“У цивільному житті нещасний випадок — це ДТП, а тут — сусідство з росією”: історія анестезіолога, який став бойовим медиком

"Рубрика" поспілкувалася з одним із бойових медиків, який народився на Миколаївщині і якого туди з уже іншого міста повернула війна.

Цей текст — частина циклу "Обличчя оборони України", який фіксує історії тих, хто захищає свій дім так, як може тільки він. Тих, хто воює, лікує, шукає, збирає, прибирає, купує і докладає власний максимум до прийдешньої перемоги.

"Я не забираю життя, я їх рятую"

Юрій Зайцев — лікар-анестезіолог. 24-го лютого він пішов на роботу, написав заяву з проханням надати йому відпустку власним коштом і вже за кілька днів одягнув військову форму.

"Я спав у гуртожитку і прокинувся від того, що мені зателефонувала сестра й сказала, що там вибухи в Одесі. Отож, я прокинувся в новому світі й пішов на стару роботу. У мене була добова зміна в реанімації. Але як зараз пам'ятаю — зайшов у відділення інтенсивної терапії, стою, дивлюся і думаю: «боже, шо я тут роблю?»

У той же день я написав заяву, що йду у відпустку своїм коштом, а поки був у відпустці, шукав спосіб отримати зброю. 24-го зранку я вже знав, що буду робити 24-го ввечері. 2-го березня через знайомих я дізнався, що в одній частині треба лікар і за дві години я опинився в армії", — розповідає Юрій.

Він каже — все його життя крутиться на півдні. Народився чоловік на Миколаївщині, проходив інтернатуру в Херсоні, а тоді перебрався до Одеси, де й зустрів повномасштабну війну. До цього чоловік не служив, через травму був непридатним для строкової служби. Але тепер тримає стрій із побратимами й посестрами. 

"Я не забираю життя, я їх рятую. І я дуже добре бачу, що робить зброя. Я до цього ніколи в руках її не тримав. Але торкнувшись її, я зрозумів, що це дуже велика сила, призначена для того, щоб нищити. Проте в одних руках вона нищить, а в інших — захищає. Сам по собі автомат просто стоїть, він нікого не застрелить. Він просто буде стояти й усе. Головне не зброя, а людина, яка її тримає", — говорить лікар.

"Верховні сили всєя раїсі"

За кілька сіл від того місця, де ми спілкуємося з Юрієм, вже починається Херсонщина. Медик проходив там інтернатуру, тож чимало його друзів і знайомих саме звідти. Юрій кілька разів наголошує, що не розуміє, на що сподіваються ті, хто досі лишається там. Так само він не розуміє тих, хто не вірив у "велику" війну.

"У мене є друзі, які недавно виїхали. Є знайомі, які лишаються досі там і це достатня кількість людей. Лікарі є. Одна знайома, вона лікарка, і вона до останнього залишалася на Херсонщині, мотивуючи це тим, що вона потрібна людям, які там і які хворі. Вона займалася діалізом та іншими речами. Спершу все було наче якось так лояльно, а потім прийшли кацапи й сказали «переходим на рубли». І от та знайома виїхала на початку липня.

Є знайомі, які не виїхали ще. Ми спілкуємося. Про їхню мотивацію я запитую досі. На що вони розраховують, я не знаю.

Це не була несподіванка, війна почалася давно. Просто це ще один її акт, не більше і не менше. Тому сталося і сталося, все. Назад вороття немає. Не почалася б вона цього року, почалася б наступного. Або через два роки. Або через три. Можливо, верховні сили всєя раїсі вирішили, що ми достатньо слабкі, тому можна нападати зараз. Вони люблять робити помилки. Історія багато прикладів показує, тому це знову одні й ті самі граблі", — розмірковує військовий.

Що ж стосується його рідних, довгий час вони не знали, де саме знаходиться Юрій і що робить. Всім, за винятком сестри, чоловік говорив, що працює в госпіталі. Без згадок про те, що він давно на передовій на Миколаївщині. Згодом вдома таки про все дізналися. Але сам медик особливої різниці між тим, що робив у мирному житті та вже в статусі військового, не бачить. 

"У мирному житті я робив більше, тут просто звужується спектр надання допомоги. Медицина що так, що так — це медицина. Невідкладний стан може бути як у цивільному житті, так і тут. Просто у цивільному житті нещасний випадок — це ДТП, а тут — сусідство із росією.

Я поміняв міністерства, але не поміняв країну, правда? Тому якщо медицина знаходиться в дуже плачевному стані, я не думав, що зі збройними силами все значно краще. Хоча зараз у ЗСУ вливається набагато більше грошей, ніж в охорону здоров'я будь-коли, — сміється Юрій і продовжує:

Зараз це необхідно. Але медицина, освіта — це такі складові держави, які повинні процвітати, а вони не процвітають. Я сюди прийшов, бо хочу жити у своїй країні, я не хочу їхати десь за кордон у пошуках кращого. Я просто хочу жити в нормальній країні.

Є велика кількість людей, яка тягне нас назад. Це ті, що досі не вилізли з-під совка. Українці дуже адекватні люди. На війні випала можливість поспілкуватися з багатьма репортерами з інших країн. Вони такі ж як ми. Чим вони відрізняються? Нічим. У них просто більш розвинена економіка. Потрібно, в першу чергу, змінювати себе. Любити себе і тоді ти полюбиш ближнього свого. Не полюбиш себе — не полюбиш нікого".

"Якою ціною ми зрозуміли, що треба триматись одне за одного"

Коли запитуємо, які три речі Юрій зробить одразу ж після перемоги, він трохи зволікає з відповіддю, але таки визначається:

"Поїду додому. Я не був вдома більше року. Робота, інтернатура… тому якось не знаходилося часу на дім, а виявилося, що треба більше часу приділяти рідним. Це те, що я зроблю найпершим. Потім одружуся і заведу дітей. 

А через роки дітям я буду розповідати, хто є наші сусіди, що я робив сам, з якими думками, з якою мотивацією я сюди йшов, що пережив у плані допомоги, дружби. Зараз відбувається багато речей і потрібен час, щоб їх проаналізувати й звести докупи. 

І найголовніше, що треба розказати дітям — це про нашу схильність до об'єднання. Ми лікарі. Є тут професійні водії, військові, в нас є бойовий медик, який в цивільному житті взагалі художник. Об'єднуючись, ми можемо робити те, що треба. Об'єднавшись однією ідеєю, можна гори звернути. І розповісти, якою ціною ми зрозуміли, що треба триматись одне за одного".