Когда украли родной дом. Как крымчане творят изменения в Украине
Где искать поддержки и внутренней силы для истории с нуля? Опыт Александры Азархиной из Симферополя (укр.)
20 січня офіційно вважається в Україні Днем Автономної Республіки Крим. На території півострова проживає близько 2 мільйонів людей. Близько 35 тисяч українців офіційно виїхали з Криму після російської окупації у 2014 році, а громадські організації припускають цифри аж до 50 тисяч. Вони живуть і працюють серед нас, мріють, що одного дня над Кримом знову постане український прапор і творять зміни в Україні вже сьогодні.
Олександра Азархіна — одна з таких кримчанок. У 2014 році, коли почалась російська окупація Криму, вона вчилася на останньому курсі в Київському національному університеті імені Шевченка за спеціальністю "політологія".
Про окупацію: "Ця війна — не з блокбастерів"
"В моїй голові окупація відбулася в три кроки. Перший — повідомлення про рішення Ради Федерації, яке дозволило фактично почати війну проти України. Мій двоюрідний дідусь по телефону розповідав мені, що він їздив на Фіолент тестувати ракетні установки. Він там служив, і до нього, мовляв, звернулися як до найдосвідченішого. Я повторювала собі: «Це — війна», і намагалася уявити собі, яку роль я здатна взяти на себе в новій реальності. Без жартів з друзями обговорювали чисту партизанщину. Досить скоро стало ясно, що ця війна — не з блокбастерів, і вся її гібридність розчиняє звичні моделі", — згадує Олександра.
"Другий крок — коли були захоплені Рада міністрів Криму і Верховна Рада Автономної Республіки. Інший родич вранці надіслав фото розтрощених серверів і банкоматів всередині будівлі Радміну. Українські прапори почали міняти на російські. Я приїхала до батьків у Сімферополь, після Майдану біло-синьо-червоний роз'їдав свідомість. Але навіть тоді мені здавалося що це все якийсь маскарад, мана, ось-ось все стане на свої місця.
Для мене окупація стала остаточною, коли припинилося залізничне сполучення з Києвом. Розумію, що це був лише один з її елементів, більше того — рішення прийняте Україною, але саме залізничні колії мені здавалися міцним зв'язком, адже незважаючи на весь жах, я могла заснути в поїзді під Києвом і прокинутися вранці у Сімферополі. Єдиний простір було порушено. Моя мама сіла в той самий останній поїзд, який їхав до Києва. Тоді, мабуть, я і вирішила, що партизанщина в наші дні — не найкраще застосування своїх сил, і повірила в те, що перетворення України в сучасну, успішну, європейську країну стане ключем до повернення рідного півострова, на якому залишилися могили чотирьох поколінь мого роду".
Про Україну: сила — у змінотворенні
З того часу Олександра встигла попрацювати помічницею директора департаменту продовольства в Міністерстві агрополітики, журналісткою, заснувати власну комунікаційну агенцію та громадську організацію. За останній рік Олександра повернулася до державного сектору: була спеціалісткою з комунікацій в Офісі підтримки реформ у складі колишнього Мінприроди. Наразі — має нову роботу та плани у сфері громадської діяльності: "Тиждень, як займаюся комунікаціями Укравтодору. Мене надихнула нова команда цього непростого підприємства. Хочеться, щоб більше українців, в тому числі кримчан, дізналися про серйозні реформи в цій галузі".
Як і тисячі інших кримчан, Олександра активно просуває позитивні зміни в країні та не боїться складності завдань, які ставить перед собою. Основний вектор її змінотворчої діяльності зараз — це боротьба за збереження українського довкілля та забезпечення безпечних умов існування для майбутніх поколінь:
"Екологічна тематика стала для мене кричущо важливою, коли працюючи в Мінприроди я дізналася про глибину наших проблем в цьому напрямку. В Україні — щорічно 78 тисяч передчасних смертей через низьку якість повітря, можливе зростання аутизму через мікропластик, який ми п'ємо і їмо, відсутній моніторинг і оповіщення реального стану справ. Це лише короткий перелік фактів.
Дізнавшись про це, спершу захотілося зібрати речі, упакувати дитину і виїхати в країну, яка будує плани на період, довший за цикл чергових виборів. Потім зрозуміла, що тоді й повертатись буде нікуди. Тому краще, що я можу зробити для своєї дитини — це постаратися поліпшити ситуацію тут і зараз. Тому намагаюся об'єднати українських еко-активістів на платформі, яка дозволить відстоювати конституційне право на чисте і безпечне для життя навколишнє середовище. У команді волонтерять айтішники, дизайнери, політтехнологи, шукаємо хороших юристів".
Про спільноту: "Ми — носії однієї травми"
Олександра каже, що за майже 6 років життя на материку не стикалася з упередженнями щодо її місця народження. Натомість, несподівано для себе, знайшла потужне джерело підтримки в інших кримчанах, які виїхали з півострова:
"Я не думала, що земляцтво — це моє. Більш того, коли я їхала з Сімферополя, то нітрохи не сумувала і зберегла зв'язки з одиницями. Але врешті-решт, в моєму найближчому оточенні — кримчани-переселенці. Ми навіть стали кумами. І справа не в спільних фантомних болях, але в спільних місцях, і мріях, і символах. Плюс, всі люди з Донбасу теж завжди на одній хвилі з кримчанами — ми, по-суті, носії однієї травми. І мені здається, що у відношенні до кримчан є менше стигми. Може, мені пощастило?".
Люди з Криму ніколи не полишать своєї Батьківщини у думках і надіях. Для них слова "Крим — це Україна" — не просто гасло, а фундамент власної ідентичності і світосприйняття. Вони завжди думатимуть про долю рідного півострова та створюватимуть ідеї, як привернути до України Крим — і тих, хто в ньому залишився.
"Я все повертаюся до ідеї поїзда, єдиної дороги, без якої я стала відрізана від дому. Так, ми хочемо захистити себе і свої кордони, але думаю, якщо ми попрацюємо над тим, щоб інформувати кримчан, давати їм усілякі бонуси від виїзду в Україну — це буде хорошим доробком на майбутнє. Як безвіз став найкращим щепленням від євроскептицизму в Україні, так і полегшення потрапляння молодих українців, які живуть в окупованому Криму, на континент — важлива інвестиція в образ майбутнього. Мої родичі підліткового віку просять мене надсилати їм речі, які я можу замовити безпосередньо з ЄС або Штатів. В їхніх очах, вони живуть на військовій базі: можна, звичайно, полетіти в Москву або Санкт-Петербург, але саме Україна є зв'язком із сучасним світом. Ігнорування питання Криму, відмова від мовлення на його територію — це програш".
Допомога кримчанам-переселенцям: куди звернутися?
Політика держави з підтримки кримських переселенців не є ідеальною, проте вона існує. Там, де не вистачає держави — працюють громадські організації, що запрошують кримчан звертатися за допомогою та підтримкою:
📌 Державна міграційна служба створила спеціальну сторінку з порадами щодо паспортних послуг, отримання статусу ВПО та іншими.
📌 Міністерство освіти надає можливість спрощеного вступу до ВНЗ для кримчан — кожного року, під час вступної кампанії через центри "Крим-Україна" абітурієнти можуть заповнити заявку та вступити до університетів без ЗНО.
📌 Громадська організація "КримSOS" надає переселенцям юридичну, соціальну, психологічну та інтеграційну підтримку.
📌 "Українська Гельсінська Спілка" має спеціальну сторінку з порадами для кримчан щодо юридичних та соціальних питань.
📌 "Центр зайнятості вільних людей" пропонує кар'єрні консультації, курси та допомогу в пошуку роботи.
📌 Всеукраїнська громадсько-політична та культурна газета "Кримська Світлиця" публікує інформацію про освітні можливості, конкурси та історії з Криму.
📌 Ресурсний центр "Гурт" публікує інформацію про тренінги, гранти, вакансії та інші можливості для активних громадян. Деякі з них — створені безпосередньо для кримчан.
Сьогодні — день Автономної Республіки Крим, не за горами й 6-та річниця російської окупації півострова. На тлі війни на Сході, поточних державних проблем та викликів тема Криму звучить не так голосно. Не так голосно звучить вона й на міжнародній арені — під час Нормандської зустрічі в грудні до обговорення Криму так і не дійшли, а представниця Ради Федерації РФ заявила, що це питання не обговорювалось через його "очевидну та остаточну вирішеність". Але для тих, хто народився і виріс в Криму, це питання не буде вирішене, доки фактичний контроль над півостровом не повернеться до України. Вони живуть в Україні, ходять на роботу та докладають зусиль, аби зробити життя в Україні кращим, комфортнішим і безпечнішим. І вірять, що одного дня робитимуть це і для своєї малої Батьківщини.
