Копії рятують архіви. Історія однієї родини
Ще й місяця не минуло з того часу, як ми з батьком просиділи п'ять годин в обласному архіві СБУ. Вглядаючись в нерозбірливі почерки, читаючи у два голоси, перегортаючи кожну сторінку так, наче гортали сімейну реліквію. Без перебільшення так і було.
Адже саме тоді вперше ми бачили кримінальну справу на мою бабусю Олю.
Репресовану.
Заслану в Магадан.
І, що найстрашніше – зраджену своїми ж односельцями.
Чого ми шукали в тій справі? Тато – правди. Я – пам'яті, якої в мене не було. Бо бабця померла задовго до мого народження, і все, що мені від неї лишилося – ім'я і фото на могилі.
Відверто – найважче було читати її свідчення у порівнянні зі свідченнями інших. Бо її були найкоротшими. Бабуся усе заперечувала – і свою роботу в ОУН, і сам факт існування такої організації. Не знаю, звідки у неї в двадцять два було стільки мужності і стійкості. Бо я розумію, як насправді відбувалися ті допити. І що стояло за протокольно-ввічливим енкаведівським «Вы говорите неправду, следствие располагает совсем другими сведениями…».
Я знаю, як її били. Як кров витікала з тіла згустками. Це знав тато зі слів бабці Олі. Це знала я зі слів тата.
Читаючи справу я нарешті зрозуміла, чому били так нещадно.
Бо вона так нічого і не сказала.
На відміну від тих, хто її зрадили. Кілька сторінок дрібним зеленим чорнилом – свідчення чоловіка, який, будучи сам в ОУН, здав усіх – і мою бабусю, і місцевий осередок, і всіх побратимів поіменно, і, що для мене було найгіршим – дуже детально описав координати двох криївок. В одній з них був шпиталь.
Це історія моєї родини. Мені ще багато часу піде на те, щоб її осмислити, щоб все зрозуміти і всіх пробачити.
Але зараз не про те. Останню годину в архіві ми з татом фотографували бабусину справу. Аби ще не раз перечитати. Аби передрукувати. Аби в моїй пам'яті було не лише ім'я, але й бабусин підпис – під маленькими паперовими свідченнями її незламності.
Я не науковець. Я не ходжу до архівів з робочими потребами. Проте наказ №2059/5 – це втілення отого совкового зла, бачачи яке, я не можу змовчати. Бо заборонити копіювати архівні документи – це забрати в цих документів їхнє єдине прикладне значення: перетворювати історію з пилу на дієвий інструмент правди. І мені не на пафосі залежить. А на моїй історії. І на історії мільйонів таких, як я.
Аби читати ті архівні копії, мій тато освоїв комп'ютер у свої поза шістдесят. Аби й інші українці могли такі копії зробити, я підписала цю заяву. Це те, що я практично можу зробити, щоб совок в моїй країні не мав зворотного шляху. Пропоную підписати і вам.
Текст опублікований з дозволу автора
