fbpx
Сегодня
Война 19:25 01 Апр 2022

Один автомобиль, четыре человека и двенадцать собак, или история одной эвакуации из Харьковщины

Рассказ одной семьи: от дней в осаде до тяжелого решения и временного убежища вдали от дома.

English version here

Олександра Назаренко разом з чоловіком, двома маленькими дітьми і 12-ма собаками в легковому авто евакуювалися з Харківської області. Виїжджали під обстрілами на 19 день повномасштабної війни із села Сороківка, яке знаходиться за 60 км від кордону з росією і за 15 км від Харкова. 

Туди, як і в сусідні населені пункти, намагалися прийти "русскіє освободітєлі". Однак наші ЗСУ відбивають територію, тому досі в цьому регіоні точаться запеклі бої. 

Як було жити у гарячій точці всі ці дні та як вдалось евакуюватися разом з маленькими дітьми і 12-ма собаками, — розповідаємо далі. 

Одне авто, четверо людей і дванадцять собак, Або історія однієї евакуації з Харківщини

Саша і французькі бульдоги. Мирний час

"Русскіє солдати освободят вашу страну от националістов"

Олександра зі своєю сім'єю проживала в Харківській області в приватному будинку. Вони тримали собачий розплідник, займались французькими бульдогами. 15 лютого до неї зателефонувала знайома з росії і сказала, що скоро трапиться щось страшне. Ніби-то в Ялту завезли потужні літаки й може бути війна. Звісно, тоді Саша не повірила. 

24 лютого о 4:15 ранку чоловік Саші підійшов до вікна і побачив заграву. Через мить донеслися звуки вибухів і повз їхній будинок пролетіла ракета. "На нас напали, почалась війна", — закричав Євген. Він був одним із мільйонів українців, які промовляли ці слова в той зловісний ранок четверга. 

У той день знову написала та ж знайома з росії, але, як виявилось, не поцікавитися, чи живі. Вона раділа, що нарешті "наши русскіє солдати освободят вашу страну от националістов". І загалом говорила досить агресивно, мовляв, самі винні. 

Та це була не найстрашніша звістка. Олександра родом з Донецька, проте виїхала звідти ще у 2012 році. Її батьки та рідна сестра залишились там. 

"У перший день я написала мамі: "Мам, у нас почалась війна". На це вона мені відповіла — "Давно пора. Ми ждалі етого 8 лєт". І почала висилати посилання на їхні новини про причину, чому відбувається так звана "спецоперація". Я їх навіть не відкривала… Мені було дуже боляче. А через два тижні, коли вже бомбили сусіднє село, мені вперше написав тато. Важко повірити, але він не поцікавився, як справи, а просто вислав молитву. А потім запропонував евакуюватися гуманітарним коридором до Ростова-на-Дону. Мовляв, він щось там організує. Я йому відповіла, що не хочу "русского міра" і що так звані "освободітєлі" розстрілюють мирних жителів, навіть в гумкоридорах. Він, звісно, мені не повірив, — розповідає Саша. 

Життя в облозі

Одне авто, четверо людей і дванадцять собак, Або історія однієї евакуації з Харківщини

Діжка зі снігом

Вже на другий день після вторгнення в селі зникло світло, вода і газ. Їжу, як і ліки, важко було дістати. Питної води також не було. 

"Ми з чоловіком поставили у дворі велику діжку, яку наповнили снігом. В перші дні було дуже холодно, тому сніг майже не танув. З цієї води планували варити їжу… на вогнищі", — згадує Олександра. 

Крім того, собакам був необхідний корм, який вони закуповували в Харкові. Зв'язок ловив лише в полі. 

"Я заряджала телефон у машині на кілька відсотків і вибігала в поле, щоб знайти волонтерів, які б могли привезти хоч якусь їжу. Але до нас не хотіли їхати, бо тут була гаряча точка. Я відчувала відчай".  

Своїм же ходом до Харкова неможливо було доїхати, оскільки на окружній біля міста велись бої. Одного дня Саша спостерігала, як протягом трьох годин в бік Харкова їхали ворожі колони окупантів. Потішило лиш те, що назад повернулось значно менше. Це зайняло годину, а не 3. Вони осіли за кілька кілометрів від їхнього села.

За тиждень Саші все ж вдалося вийти на місцеву тероборону. Вони привезли їжу, корм для собак, засоби гігієни, сірники. 

"У нас майже всі запаси були вичерпані. Коли хлопці приїхали, я заплакала. Вони їхали під обстрілами і хвилювались, як ми тут з маленькими дітьми"

За словами Саші, місцева влада практично нічим не допомагала односельцям, більшість покинули село. Був навіть проросійський депутат, який виступав за "русскій мір". Він збирав людей в у клубі, щоб спланувати, як вони зустрічатимуть російських солдатів. Згодом зрадники зняли з клубу український прапор. 

Якось чоловік Олександри поїхав шукати хліб. Він зупинився біля місцевого м'ясокомбінату. Виявилось, що власники вирішили його закрити через обстріли. Працівники завантажили йому в багажник чимало ковбас. 

"Хліба чоловік не знайшов, зате привіз багато м'яса. Більшу частину ми роздали місцевим жителям". 

День евакуації

Основна причина, чому Саша з родиною не виїхали раніше — це батьки чоловіка. Важко їх було залишати. 

Та відправною точкою став дзвінок знайомої з села, яке вже окупували. Вона розповіла, що понад два тижні ховалася з дітьми в підвалі. А після окупації російські солдати ходили по хатах і говорили місцевим жителям, щоб ті виходили з білими "прапорами", інакше їм не поздоровиться.

За тиждень окупації селянам роздали лиш по кілограму рису. Багато тварин померло з голоду. Будь-які намагання української сторони доставити їжу закінчувались обстрілами. 

Одне авто, четверо людей і дванадцять собак, Або історія однієї евакуації з Харківщини

Будні в облозі

"Після цієї розмови ми прийняли рішення виїжджати. Сумки зібрали за 10 хвилин. Менших собак помістили в бокси, більших — на заднє сидіння і в ноги. Дитяча коляска не помістилася. Загалом в машину вдалось всунути лиш трохи речей для дітей та собак і засоби першої необхідності. Місця для нашого з чоловіком одягу не вистачило. Та це не страшно. Найтяжче було прощатися з батьками. Я ще ніколи не бачила, як тато (чоловіка — ред.) плаче. Це було нестерпно". 

Через далеку знайому вони знайшли житло в Івано-Франківській області. Дорога зайняла 27 годин. Зупинялись всього кілька разів: вигуляти собак і поїсти. Спали вночі лише 2 години. 

"Всю дорогу старший син благав повернутися додому. Спочатку він думав, що ми їдемо до Харкова в МакДональдз. Але чим далі ми віддалялися, тим більше він просив повернутися. А ще одна з собак не просто гавкала всю дорогу, а кричала, мов людина. Це додавало особливої атмосфери нашій поїздці". 

На блокпостах, коли опускали вікна авто, собаки починали сильно гавкати. Спостерігаючи цю картину, наші бійці казали: "щось ви довго з цим багатством залишались на окупованій території". Саша відповідала, що вони сподівалися, що війна скоро закінчиться. І що впевнені, що наші хлопці з ЗСУ вже найближчим часом проженуть усіх орків.  

Коли проїжджали Кіровоградську область, над авто пролетіли дві ракети. 

"В цю мить я подумала, що ми ніби й тікаємо від небезпеки, але далеко не втечемо, адже в Україні небезпечно скрізь"

Саша з сім'єю 

Саша з сім'єю

Життя по-новому

По приїзду в Коломию вони заселилися в стареньку двокімнатну квартиру. В одній кімнаті поселили собак, в іншій — живуть самі. Місцеві жителі стараються допомагати: організували дитячий візок, одяг, постільну білизну тощо. 

Саша каже, що вражена людяністю і добротою людей. 

"Ми з чоловіком все життя говорили російською. І хоч зараз намагаємося переходити на українську, спочатку був страх, як це сприймуть місцеві. Виявилось, абсолютно спокійно, без жодного докору. І це ще раз підтверджує абсурдність ситуації із вигаданою проблемою мовного питання". 

Зараз Олександра з родиною намагається пристосуватися до нового життя. Каже, що тільки починає відходити, вже не так тремтить тіло. 

Залишити свій дім, як Саші з її сім'єю, за останні тижні довелося багатьом українцям. Але Україна — незламна. Українців не здолати хоча б тому, що ми своїх не залишаємо. Навіть коли свої — це дванадцять французьких бульдогів. Які теж — частина сім'ї, великої української сім'ї.

Рубрика:
Кейсы
4
6258

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: