Голос войны. И ты не отводи глаз

Оксана Чорна

защитница Украины

Це есе — одне з шістнадцяти, написаних цієї зими захисницями й захисниками України про війну.

Ми рухаємося від будинку до будинку, акуратно ступаючи слідами сапера, що йде попереду.

З-під завалів зруйнованого вщент дому виглядає нога в міцно зашнурованому берці. Камуфляж припав пилом і вицвів, але досі добре помітний піксель. Я очима пробігаю по купі уламків і за пів метра помічаю обриси ще одного тіла… І ще одного… і ще…

Раніше я тут ходила разів з десять, заходила в будинок з білої цегли, якщо цю гору будівельного сміття можна так назвати, але не бачила загиблих хлопців.

Міна прилетіла в самісіньку його середину. Найімовірніше, туди, де була зала. По периметру залишилися тільки кутові стійки та контури кімнат заввишки сантиметрів двадцять. Частина стін склалася всередину, частина обсипалася подрібненим камінням назовні й накрила собою вісім бійців, які ховалися за будинком.

Мозок, попри нещадний біль від побаченого, автоматично фіксує факти. Усі тіла лежали в різних позах зі зброєю та в броні. Можливо, їх засипало вже після смерті, адже ніхто з них навіть не пробував себе відкопати.

Тільки на одному бійцю були затягнуті турнікети — на ногах і руці. На решті не було ні джгутів, ні бандажів, ні бинтів.

У повітці ми знайшли коробку використаних ампул, шприців і крапельниць із написом українською «Натрію хлорид-Дарниця». Але, найімовірніше, медик проводив маніпуляції в іншому місці, можливо, у будинку. Саме медик, бо різноманітність ампул і кількість крапельниць свідчить про те, що було багато поранених.

Зелених пакетів від сухпаїв немає, тож важко припустити, що вони жили тут довго, хоча значна частина будинку під завалами, і, можливо, там є більше відповідей.

Коли пошукова команда дістала тіла й склала в білі пакети, під стіною залишилася тільки броня хлопців.

Я стояла навпроти акуратно складених касок і броників та намагалась уявити, що саме тут сталося. Чому вони всі разом опинилися під муром цього будинку? Що вони бачили й робили перед тим, як прилетіла бомба?

Бійці називають такі снаряди бомбами на парашутах. Біло-чорними стропами та каструлеподібними кришками тут усипане все село й поля поряд з ним. Я не бачила таких ні коли ми боронили Лисичанськ, ні коли захищали Бахмут.

Хто пройшов пекло Новотошківського, в один голос твердять, що ці бомби під час наступу на Херсон були найстрашнішим, що вдалося пережити. Ні ракети, ні нурси, ні ствольна арта так не нищать, як авіаційні бомби. Наші мирні міста стояли б у руїнах, а жертв обчислювали б сотнями тисяч, якби ми дозволили російським бомбардувальникам літати над нашими головами.

Серед розкиданих снарядів, покладених шахівницею, і мін, присипаних землею, ми йдемо далі. Усі будівлі знищені. Залишки стін та огорож рясно посічені уламками. Провалені дахи, вибиті вікна разом із рамами, розкидані по двору начиння та одяг. Вирви від мін і снарядів, як віспини, роз'їдають вулиці, городи й сади.

Сірі милиці дерев з поламаними гілками й розколотими стовбурами лиш обрисами нагадують, що центральна дорога була тінистою та зеленою.

Дитяча гойдалка на поламаній гілці горіха злегка розгойдує спогади про свого улюбленого бешкетника. Ще теплий сокіл, що зачепився за дріт від протитанкової ракети, звисає, закинувши голову в безмовному крику. Останки гусей, які пробували вибратися з повітки й застрягли в дротяній огорожі… Тіло великого біло-коричневого алабая з діркою на рівні серця…

Розірвані, як папір, трактори, комбайни, машини й мотоцикли…

Стерті, зім'яті, знищені життя людей.

Усе навколо волає про нестримний біль.

Сльози мимоволі течуть по щоках. Чомусь не діє магічне «зберись».