fbpx
Error, no Ad ID set! Check your syntax!
Сьогодні
15/10/2018
16:15
Дата
09:51 05 Лип 2018

Втеча бойовиків зі Слов'янська. Ексклюзивна хроніка

5 липня чотири роки тому від проросійських загарбників були звільнені міста півночі Донеччини

Одним з найбільш суперечливих моментів всього початкового періоду війни на Донбасі є вихід загонів Стрєлкова-Гіркіна зі Слов’янська на початку липня 2014 року. За ці роки висунуто чимало версій, які зводяться до двох варіантів – бойовикам банально дали вийти, і друга – наше командування просто не мало розвідувальної інформації і вихід був для них сюрпризом. Як завжди, правда десь посередині.

На початок липня 2014 роки ситуація навколо блокованого українськими силовиками Слов’янська стала стрімко змінюватися – до району бойових дій були підтягнуті відмобілізовані частини ЗСУ та НГУ, посилені танками та артилерією. Фактично основні виходи зі Слов’янська і Краматорська були перекриті, проте гарнізон Стрєлкова-Гіркіна все ще обмежено забезпечувався «воєнторгом» в темну пору доби польовими шляхами. Але і цей шлях після падіння Ямпіля був перекритий.

Схема проходження колони бойовиків скрізь армійські блокпости

Для російських військових «радників», які були в «ближньому колі» Стрєлкова, стало зрозуміло: в умовах, коли чекати деблокуючого удару не доводилося (в Донецьку в цей час посилено займалися «віджиманням» машин і грошей та боротьбою за владу), треба готувати прорив.

План прориву у бойовиків з’явився досить швидко, але про нього, природно, знало вкрай обмежене коло людей. Відхід було вирішено організувати в два етапи: спочатку бойовики повинні були зібрати сили в самому Слов’янську і його передмістях, вийти на Краматорськ, а звідти (разом з місцевими загонами ополчення) пробиватися на південь: на той момент Донецьк не був основною точкою виходу, планували йти до Горлівці, однак уже в процесі план був відкорегований, що було викликано позицією горлівського «польового командира» – Безлера.

Ще однією особливістю плану був відволікаючий удар силами імпровізованої бронегрупи, яка повинна були атакувати блокпост українських сил на головній дорозі до Краматорську, після чого піти полями на з’єднання з основними силами.

Наказ на відступ, виданий Гіркіним-Стрєлковим в ніч на 5 липня був фактично шоком для всього слов’янського гарнізону. Тим більше, що через нестачу палива склад колони був вкрай обмеженим. З цієї ж причини була кинута частина техніки і велика частина боєприпасів. Однак багато бойовиків все ж змогли евакуювати свої сім’ї на приватних автомобілях, що в підсумку лише додало деякого хаосу.

Варто сказати, що не всі прийняли таке рішення на відхід – деякі загони, які трималися разом тільки за рахунок авторитету свого польового командира, збунтувалися. Скільки було таких, природно, бойовики не поспішають розповідати – відомо, наприклад, про банду «Бабая», яка не підкорилася наказу і самовільно відійшла до Луганської області. Сам «Бабай» в боях більше не брав участі, відправившись спочатку до Криму, а потім на батьківщину – місто Белореченск в Краснодарському краї.

Вихід колони бойовиків з міста почався близько опівночі. Досить швидко різномаста колона дісталася до Краматорська, де заночувала. На світанку до Краматорську пішки вийшов гарнізон Семенівки, через кілька днів – загін «Моторолли».

Але тільки в сторону Краматорська бойовики проривалися в більш-менш «комфортних» умовах – ті, хто за планом йшов до Єнакієво, сповна відчули міць нашої артилерії з гори Карачун. Ось що через рік говорив один з командирів бойовиків: «Мені довелося віддати в 22.30 команду, і в 22.35 почати рух колони, не чекаючи Семенівський гарнізон, через те, що якби я залишив людей там – нас би просто знищили. Били прицільно. Били конкретно. Ми дивувалися влучності на той момент. Адже там не тільки моя рота повинна була виходити. Просто так вийшло, що я опинився один з офіцерів, старший цієї колони. А інші забарилися. Мені довелося віддати команду на початок руху. Наш, скажімо так, провідник, кудись швиденько зник. Нас «накривали» «сто п’ятдесят другі», «сто двадцять другі», «сто двадцяті», «Васильки» … Скажу так: чотири години масованого обстрілу. Там же я отримав тоді другу контузію і поранення».

Особовий склад блокпосту №5, який прийняв бій 5 липня 2014 року

Особовий склад блокпосту №5, який прийняв бій 5 липня 2014 року

Окремо варто розповісти про атаку бойовиків на блокпост №5 близько стели на виїзді зі Слов’янська (приблизно кілометр від міста). Гарнізон з десантників 25-ї дніпропетровської повітряно-десантної бригади (56 чоловік) та 17 міліціонерів із запорізького зведеного загону (колишній «Беркут») атакував загін бойовиків при шести одиницях бронетехніки: по два танка Т-64БВ, БМП-2 і БМД-2. Основним засобом посилення блок-поста були чотири БМД-2, а протитанковою зброєю – РПГ. Але більш важливим був той факт, що бійці мали прямий зв’язок з артилеристами на горі Карачун.

Не можна сказати, що прорив був несподіваним – приблизно о 23:00 українськими військовими була зупинена машина з дуже цікавими пасажирами. Ось як цей випадок описував в своєму інтерв’ю командир запорізьких міліціонерів: «Спочатку через наш пост спробували виїхати на великій швидкості два автомобіля. Вони не зупинилися на застережливий знак, і ми були змушені відкрити вогонь. Одна з машин зупинилася, інша якимось дивом зуміла втекти завдяки темряві і відсутності освітлення, незважаючи на численні попадання.

Чотири людини вибралися з підбитої машини і спробували сховатися. Але я їх бачив в тепловізор, і їм довелося вийти на дорогу по моїй команді. Наказав зняти штани – щоб вони не змогли втекти, і підняти руки. Тут з’ясувалося, що троє затриманих – дівчата, четвертий – чоловік. Одна з дівчат мала посвідчення кореспондента якогось російського ЗМІ – здається, «Рен-ТВ», а решта мали документи «ДНР» за підписом «Стрєлкова». Одна з дівчат по документам значилася кухарем, а інша – оператором-навідником БМД-2. Всіх полонених здали в особливий відділ штабу АТО». Затримані в ході допиту заявили, що на даній ділянці «стрілковці» готують танковий прорив.

Приблизно о 00:00 за посту був відкритий вогонь з танка, причому вкрай ефективний, так як ймовірно противник мав свіжі розвіддані від місцевих жителів: перший снаряд потрапив в окоп, де був убитий один і поранено двоє військовослужбовців, другий вивів з ладу екіпаж одного з БМД-2.

Оператор другої БМД-2 – десантник Дмитро Бажура – прожектором засліпив екіпаж танка і відкрив по ньому відволікаючий вогонь. Однак 30-мм гармата 2А42, якій озброєна БМД, не може заподіяти танку особливої ​​шкоди, тому під прикриттям БМД-2 командир спеціального загону міліції зробив по танку вдалий постріл з РПГ-26 «Аглень» з відстані 100 метрів. Практично відразу танк вибухнув.

Екіпаж другого танка покинув місце бою (згодом машина була знайдена кинутою в кюветі на сільській дорозі недалеко від місця бою), і в ньому взяли участь тільки БМП-2 та БМД-2, екіпажі яких з піхотою «на броні» спробували прорватися.

Після бою біля Стели

Після бою біля Стели

У підсумку за блокпостом одна БМП-2 підірвалася на мінних шлагбауми, якими бійці встигли перегородити дорогу, а друга була підбита з РПГ все тим же командиром міліціонерів. Відзначилися і десантники – їх командир (у званні капітана) пострілом з РПГ в упор в кормове відділення знищив БМД-2. Фактично прорвалася тільки одна БМД, яка проте відійшла недалеко – в декількох кілометрах від місця прориву була знищена (обставини на сьогоднішній день достеменно не встановлені).

Підсумок бою для бойовиків був невтішним – велика частина особового складу бронегрупи і вся техніка були втрачені (хоча командир групи на прізвисько «Таран» вийшов в Краматорськ). У цьому бою пропав безвісти (фактично – загинув) один з найбільш «іменитих» російських бойовиків, учитель Гіркіна-Стрєлкова в прямому сенсі: 76-ти річний (!) Володимир Миколайович Коллонтай ( «Дід»). По лінії ГРУ ця людина пройшла чотири війни (Придністров’я, Карабах і дві чеченських) і пішов у запас зі складу 22-ї бригади спецназу ГРУ.

З нашого боку загинув один десантник (сержант Мендель Роман Володимирович) і було поранено п’ятеро міліціонерів та десантників.

По факту бронегрупа своє завдання виконала – показала активність зовсім не там, де відбувалися основні події, що в якійсь мірі дозволило піти слов’янському гарнізону.

Зранку 5 липня через Краматорська потягнулися багатокілометрові колони вантажівок, бронетехніки, рясно перемішані цивільними машинами. Варто зазначити, що командування бойовиків боялося удару з повітря і основну ( «штабну») колону прикривав єдиний на той момент у бойовиків ЗРК малої дальності «Стріла-10» (до речі, є відомості, що, якнайменше, один пуск по повітряній цілі розрахунок зробив), а менш важливі –  вантажівка з ЗУ-23-2 та джипи з крупнокаліберними кулеметами «Утьос».

І варто сказати, що побоювання бойовиків були не марними. Вранці заступник командувача ВПС генерал Никифоров підняв в повітря всі наявні в наявності в Дніпропетровську п’ять штурмовиків Су-25. Льотчики отримали дозвіл на вільну атаку цілей, проте тільки в разі повної впевненості, що вона – військова. При цьому варто відзначити, що наведення із землі не було, тому ефективність таких вильотів була мінімальна – були проведені всього два авіаудари по «міні-колонам», в результаті яких вони були повністю знищені. Ідентифікували їх виключно по вантажівкам, пофарбованим у зелений колір, працювати по автобусах і «маршруткам» ніхто не наважився.

За спогадами льотчиків, часто бойовики на вантажних машинах військового зразка, тільки побачивши над головою літаки, відразу ж заскакували в перший-ліпший населений пункт і вже звідти не виїжджали. Зважаючи на обмеженість запасів палива у літаків, така тактика виявилася вкрай ефективною.

Відхід загону Гіркіна-Стрєлкова фактично викликав падіння всього північного напрямку оборони «ДНР». Фактично відразу бойовиками були залишені Дружківка, Костянтинівка і Артемівськ. Під фланговим ударом виявився виступ в Сєвєродонецьку і Лисичанську, що зумовило їх взяття, втім як і вихід до Дебальцеве – найважливішого транспортного вузла, що пов’язував Донецьк і Луганськ.

Бойовики, які вийшли зі Слов’янська

Бойовики, які вийшли зі Слов’янська

Але в такому положенні речей була не тільки «заслуга» Гіркіна-Стрєлкова (якому, до речі, такого провалу як втеча зі Слов’янська не пробачили – його авторитет на Донбасі настільки похитнувся, що кремлівське керівництво прийняло рішення повернути його до  Москви), але і продуманої тактики українського командування. Як зазначав Михайло Забродський, на той момент командир 95-ї аеромобільної бригади: «Фактично доля Слов’янська була вирішена в Семенівці, Кривій Луці і Закотному. Це була класична операція на оточення. Повна ізоляція населеного пункту. Було створена угруповання, яка забезпечувало замикання внутрішнього кільця».

20295

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: