"Говорят, спасешь одного человека — спасешь весь мир": как усыновить ребенка во время войны

За даними Національної соціальної сервісної служби України, станом на осінь 2023 року усиновлення очікували 15 697 українських дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. А кандидатів в усиновителі на той момент було майже в 10 разів менше.

Через те, що дітям у закладах опіки не приділяють належної уваги, багато вихованців дитячих будинків та інтернатів мають діагноз "затримка психічного розвитку". А ще вони фактично ізольовані від іншого світу. Коли діти виростають і виходять у "великий світ", то не знають, як він влаштований, як працюють речі, звичні для нас з дитинства, як трамвай чи мікрохвильовка. А як побудувати родину, підтримувати та зберігати в ній нормальні стосунки, їм невідомо і поготів. 

Відповідно, багато позбавлених батьківської опіки дітей так і не можуть адаптуватися до дорослого життя. Багатьох з них потім теж позбавляють батьківських прав. Адже вихованці інтернатів не знають, як потурбуватися про власних дітей, тому їх теж відправляють до інтернатів.

"З початком війни у нас із Сашею виникло питання, чим і кому ми теж можемо допомогти під час війни. Хтось колись сказав, що як врятуєш одну людину — врятуєш весь світ. Тому ми вирішили допомогти одній дитині з дитбудинку: всиновити й дати їй нормальне життя. Пройшли довгий нелегкий шлях від ідеї й до того, як це дитя зайшло в наш дім. І я дуже рада, що вже 8 місяців Юрчик з нами. Але за відчуттями так, ніби він завжди був в нашій родині", — говорить Леся Фетісенко.

Юрчик, Олександр та Олеся Фетісенки. Фото з архіву родини

Для того, щоб розпочати процес, Фетісенки звернулися до своєї районної служби у справах дітей (далі ССД, — авт.). Леся пригадує, що документи збирали близько місяця. Довелося взяти довідки про несудимість, про доходи. Також потенційним усиновителям потрібно пройти медичну комісію і мати житло, в якому було б достатньо місця для особистого простору дитини та її речей. Тому працівники ССД приходять до кандидатів додому з перевіркою житлових умов. Спосіб й умови життя Фетісенків відповідали всім вимогам.

"Далі потрібно пройти обов'язкові курси для майбутніх батьків та отримати відповідний сертифікат. Ці курси були дуже якісні. Люди, які їх ведуть, віддаються своїй справі. Навчання проходили ще 15 людей, тож мені було дуже добре від того, що перебуваю серед однодумців.

А вся бюрократична тяганина до того моменту, коли мене поставили на облік кандидатів в усиновителі, у нас зайняла близько п'яти місяців", — пригадує Леся Фетісенко.

Після цього родина почала пошуки своєї дитини. В їхньому районі дітей для всиновлення не було. Крім того, на момент пошуків через воєнний стан багато українських сиріт евакуювали за кордон, а можливість всиновлювати чи брати під опіку дуже обмежили (проте з червня 2023 обмеження зняли). 

"Нам сказали шукати дитину на сайті Мінсоцполітики самостійно. Я телефонувала впродовж двох місяців в різні регіони країни. Мені було все одно, які в дитини будуть очі чи волосся, це ж не конкурс краси! Я хотіла будь-яку дитину, в якої немає батьків і якій я стану мамою. Але дуже багато анкет не актуальні. Наприклад, дитина вже всиновлена або перебуває за кордоном. Мене це засмучувало, і я попросила подзвонити за анкетами двох хлопчиків свого чоловіка. І Саші пощастило з першого разу. Ми взяли направлення до цієї  дитини й поїхали на знайомство. Та чоловіка попередили, що у хлопчика є важкий діагноз, через який до нього ніхто не приїздив знайомитися", — ділиться Леся.

Юрко Фетісенко. Фото з архіву родини

Юрка мати залишила у пологовому будинку одразу після його народження. До великої війни він перебував у дитбудинку на Київщині, але потім їх евакуювали на захід України. На той момент дитині вже виповнилося п'ять з половиною років. Коли подружжя побачило документи хлопчика, деякі збіги дуже здивували Лесю.

"Виявилося, що у нас день народження в один день! Коли ми приїхали знайомитися, нянечка привела хлопчика, він був дуже маленький для своїх п'яти з половиною років. Але обличчя – як у янгола! Персонал дав нам нормально поспілкуватися. Ми запропонували дитині у щось погратися, а він раптом поглянув на мене і каже: «А ти моя мама?». Це був найщемкіший момент в моєму житті! І на Сашу потім дивиться: «А ти мій тато? Я на вас так чекав!». Нас не злякав ні діагноз, ні будь-що інше. Я в одну мить розуміла, що ми заберемо цього хлопчика. А пізніше виявилося, що дитина здорова!" — згадує Леся.

На жаль, судова система щодо справ, які стосувалися дітей, і раніше була неквапливою. Від початку війни розгляд справ щодо позбавлення батьківських прав, всиновлення та інших питань тягнеться ще довше. Тому що родини можуть переміщатися країною, багато дитячих закладів теж пережили евакуацію в інші регіони, як і суди. Тож справа "кочує" з одного регіону в інший. Але поки судове рішення не набуде чинності, усиновителі не мають права забрати дитину до себе і вона залишається у закладі опіки.

"Щоби ми могли швидше забрати дитину до себе, нам порадили спочатку оформити опіку на неї й одразу розпочати процес всиновлення. Так і зробили, що зайняло ще три тижні. Та нарешті забрали хлопчика. Він як побачив нас у коридорі, кинувся з кімнати: «Мамо!» У мене все всередині здригнулося, бо мене ж так ніхто досі не називав. Юрчик у родині вже 8 місяців, але судова тяганина щодо всиновлення триває й досі", — розповідає мама хлопчика.

Леся Фетісенко зізнається, що перші дні були сповнені стресу для всіх членів родини. А для Юрчика — особливо.

"Він дуже переживав, що там, за парканом дитбудинку. Коли сіли у поїзд: «А куди ви мене везете?» І його страшно колотило всю ніч до Києва. Він дуже боявся квартири, не розумів, що означає це приміщення. Добре, що у нас є кішечка біленька, мила. Юра ніколи не бачив котів, але коли побачив нашу кішку, то схопив її, притиснув до себе, схопився, як за останню соломинку. Дитина хиталася, як маятник — з боку в бік. Я боялася, щоб він нічого собі не розбив об стіни, а виявилося, що він так себе заспокоював. Зараз ці коливання припинилися зовсім", — говорить жінка.

Юрко разом з татом Олександром. Фото з архіву родини

Дитина не знала призначення предметів побуту, дивувалася та боялася їх.

"Я поклала виделку: «Що це за паличка? Я їсти не буду, я її боюся». Він боявся і плакав, наприклад, коли вмикали блендер. Мені здавалося, що я готова до різних проявів дитини з дитбудинку, але коли я бачила масштаби травми нашого сина після перебування там, це жахало. Ми вчили різні речі, яке в них призначення. Він не знав харчів, каже: «Я знаю буряк, капусту, суп, кашу і котлетку». Коли я йому давала сир, м'ясо, він відмовлявся їсти, бо не знав, що таке інші види продуктів. Доводилося вмовляти пробувати й потроху привчати до всього. Адаптація у нас вже закінчилася, але тривала досить довго", — розповідає Леся.

Через пів року перебування в родині Фетісенків Юра став проситися до інших дітей. Тоді йому запропонували ходити до дитячого садка. Але тут виникла інша проблема.

"Зовнішньо дитсадок та дитбудинок дуже схожі, в обох закладах є групи. Тому довелося переконувати дитину, що це не дитячий будинок. Він боявся, що ми можемо його віддати туди назавжди. Та вдалося пояснити, що тут в усіх дітей є батьки й що ми його обов'язково забиратимемо щодня", — говорить мама хлопчика.

Юрко разом з мамою Лесею. Фото з архіву родини

Юрчик ходить лише в спеціальний логопедичний садок, щоб поставити мовлення. До інших фахівців подружжя Фетісенків не зверталося. Вирішили, що впораються самі.

"Так, це трохи важко, бо ми — батьки, які працюють. Ми не звертаємося по допомогу до психологів, бо бачимо свій шлях. Саша робить все те саме, що і я. Коли мені дуже важко, то у нас вмикається «вахтовий метод»: татова зміна і мамина, по 12 годин. Щоб ми могли відновити свої сили, бо дитина постійно вимагає уваги", — каже Леся.

Також родина випрацювала свої підходи та правила, зрозумілі для всіх членів сім'ї. І це дає свої плоди.

"Ми суворо дотримуємося режиму дня: о 20:30 дитина починає готуватися до сну, йде до ванної. Потім ми розповідаємо казочку на ніч, й о 21:00 світло вимикається. Якщо не може заснути, то ми з ним сидимо, щось розповідаємо. Прокидається він між 6-ою та 7-ою годиною ранку. І ми щодня виходимо на прогулянку. Все по графіку. Також коли дитина йде спати, то всі іграшки мають бути прибрані. Він сам перевдягається. Зараз він вміє все, чого не вмів у закладі: доглядати за собою, знає, як поводитися в родині, в соціумі, як людина перепрошує. Багато чого! І навіть вже вміє потурбуватися про маму з татом у побуті, про що раніше не мав уявлення.

Ми важко здобували його довіру. Та через кілька місяців він підійшов, обійняв і сказав: «Мамо, я тебе люблю!»" — ділиться жінка.

Сім'я Фетісенків. Фото з архіву родини

Зараз Леся не сумнівається, що у вересні дитина, яка раніше лякалася великого світу, піде до школи. Ми попросили її поділитися кількома порадами з іншими потенційними усиновителями:

"Я б порадила упевнитися, що ви повністю довіряєте своєму партнеру. І між собою домовитися про правила вашої поведінки, які існуватимуть стосовно дитини. Наприклад, дитина кричить, і один починає впроваджувати свої методи виховання, а другий — свої. Так не має бути й особливо при дитині. А якщо вже виникли суперечки, то слід з'ясовувати їх наодинці.

Ще б я порадила не боятися генів дітей, яких ви хочете взяти. Дитина може бути якою завгодно за характером. Але ж ми хочемо не якогось характеру — ми не хочемо бачити поганої поведінки. А поведінку діти копіюють з дорослих, і вона є результатом виховання, а не прояву генів", — підсумовує Леся Фетісенко.

Автор: Костянтин Катишев