Дома нет, а будущее есть. Три истории о спасении от войны и надежде, которую подарила школа

Анна Сидорук

операционный директор ГС "Освіторія"

Історії трьох родин з Маріуполя, Сєвєродонецька та Херсона, які втратили домівки через війну. На щастя, діти з цих родин торік отримали стипендії в інноваційну київську школу і багато що для них змінилося, наголошують батьки. Про світ до 24 лютого, велику війну та нове життя завдяки середовищу.

"Перші тижні боїв за Маріуполь були довгим страшним сном"

11-річній Марійці Борщук подобалося виступати на сцені ще з садочка. У Маріуполі, куди її родина переїхала з Донецька у 2014-му, дівчинка займалася в театральній студії естрадних мініатюр в міському палаці культури "Український дім". До повномасштабного вторгнення там планувався великий ремонт, облаштування сучасної сцени, розповідає Марійкина мама, Уляна Борщук. 

Марійка Борщук. Маріуполь, МПК Український Дім. Фото надано Уляною Борщук

Маріуполь, пригадує Уляна, спершу здавався похмурим і провінційним. Але за останні роки, каже, місто стрімко розвивалося: "Зробили велодоріжки. Під час карантину ми купили три велосипеди для всієї родини, щоб їздити містом. Взимку на площі були різдвяні декорації, як у казці".

За день до повномасштабного вторгнення Марійка востаннє ходила до театральної студії. Репетирували виставу «Рожевий бантик». "Я грала подружку рожевої стрічки, яка допомагає їй у пригодах", — пригадує дівчинка. В четвер 24 лютого вона мала піти на додаткові заняття з англійської. Початок великої війни для родини став шоком. "Навіть коли почалося, думали, обійдеться. А вже за три-чотири дні не могли виїхати з міста. Прокидалися з чоловіком вдосвіта, збирали сніг і дощову воду. Готували на вогнищі біля під'їзду — навіть на п'ять метрів було страшно відійти через ворожу авіацію", — розповідає Уляна.

"У Марійки, на щастя, сон був міцний. Її навіть танк під вікном не зміг розбудити", — продовжує жінка. Вікна в квартирі Борщуків повилітали, на кухні за ніч температура спускалася до нуля: "Рятувалися, як могли. Спали в кімнаті, яка виходила на сонячну сторону", — розповідає Уляна. Частину речей родина зберігала в квартирі, частину — в машині. Жінка пояснює, снаряд міг полетіти куди завгодно, а родина хотіла хоч щось зберегти вийде евакуюватися. З часом, говорить, виходити у двір стало ще страшніше — на вулицях з'явилися патрулі російських військових.

Маріуполь. МПК Українській дім. Фото з телеграм каналу Маріуполь Online

19 березня Уляна з чоловіком змогли вийти на зв'язок з колегами, які раніше вибралися до Бердянська: "Вони закликали пробувати виїжджати. Ми завантажили машину речами, розуміючи, що найближчим часом не повернемося. Їхали і бачили на узбіччях і дорогах згорівші автівки. Це було 21 березня". З Бердянська родина поїхала в Запоріжжя, а звідти в Кам'янське.

Директорка маріупольської школи, в якій Марія продовжила навчатися онлайн, розповіла про стипендіальну програму від київської Новопечерської школи. Все літо Марійка готувалася до вступу. В кінці серпня родина переїхала в Київ. "Майже рік вже навчається. Щодня приходить з новим враженнями. Вихідні не дуже полюбляє, канікули — це взагалі трагедія. Для нас, батьків, це навіть дивно", — посміхається Уляна. В школі, каже, дітей активно залучають до культури волонтерства. "Звісно, ми вчимо дітей змалечку робити гарні справи. Але тепер це переросло в наші спільні більш проактивні дії. На вихідних, наприклад, їздили в собачий притулок і вигулювали собаку", — розповідає Уляна.

Марійка Борщук. Фото надано Уляною Борщук

Маріупольський будинок родини вистояв — прямих влучень в нього не було. Наразі, наскільки відомо Уляні, в колись їхній квартирі ніхто не живе, за нею приглядають знайомі. Від "Українського дому", куди Марійка ходила в театральний гурток майже нічого не лишилося: "Стіни вигоріли, вікон немає".

"Ми довго вірили, що місто встоїть"

Тетяні Водяник прожила у Сєвєродонецьку 20 років. Разом з чоловіком працювала у місцевій лікарні. «Ми мали щасливе минуле. Жили у приватному будинку, працювали. Син Максим вчився у фізико-математичному ліцеї, перемагав у змаганнях з математики, фізики, історії. Йому дуже подобається історія. Про Першу і Другу світові війни сам читав, коли був у 5-му класі», — розповідає жінка.

У 2014-му коли Росія напала на Україну родина на деякий час виїхали з міста. «Внаслідок бойових дій у Сєвєродонецьку тоді пошкодили кілька будинків. Але це не порівняти з тим, що трапилося торік. Такого ми не очікували», – розповідає Тетяна.

28 лютого 2022 в будинку родини зникла електрика та газ, а 9 березня у двір прилетів російський "Град". Після цього родина переселилися в підвал. За кілька днів повторний прильот пошкодив вікна і двері будинку. Залишатися там далі було неможливо, каже Тетяна, тому перебралися до батьків. "Вони теж жили у своєму будинку. Пробули у них десь з місяць, але там не було підвалу, а обстріли міста продовжувалися. Тому ми попросилися пожити до знайомих у підвал", — розповідає вона. 

Максим Водяник вдома, у Сєвєродонецьку. Фото надано героїнею

На той час Тетяна кинула працювати — залишалася з сином. Їжу та воду, каже, економили — ходити в магазин через обстріли було страшно. Чоловік приносив з роботи гуманітарний хліб та якісь продукти. "Він йшов на роботу, а я щодня відчувала страх, що за цей час може статися. Зв'язок був поганий, чекала цієї смс: «На місці, все добре».

"Мені було непросто, але було недопустимо сіяти паніку, треба було брати себе в руки, — пригадує Максим. — Коли батько був на роботі, відчував, маю підтримувати маму".

Мешканці Сєвєродонецька масово лишали місто. Їхали на своїх автівках, на евакуаційних автобусах. Тетяна збирала інформацію про такі рейси, але родина залишалася в місті. "Бо чоловік продовжував ходити на роботу, у мене ще 80-річна мама, головне, ми вірили, що місто встоїть. Хоча постійні обстріли лякали, сну не було", — говорить жінка.

Проте 1 травня Тетяна з сином та мамою виїхали з Сєвєродонецька. "Знайомі взяли до себе в машину. З речей ми склали одну валізу і сумку з ліками", — каже жінка. Чоловік залишився працювати. Пізніше разом з колегами з лікарні переїхав до Бахмута, звідти — до Краматорська. Наразі він з частиною команди у Дніпрі. До родини в Київ за можливості приїздить на вихідні.

"Ми відразу планували вибиратися в Київ, бо було, де поселитися", — пояснює Тетяна. Перший місяць в евакуації, каже, були в стані тривоги і шоку: "Далеко від дому не могли відійти. Певно, бо довго просиділи в підвалі".

У червні родина дізналася, що будинку в Сєвєродонецьку більше не має. "Знайомі надіслали чоловікові фото — будинок згорів вщент, до цегли. Казали, у травні стався масований обстріл, внаслідок чого знищений не лише наш будинок", — розповідає Тетяна. Найбільше сумує, говорить, за дитячими роботами Максима, які зберігала роками — перші малюнки, дипломи, поробки.

Будинок родини Водяник. Фото надано героїнею

Поки родина залишалася в Сєвєродонецьку у 16-річного Максима не було можливостей для навчання. В травні вже в Києві він приєднався до онлайн-навчання свого класу. Влітку знайомі розповіли Тетяні про грант на навчання в Новопечерській школі для дітей, які постраждали від війни. "Ми саме думали, де Максиму навчатися далі. Адже попереду був 10-й клас, два роки до вступу. Подивилися на Новопечерську школу в інтернеті —вона нас вразила. Ми не навчалися в закладі такого рівня і дуже хотіли туди потрапити", – пригадує жінка. 

Вже майже рік Максим із захопленням вчиться. "У школі подобається насамперед дружна комфортна атмосфера, високий рівень організації навчального процесу і рівень знань, сучасне оснащення кабінетів природничих наук", – розповідає Максим. "Там дуже комфортні умови. Це дійсно як велика родина. Я щаслива, що моя дитина щаслива", – додає Тетяна.  Сама вона працює онлайн, надає медичні консультації. А Максим захоплюється 3д-моделюванням і думає пов'язати з цим майбутню професію. 

"Дому зараз немає, хоча наша херсонська квартира ціла"

На відміну від багатьох українців родину Колганових повномасштабне вторгнення Росії особливо не шокувало. У 2014 році чоловік і батько Олександр Колганов попав у першу хвилю мобілізації в АТО. Коли через рік повернувся додому, пригадує Юлія Колганова старша (донька подружжя теж Юля), чітко усвідомлював: «Далі буде». 

«Ми з лютого 2014-го розуміли, що живемо на «пороховій діжці», – розповідає жінка. – Те, що називають «тривожною валізкою», у нас фізично існувало десь до 2017 року. Потім я її розібрала». 

Велика війна для родини почалася зі дзвінка подруги старшої Колганової о п'ятій ранку. «Перші вибухи ми не чули, бо жили подалі від в'їзду в місто з боку Криму», – пригадує жінка. 

Родина Колганових

До 24 лютого Колганови не виїздили з рідного Херсона більше ніж на три тижні. Коли почалось вторгнення, подружжя зрозуміло – мають насамперед убезпечити доньку. 

Основні речі зібрали вранці. "Знали, що треба брати. Можливо, давнє розуміння, що рано чи пізно загострення станеться, допомогло бути готовими», – зауважує Юлія. Коли почули вибухи з боку Антонівського мосту, з'явилися новини, що з російських гелікоптерів розстрілюють машини – Колганови відразу поїхали з Херсона. 

Планували залишити доньку у родичів, повернутися і ще раз спробувати забрати батьків, які відмовилися їхати з міста. "Але повернутися ми не змогли. За добу Херсон став, по суті, блокадним", – каже Юлія. 

Колганова зауважує: бракує слів пояснити, що пережили херсонці в березні-квітні минулого року. В оточеному місті закінчувалася їжа та ліки. Місцеві допомагали один одному та обмінювалися потрібним. "Половинка хлібини була класним подарунком до дня народження", – пояснює жінка. 

Чоловік вивіз їх з донькою у Чернівці до двоюрідної сестри дружини, а сам пішов воювати. Донька, каже Юлія старша, важко сприйняла початок великої війни, через яке тато вдруге пішов на фронт: "Це як стара відкрита рана, яка до вас повертається з більшим страхом". Для обидвох, мами і доньки, життя перейшло в надскладний режим очікування – відправити Олександру повідомлення, дочекатися галочки "доставлено", "прочитано". 

Навесні 2022 у Чернівцях Юля молодша трохи навчалася онлайн у своїх херсонських вчителів. Педагоги організовували навчальний процес, як могли, поки був зв'язок. Юлія старша в цей час дистанційно працювала на своєму херсонському підприємстві. Пропозицій роботи в Чернівцях не було, тому зрештою з донькою перебралися в Київ. У столиці жінці було, де працювати. Переїзд стався за шість днів до того, як Олександр Колганов загинув на фронті. 

Олександр Колганов. Фото надано героїнею

«Юлічка замкнулася. У неї почалися панічні атаки», – пригадує мама дівчини. 

Влітку стало зрозуміло, що дистанційного навчання в херсонській школі в новому навчальному році не буде (Херсон ЗСУ звільнили 11 листопада 2022 року, – Суспільне). Тому зібравшись з силами, Колганова почала шукати для доньки школу. 

"Пізніше випадково дізналася про їхній відбір на стипендіальну програму для дітей з окупованих територій. І запропонувала Юлічці взяти участь", – пригадує жінка. 

Дуже хотіли пройти і переймалися за результати відбору. «Коли нам зателефонували з Новопечерської, ми дуже зраділи. Для нас із донькою пройти на програму – історія Попелюшки. Це подія, яка нас насправді тримає. Ми отримали величезну підтримку в школі», – підкреслює Юлія старша. 

Організація навчального процесу, ставлення до дітей, навіть система спілкування (до прикладу, в школі не використовують імена/по-батькові, а «пан/пані») – все орієнтоване на дітей, переконана жінка. «Це школа, в якій Юлічка може заспокоїтися і розвиватися. За рік навчання її психологічний стан значно покращився. Впевнена, в жодній іншій школі цього не сталося би», – додає Колганова. 

До повномасштабного вторгнення 15-річна Юлія навчалася у херсонській школі фізико-математичного спрямування, але точні науки особливо не любила. Натомість з захопленням вчила англійську та багато малювала. Наразі продовжує малювати, але навіть від спілкування з вчителем фізики отримує задоволення.  

Юлія Колганова. Фото надано героїнею

Згадуючи життя до 24 лютого, Юлія старша думає про єдине -= були втрьох. Тому навіть приїхавши колись у Херсон, зауважує жінка, додому не повернуться: «Складно відділити стан особистої втрати та втрати міста. Дому зараз немає, хоча наша херсонська квартира на сьогодні ціла». 

Російські окупанти продовжують постійно обстрілювали Херсон. Залишатися у місті небезпечно.