fbpx
Сегодня
Репортаж 20:53 16 Июн 2022

Полсотни замкнутых птиц и сотни проклятых ракет: как живет самый большой район и самое большое пожарище Харькова

По газонам не ходить — но не потому, что жалко травы, а там могут быть мины. За гаражи не идти – там работают саперы. В случае прилета падать и прикрывать голову руками – сюда прилетает часто. Как живет Северная Салтовка на четвертом месяце полномасштабной войны (укр.)

English version here

Хрускіт скла під ногами — так звучить Харків на четвертому місяці великої війни. Цей звук супроводжує кожен привезений звідти аудіозапис. Кожну розмову й кожен пристойний відтинок німої прогулянки.

На Північній Салтівці, найбільшому житловому районі, що на окраїні міста, до цього звуку доєднуються ще звучання "прильотів", "вильотів" і особливо важкої тиші. Район, де раніше жили близько чотирьохсот тисяч харків'ян, тепер стоїть майже пустий і зовсім розбитий. Після прицільних обстрілів значна частина будинків — аварійні. Ті люди, які лишилися вдома, сплять у підвалах, готують їжу на вулиці й заряджають телефони від павербанків волонтерів. Але й телефони тут тримають суто символічно — зв'язку майже немає.

"Твенті доларс!"

Північна Салтівка починається з блокпосту. Військові оглядають документи й інструктують щодо правил безпеки: газонами не ходити — там можуть бути міни, за гаражі не йти — там працюють сапери, у разі прильоту падати і прикривати голову руками — сюди прилітає часто.

Замість бетонних брил або мішків із піском, що перегороджують частину дороги на звичайних блокпостах, тут два побиті буси. Без вікон і, здається, без інших життєво важливих для машин деталей. На них білим і червоним виведені попередження про обстріли і про заборону проїзду для цивільних. На момент нашого візиту цей блокпост є одним із найближчих до лінії фронту.

Північна Салтівка Харків

Північна Салтівка Харків

По обидві боки дороги — житлові масиви. На підході до них — понівечені кіоски, що скидаються на зламані іграшкові будиночки. Чим глибше у двори, тим густішим стає запах диму. Подекуди в ніс вдаряє аміачний сморід — суміш розплавленого в пожежах пластику, сміття, яке давно ніхто не вивозить і мертвих голубів, яких тут нікому прибрати.

Більшість стін — чорні від вогню. Більшість вікон — рознесені вибуховими хвилями. Коли поблизу не лунають жодні звуки, усе стає схожим на одну велику декорацію.

Але звуки таки лунають. І переважно це звуки вибухів.

Біля одного з будинків метушиться чоловік років сорока. Зношений одяг, діряві черевики й сіра шкіра, наче на його обличчі та руках осів смог. З першого дня повномасштабного вторгнення росії він не покидав свою домівку. Коли після чергового вибуху вікна його квартири розлетілись, він був всередині. Каже, що Бог його помилував, тож лишився цілим. Тільки шия й руки все ж помітно посічені.

"У нас три людини в будинку. Тут, — чоловік показує на будинок праворуч, — взагалі одна людина, тут, — простягає руку ще далі в той же бік, — взагалі нікого. Світло, газ, вода… нічого немає. Як після прильотів вибиває вікна й розлітаються віконні рами чи меблі дерев'яні, ми їх збираємо, це наші дрова. Розпалюємо вогонь отут біля дитячого майданчика й так готуємо. У нас на цій "кухні" і вода, і газ, і світло, геть усе є!" — промовляє чоловік і починає заливисто сміятися посеред мертвої тиші.

— А як вас звуть?

— Вова.

— Можна вас сфотографувати, Вова?

— Та не треба. Ви будинок сфотографуйте. А мене не треба.

Північна Салтівка Харків

Коли трохи відходимо, помічаємо ще двох чоловіків, які, вочевидь, спостерігали за нашою з Вовою розмовою. Один із них, побачивши націлену на них камеру, весело вигукує: "Твенті доларс!" і також заливається сміхом.

Північна Салтівка Харків

Вибух. Неподалік починає розповзатися іще їдкіший дим.

"Позавчора я вперше побачила ГРАДи так близько…"

Після чергового вибуху наш провідник вирішує запитати, що робити, якщо когось із нас трьох поранить. Пояснюємо максимально стисло. Дістати турнікет. Затягнути вище рани. Міцно-міцно. І швидко на точку, де ловить зв'язок. 

Просуваємося далі. Поступово зустрічаємо все більше котів, аж поки не знаходимо жінку на ім'я Наталя, буквально оточену тваринами.

Коли підходимо, спершу на нас не реагують. Коли питаємо про хвостатих, Наталя таки починає говорити розміреним втомленим голосом.

"Вони тут у мене різні. Це не всі, не всі… Хто втікав, той усіх кидав: і котиків, і собачок, і папуг. Їх тут усіх біля сотні. Корм привозять волонтери, але його не вистачає. Я десятикілограмовий мішечок за день роздаю. 10–15 літрів води розношу їм, не рахуючи, що тут ще наливаю, — жінка робить паузу, зітхає й показує на пусті баклажки для води. — От треба ще піти води набрати, а сил нема вже…"

Північна Салтівка Харків

Наталя розповідає, що на весь під'їзд лишилася тільки вона й сусідка знизу, з одинадцятого. Обидві тепер живуть у підвалі. Квартира Наталі тут належить до категорії відносно цілих — пожежа на неї не перекинулась, снаряд не влучив, але через вибухові хвилі помешкання тепер без вікон і без дверей. Як і по всій Північній Салтівці, тут також немає ані електрики, ані водопостачання.

Біля входу до підвалу Наталя із сусідкою облаштували таку-сяку кухню для себе і тварин. Тут, посеред високих зруйнованих будинків, дуже холодно попри теплий день — сонце сюди просто не пробивається. Наша співрозмовниця говорить, що вночі в підвалі спати лягають у взутті та одязі, накриваються кількома ковдрами й мерзнуть навіть так.

Північна Салтівка Харків

— Дуже страшно, мабуть, коли сильніші обстріли?

— Я не знаю… Уже ні страху немає, нічого немає, — жінка тяжко видихає, на якийсь час западає тиша. — Тут бувають сильні прильоти. Як щось почуєте, одразу падайте. Тут щодня так. Позавчора я вперше побачила ГРАДи так близько. Впала й лежу дивлюсь на них.

Тим часом знову звучать вибухи.

"Це від нас, — говорить жінка, — це точно наші…"

Північна Салтівка Харків

"Вибачте, у мене безлад після обстрілу"

Всередині травня обстріли Харкова на кілька днів втратили звичну інтенсивність. Люди почали повертатися до своїх домівок, з'явилася надія на відносну безпеку. Але згодом "прильотів" знову побільшало. Попри те, що ЗСУ відігнали російські війська далі від міста, обстріли не припинилися.

На Північній Салтівці теж зустрічаємо людей, які приїхали забрати зі своїх квартир речі або їхні залишки. Від тих, хто перебуває тут із першого дня, вони помітно відрізняються. Люди, які виїжджали, ще реагують на вибухи, а замість курток одягнені у футболки.

"Я виїхала десь 6-го березня. Тоді вже так стріляли, що тут просто можна було здуріти. У чому була, у тому й вискочила з квартири. Прихистили чужі люди. Оце приїхала, щоб узяти хоч якийсь одяг, бо ми з чоловіком навіть не маємо в що перевдягнутися. Квартира стоїть без вікон, усе перекинуте… Домовилися щойно з хлопцями, щоби нам вікна фанерою забили й зараз їхатимемо звідси. Нам більше немає куди повертатися. Тут неможливо жити", — говорить жінка, яку ми зустрічаємо, і витирає сльози. Тоді її кличе чоловік, вона говорить нам бути тут обережними і швидко йде.

Північна Салтівка Харків

Серед тих, хто лишився, переважно люди старшого віку. Ті, кому немає, до кого йти, або ті, хто вирішив просто бути вдома до останнього. Серед других — Анатолій Григорович. Чоловікові 78, його діти й онуки зараз далеко. У минулому він — командир полку. Знайомимося завдяки його мініатюрному собаці, що підбігає до нас і починає відчайдушно гарчати.

— Ваш пес?

— Мій! Його вже і в Америці показували.

— Ще б пак, такий звір!

— У мене канарки у квартирі й от він.

— Канарки? А можна до вас?

— Ходімо!

Північна Салтівка Харків

Поки підіймаємося на четвертий поверх, Анатолій Григорович розповідає, що зараз стало значно спокійніше. Хоч вибухи й чути, але тепер принаймні можна вийти на вулицю. Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.

Північна Салтівка Харків

Коли потрапляємо у квартиру, опиняємося в кімнаті, повній маленьких кольорових пташок. Поки ми вражено прикидаємо, скільки їх тут, Анатолій Григорович тихо промовляє:

"Вибачте, у мене безлад після обстрілу"

Замість вікон у квартирі — плівка. Побачивши незнайомців, пташки здіймають лемент, який за трохи переростає в розмірене спокійне щебетання. Поруч із клітками стоять пакети з кормом і відра зі свіжою травою.

"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства", — розповідає чоловік і затягується цигаркою.

Корм для пташок, каже чоловік, волонтери йому привозили, але той уже закінчується. Магазини поблизу не працюють, громадський транспорт сюди не ходить, тож придбати їжу для своїх тварин пенсіонер самостійно не може. Каже, що гроші має, але користі від них тут нуль. Сам же чоловік отримує продукти від волонтерів, як і всі, хто лишився на Північній Салтівці. Анатолій Григорович підкреслює, що йому всього вистачає, переймається хіба за пташок.

"Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло".

Під час обстрілів, каже Анатолій Григорович, він не ховався. Лягав на ліжко, забирав до себе пса Златіка і сподівався, що все буде добре. Пташки, каже, не боялися. А собаці вже 14 років і він майже не чує, тож спокійно спав під звуки вибухів.

Північна Салтівка Харків

"Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає", — добродушно сміється чоловік.

Коли йдемо від Анатолія Григоровича, більше нікого вже не зустрічаємо. Знаходимо обстріляну школу з вибитими вікнами. В окремих класах обвалились цілі стіни. На ігровому майданчику вирва від "прильоту". І всюди незмінно — мертві птахи.

Коли повертаємося до Києва, запах диму привозимо з собою. Він в'ївся в речі, бронежилети й особливо — у волосся. За кілька днів наш фотограф передає корм для канарок Анатолієві Григоровичу. Так дізнаємося, що світло в чоловіка нарешті з'явилося. І дуже сподіваємося, що з'являться й надії на нормальне життя.

Північна Салтівка Харків

Фото Миколи Тимченка, "Рубрика"

158
7568

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: