Що значать вибори на Донбасі: у лінзах міжнародного права
Провести не можна заперечити? Розбираємо, що відбувається
11 листопада 2018 року на території так званих Донецької та Луганської Народних Республік відбулися вибори. Як повідомляє одна з «Центральних виборчих комісій», у «ДНР» із головою вже визначилися. Ним «неочікувано» став Денис Пушилін, до цього – виконувач обов'язків глави псевдореспубліки після смерті Олександра Захарченка. Так само ще до початку голосування на Луганщині було зрозуміло, що переможе нинішній очільник Леонід Пасічник. Навіщо імітувати інтригу, якщо «вибори» не лише в Україні, але й в інших державах охрестили «фейковими» і такими, що порушують норми міжнародного права?
У мене похмурі новини. Міжнародне право тут особливо не зарадить. Усе просто: на сьогоднішній день не існує такого нормативного масиву, який би прямо та чітко забороняв проводити вибори на окупованих територіях. Безумовно, сам факт голосування підриває наш суверенітет, основи Мінського переговорного процесу та віру у швидку деескалацію конфлікту. І тим не менш, це не кінець світу. Чому – зараз розберемося (Факт того, що території окуповані, поки що свідомо не розглядаємо).
ПОРУШЕННЯ
Вибори, безумовно, фейкові з таких очевидних причин, як численні порушення: і самої виборчої процедури, і цивільних прав та свобод громадян, які залишились на окупованих територіях. Примус, погрози та шантаж – ті фактори, які зводять увесь процес волевиявлення нанівець. Банально сфальсифіковані, та ще й під адміністративним тиском, вони абсолютно не відображають політичних переконань населення. Радше – безальтернативність та абсурдність ситуації.
ВИБОРИ СУПЕРЕЧАТЬ ДОМОВЛЕНОСТЯМ
Тому що у «Мінську-2» чорним по білому написано про необхідність «розпочати діалог щодо варіантів (автор. переклад) проведення місцевих виборів у відповідності з українським законодавством та ЗУ «Про тимчасовий порядок місцевого самоуправління в окремих районах Донацької та Луганської областей», а також щодо майбутнього режиму цих районів на основі вказаного закону». Події 11 листопада йдуть урозріз із тим планом дій, що передбачений для розв'язання конфлікту.
Однак сказати, що сам факт проведення виборів є неприйнятним із точки зору міжнародного права, на жаль, не можна. Тому що однозначної заборони на такі дії з боку окупаційної влади воно не накладає. Усі ми чудово розуміємо, що незаконне захоплення територій навряд чи може призводити до яких-небудь легітимних наслідків. Проте міжнародне право, особливо під збройних конфліктів, фокусується на захисті людини від усе зростаючих загроз. Тому першочергово воно ставить за мету забезпечення для населення тих мінімально необхідних умов, за яких їх життя буде максимально наближеним до мирного. Безумовно, окупант намагається реалізувати власні інтереси, що в 99% випадків суперечить прагненням населення, однак якщо він при цьому не перешкоджає нормальному функціонуванню владних та політичних інститутів на окупованій території, то проведення виборів як один із інструментів для забезпечення такого функціонування, можливий.
ТЕРМІНОЛОГІЯ – НАШЕ ВСЕ
Для того, щоб звинувачувати РФ у здійсненні тих чи інших незаконних дій на зайнятих нею частинах України, необхідно розібратися, як назвати ворога юридично коректно. Для міжнародного права це вкрай важливо і може відігравати непересічну роль, коли саме юридичні інструменти повноцінно застосують для деескалації конфлікту (і головне – покарання винних)
Чи замислювалися ви, чому у пресі та заявах політиків Крим називають анексованим, а Донбас – окупованим? Різниця між цими поняттями полягає в наступному: анексія має місце, коли держава проголошує свій суверенітет над захопленою нею територією, визнає її новою адміністративно-територіальною одиницею або приєднує до вже існуючої. Прикладами анексованих територій у сучасній історії можна вважати приєднання до території Ізраїлю Голланських висот згідно із законом 1981 року або анексію Кувейту Іраком у 1990. Ну і Крим, звичайно, оскільки за федеральним конституційним законом від березня 2014 року півострів став черговою російською республікою. Анексія вважається актом агресії. А останній у міжнародному праві заборонений (п. а ст. 3 Резолюції Генасамблеї «Визначення агресії» №3314 від 1974 року). Із Кримом усе більш-менш зрозуміло: анексувавши його Росія прирекла півострів на міжнародну ізоляцію. Тому обирайте хоч кожний день – легітимності незаконним діям це не додасть.
З окупацією складніше. Строго кажучи, вона не вважається злочинним діянням (під заборону підпадають самі методи її проведення), якщо не передбачає остаточного включення тієї чи іншої території до складу держави-окупанта, не перешкоджає нормальному функціонуванню суспільних процесів та політичних інститутів, а також є тимчасовою. Знову зосередимося на такому критично важливому понятті, як забезпечення адекватної роботи усіх діючих на момент окупації інститутів. Наприклад, Гаазька конвенція 1907 року (у ст. 43) говорить, що «окупант, наскільки це можливо, повинен відновити та забезпечити суспільний порядок і життя, виявляючи при цьому повагу до законів окупованої країни». У Женевській конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час війни в ст. 47 розділу ІІІ («Окуповані території») ідеться про те, що «особи, що перебувають під захистом, які знаходяться на окупованій території, не будуть у жодному разі та жодним чином позбавлені переваг цієї Конвенції у зв'язку з будь-якими змінами, запровадженими стосовно керівних установ чи управління цією територією внаслідок її окупації, або у зв'язку з будь-якою угодою, укладеною між властями окупованої території та властями окупаційної держави, або у зв'язку з анексію окупаційною державою всієї або частини окупованої території». Не виключно з цих документів, але з логіки гуманітарно-правових актів робимо висновок: акцент здійснюється на захист існуючих у цивільного населення прав та свобод; імпліцитно ж визнається той факт, що прийшовши на територію, окупант так чи інакше втрутиться в діяльність її владних інституцій. У тому числі, і шляхом проведення виборів.
Приймати такий багатостраждальний регіон, як Донбас, до свого складу Кремль аж ніяк не поспішає. Тому те, що відбувається на східних теренах України, цілком справедливо розглядати як окупацію. Щоправда, Російська Федерація цього ніколи відверто не визнає. Насправді, і міжнародна спільнота більш ніж поміркована у своїх висловлюваннях. Наприклад, навіть визнати РФ окупантом кримського півострову Генеральна Асамблея змогла тільки з другого разу (у резолюції 71/205 від 19 грудня 2016 року, тобто майже два роки після переходу Криму під юрисдикцію Росії). Остаточного ж рішення, що визначає присутність російських військ на Донбасі та здійснення Росією прямого впливу на маріонеткові уряди псевдореспублік, ООН не спромоглася ухвалити до сих пір.
НАДІЯ ВСЕ ОДНО Є
Давайте не забувати про пластичність міжнародно-правових норм, їх динаміку та здатність поступово (повільно, але невпинно) відповідати політико-суспільним реаліям. На противагу конвенціям та резолюціям, левову частку у цьому масиві займають звичаєві норми. А вони створюються шляхом усталеної практики. Якщо Україна та інші держави постійно рішуче відхилятимуть вибори як інструмент взаємодії окупаційної влади та населення окупованої території, вони мають усі шанси створити звичай. А звичай у міжнародному праві формується інколи набагато швидше, ніж у нашому побутовому розумінні.
І хоча усі висловлені тут міркування можливо більше нагадують «зраду» та виправдання злочинних дій РФ, ми повинні розуміти, що притягуючи до відповідальності винних, будемо вимушені філігранно підбирати формулювання та доводити навіть найочевидніші речі. Сподіваюсь, необхідність у цьому з'явиться якомога скоріше.
