Сім книжок, що допоможуть зрозуміти Україну краще

Одна з найпопулярніших книжок 2022 року – збірка історій, знайдених в архівах спецслужб. Історик Едуард Андрющенко протягом кількох років досліджував документи з архівів радянських органів держбезпеки, розсекречені в Україні. Результатом роботи стали численні статті в українських та закордонних виданнях, пізніше зібрані під однією обкладинкою. 

Героями цих історій стали видатні митці та цинічні вбивці, агенти та чекісти, втікачі та шпигуни. Марія Сосюра, завербована спецслужбами, портрет Троцького на фото серед дерев, спіритичний сеанс з Леніним, футболіст "Динамо", що працює на розвідку сусідньої країни та споює колег по команді, щоб вони програвали — від цих історій неможливо відірватися. 

Хтось підписує абсурдні зізнання, а хтось дивом рятується від смерті. Хтось планує замах на рідних, а хтось відправляється в табори через власну балакучість. Хтось лишає зухвалі послання для КГБ, а хтось дивиться, як знищують результат його багаторічної праці. Всі ці епізоди дозволяють краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах радянського тоталітаризму. 

Головний редактор видання "Історична правда" Вахтанг Кіпіані уклав цю збірку, щоб повернути символічний борг та ще раз нагадати, що жінки це не берегині й не слабка стать, їхню роль в українській історії не можна применшувати. Зрештою, Україна — це країна жіночого роду.  

У збірці — тексти, написані 26 різними авторами. Це інтерв'ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України — матеріали "Історичної правди". Всі вони присвячені видатним українкам XX століття, які часто лишаються непоміченими. Це лікарки, учительки, учасниці національно-визвольного руху, політув'язнені, журналістки, військові, культурні діячки. Унікальне інтерв'ю Квітки Цісик, розмова з дослідницею жіночого руху Мартою Богачевською-Хом'як, статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку — "Христю", письменницю Олену Телігу, зв'язкову Шухевича Галину Дидик, Лесю Гонгадзе, політув'язнену Ірину Калинець. 

Заговорили у книзі і жінки, про яких знаємо дуже мало, натомість на слуху імена їхніх чоловіків чи батьків — Леся Бандера, Ольга Петлюра, Розалія Винниченко. 

"Помру за Україну, але це не точно" — художній роман, який Артем Захарченко написав після довгих розмов з українськими політв'язнями й вітчизняними правозахисниками, перегляду багатьох годин тюремних відео. Це історія трьох людей, які потрапили під тиск системи, однак не підкорилися, і навіть за ґратами жили з гідністю.  

Це історія про зраду найближчих та про одвічний вибір, який знову й знову постає перед українцями: що важливіше для Батьківщини — твоє життя чи твоя смерть?

Український патріот Орест, який опиняється не в тому місці не в той час, стає приреченим на довге катування в російській тюрмі. Підтримка доньки Зореслави та надіслана нею лялька-мотанка Котигорошко — усе, що рятує його дух під час випробувань. Бізнесмен Льоша теж потрапляє за ґрати, тільки вже в Україні, і розуміє, що його амбіції та розмови про європейську інтеграцію тюремникам ні до чого. Оля — патріотка й водночас директорка з комунікацій російського банку в Україні, намагається вберегти кар'єру та імідж, от лише платить за це жахливу ціну. Хтось із них має померти за Україну. Але це не точно…

Павло Казарін, який нині воює у складі ЗСУ, довгий час працював журналістом та ведучим.
Збірка есеїв "Дикий Захід Східної Європи" була написана між окупацією Криму в 2014 році та початком повномасштабного вторгнення, але вона дивовижно точно показує еволюцію українців в часи новітньої історії. Що в нас змінилося за цей час, а що лишилося незмінним? Це книга про дорослішання суспільства й особисте дорослішання. Майдан, війна, постправда, пандемія — нам що потрібно, щоб вирости?

"Одні котять цей світ. Інші біжать поруч й кричать: «Боже, куди ж він котиться?!». Кожному своє".

Багато в чому книга автобіографічна — це подорожні записки людини, яка залишила свій дім, аби залишитися вдома. Кримчанин за походженням, Павло Казарін розповідає про окупацію Криму в 2014 році, українську журналістику, те, що змінилося в українцях за цей час, звідки береться патріотизм та чи можна стати українцем, а не лише народитися.  

Все, що відбувається зараз в Україні, так чи інакше пов'язане з війною. Арт-щоденник "Відбій повітряної тривоги" — це ілюстрація того, як ми прожили час з січня до серпня 2022 року, це записи про те, що нам боліло, що дивувало, що додавало сил. 

Ілюстрації Олександра Грехова та тексти Анастасії Нікуліної — про спільний біль, спільну радість, спільні подвиги й вчинки, спільні срачі та меми. Це лаконічні щоденникові записи про Бучу, Бородянку, Маріуполь, Харків. Про воїнів, волонтерів, тих, хто мусив залишити свій дім. Про тих, хто тримається і тримає інших. Про тих, хто живе під звуки сирен і мріє про перемогу, щоб почути остаточний відбій повітряної тривоги. 

"Безперечно, нас єднає й ненависть до ворога, який катує нашу країну. Катує навіть не вісім, не кількадесят, а сотні років! Але як компенсація цієї жахливої емоції виникає й інша, прекрасна, усвідомлена любов. До кожного українця, до своєї землі, до історії й геніальних пращурів. І що більша ненависть, то потужніша сила цієї любові"

Зрозуміти нашу країну зараз — означає почути голоси тих, хто віддає за Україну життя, почути голоси військових. Віталій Запека не боїться бути відвертим. Він почав писати на війні, де провів три роки — в 2015 році пішов на фронт добровольцем. Розповідає, що був фотохудожником, часто викладав фотографії в соцмережах і почав записувати свої роздуми та спостереження. Після початку повномасштабного вторгнення від знову воює. 

У його збірці воєнної прози — і перші чоловічі сльози, і справжнє кохання, і бувальщини та натуралістичні нариси з окопів Донеччини, і оповідь про перші дні повномасштабного вторгнення. 

Автор із притаманною йому  щирістю досліджує, як у непростих обставинах українці зберігають людяність, розповідає про досвід російсько-української війни і про нашу безмежну жагу до життя і свободи. Ця книжка здатна розрадити тих, кого травмувала війна, і додати сил усім, хто наближає нашу перемогу. 

Ще один вимір війни — те, як її бачать діти. "Мої вимушені канікули" — це історія дівчинки Віри, яка відправилася у Європу на канікули, але не звичайні, а вимушені. Дівчинка та її родина мусять рятуватися від війни. Коли починається повномасштабне вторгнення вони спочатку сплять у ванній, потім ховаються від обстрілів у підвалі своєї багатоповерхівки, а згодом залишають дім.

Формат щоденника додає щирості, чудові малюнки примушують посміхнутися, навіть читаючи про війну, а психологічні поради від Світлани Ройз роблять книжку дуже корисною. Таке видання потрібно не лише дітям, але і дорослим, тому, що багато хто закривається в собі й не дозволяє проявитися емоціям, бо має бути сильним. 

Авторка переконана — дуже важливо говорити про війну з дітьми, пояснювати їм те, що відбувається. "Мої вимушені канікули" — своєрідна терапія для дітей і дорослих, яка дозволить прожити те, що відбувається з нами зараз і допоможе вберегтися від помилок у майбутньому. 

Партнерська публікація