися, ми тут маємо право втручатися у всі процеси, голосувати, боротися за щось важливе, долучатися до всіх змін. Україна — наша і ми її створюємо".

Ольга Попадинець не тільки мама, а ще й гендерна експертка та громадська активістка. Вона відзначає, що для країни дійсно було б дуже добре, щоби діти поверталися додому. "Через 20 років це буде активне населення. І цей процес потрібно стимулювати".

Згадуючи про свій попередній досвід повернення на Батьківщину, Ольга Попадинець пропонує кілька рішень, які вже зараз може ухвалити держава для підтримки мам із дітьми, що хочуть повернутися в Україну. Ці кроки могли б суттєво допомогти в адаптації як українським батькам, так і їхнім дітям:

1. Дати чіткий сигнал: "Ми чекаємо ваших дітей у школах, незалежно від того, де і за якою програмою вони навчалися цей рік". Зробити систему переходу на рейки української освіти гнучкою, позбавленою надмірної бюрократії та перевантаження дитини. 
2. Спростити запис дитини до школи не за місцем реєстрації — наприклад, якщо по поверненню в Україну мама дитини знайшла житло в іншому місті-районі-області. Ольга Попадинець каже: "Я знаю, що записати дитину в школу не за місцем реєстрації — це той ще квест. Якщо запис до школи зробити простим і швидким — у мам з плечей впаде величезний груз".
3. Заохотити створення безоплатних груп продовженого дня. "Отут я ставлю десять знаків оклику", — зазначає Ольга Попадинець. "Адже їхня відсутність є однією із причин, що дуже сильно шкодить професійній реалізації жінок. Якщо ж у жінки після приїзду будуть влаштовані діти в школу до вечора, це дуже сильно спростить пошук роботи для неї".
4. Відкрити офлайн-хаби для дітей, якщо поблизу немає дійсної школи. Ольга Попадинець пояснює: "Тобто створити такі собі «місця тимчасового зберігання дітей». Щоб там були кваліфіковані вчителі або вихователі й доступ до інтернету, аби дитина могла вчитися онлайн. Мета та ж сама: швидко влаштувати дітей в рутину, розклад, під наглядом фахового дорослого, щоб мама могла займатися пошуком роботи й самою роботою".