"Вкрали навіть інвалідний візок": про місяць під окупацією у Ворзелі з перших вуст
Ця історія – розповідь Аліни із Ворзеля, яка весь час окупації провела в місті, у власному будинку. "Рубрика" зв'язалась з жінкою 5 квітня, через декілька днів після того, як над містом знов замайорів український прапор. Аліна розказала, яким був місяць під окупацією. Нічого не змінюючи, ми транслюємо її історію вам.
"Війна нас застала з самого першого дня. Батько мого чоловіка в цей день працював в аеропорті, в Гостомелі. Наш будинок знаходиться біля залізничної колії, і з другого поверху ми можемо спостерігати все, що приземляється та злітає з аеродрому. І починаючи з 24 лютого ми бачили, як обстрілювали Гостомель. Батько встиг виїхати звідти під кулями десь о 12-й годині дня".
Батько Єгора, чоловіка Аліни, – один з двох заправників в Україні, який мав допуск до заправки "Мрії". В цей час російський десант вже почав висаджуватись, аеропорт закидували гранатами, велись обстріли з кулеметів.
"Десь через 2-3 дні рашисти зайшли у Ворзель, більшою частиною якраз в Кічеєво [Кічеєво – залізнична станція в м. Ворзель – ред.], де знаходиться наш будинок. На сусідній вулиці вони облаштували штаб, одразу зайняли пусті будинки. В перші дні ті, у кого була така можливість, повиїжджали, залишили свої оселі, а рашисти оселилися в найбільш заможних з них".
До речі, перериваючи історію Аліни, ми пригадуємо й будинок Олександра Усика, на подвір'ї якого росіяни влаштовували застілля.
"Через дві вулиці від нашої садиби вони встановили свій штаб. Ми бачили, як повз нас, прямо під нашими вікнами проїжджає російська техніка… Перші дні були ще якісь комунікації, мобільний зв'язок, але без інтернету, тож ми дзвонили на гарячу лінію ЗСУ, повідомляли про те, скільки техніки заїхало… Наскільки це було можливо.
На вулицю ми не виходили – було страшно. Бо коли в тебе із засобів оборони лише лопата, а на тебе дивиться дуло танка – це ж неспіврозмірно. Одну ніч пробули в підвалі, бо почались серйозні обстріли з боку залізниці – вона якраз під нашим будинком. Ми розуміли: якщо буде прилітати відповідь по позиціях рашистів, нас може зачепити. Ми дуже боялись цього, адже у нас двоє пенсіонерів, і обидва на крапельницях – їх потрібно доглядати. По суті, через це ми й залишились вдома, бо вони були нетранспортабельні".
Танками заїжджали на приватні ділянки, перевіряли будинки, виносили речі
Аліна розповіла, як російські солдати окопувались прямо всередині селища, – з багатьох будинків, що знаходяться між Немішаєвим і Михайлівкою-Рубежівкою зробили підкопи в поля. Зі слів жінки, російські окупанти просто з будинків облаштовували вогневі позиції, ставили танки під стінами будинків, – сліди від них досі залишились на розтрощених клумбах і покалічених садочках.
"А далі почались пограбування рашистів. Вони приходили, перевіряли будинки. Хотіли знайти якихось коригувальників. До нас не заходили, але зайшли до сусідки. Навіть не знаю, чого не заходили до нас. Мабуть, тому що вони й так стояли біля нашої садиби, бачили і знали, що ми й де ми. А от по сусідах ходили, і частенько. Виносили все: дитячі речі, навіть підгузники, навіть взуття на півторарічну дитину! У бабусі, якій ми допомагали прибирати в будинку після звільнення Ворзеля, рашисти вкрали навіть інвалідний візок. Магазини вони знищили вщент, позабирали звідси геть усе".
Тих, хто виходив до залізниці – розстрілювали
"Пенсіонерів особливо не чіпали, але це були "перші" рашисти. Потім зайшли кадирівці, і вони вирішили покошмарить усіх – розстрілювали будь-кого, хто підходив до їхнього блокпосту. Так вийшло, что Кічеєво рашисти відрізали блокпостами від Ворзеля. І якщо у Ворзелі можна було хоч щось взяти поїсти, то в Кічеєво не було ані магазину, ані аптеки".
Потім у Ворзелі зник мобільний зв'язок. Станом на п'яте квітня, коли ми говорили з Аліною, зв'язку все ще не було – нам вдалось зв'язатись з жінкою, лише коли вона виїхала до Білогородки в аптеку.
"Єдине місце, з якого можна хоч з кимось зв'язатись – біля залізниці. А там стоять ГРАДи, міномети – треба було мати сталеві яйця, щоб вийти туди й комусь подзвонити. Ті з нас, які вирішили, що можуть це зробити, зараз там і поховані, недалеко, біля церкви. Тому що їх розстріляли. Це були їхні останні дзвінки. Ми це все бачили з вікон нашого будинку. Знаєте, емоційно дуже важко, коли ти нічого не можеш зробити, а просто спостерігаєш. Ти знаходишся в окупації і нічого не можеш вдіяти".
Цих людей ховав священник з Ворзеля. Хтось з односельчан допоміг вивезти тіла на тачанках. Але, як розказує Аліна, дуже складно нормально поховати людину, коли поряд йдуть запеклі бої, – їхні тіла присипали землею. Після звільнення, коли приїхала поліція, односельчани розказали, хто і де лежить, тож попереду ще ексгумація та перепоховання. Але бути похованим, навіть тимчасово, судилося не всім.
"Я бачила розстріляний труп цивільного на вулиці. Хтось накрив його брезентом, щоб собаки не розтягли понівечене тіло, а я впізнала в цьому тілі сусіда, який був водієм шкільного автобусу. За день до того, як його розстріляли, я бачила його на "водопої" – біля криниці".
Три буханки хліба в день на дванадцять сімей
Для того, щоб якось підтримати себе та інших, Аліна почала пекти хліб. Доводилось робити це в пічці, що у бані. Зібрали потрошки в тих, у кого ще залишились, муку і дріжджі та випікали по 3 буханки в день на дванадцять сімей, ходили одні до одних дворами. М'яса не було, так само молока і масла — після того, як вимкнули світло, все це позникало за день-два, але у приватних будинках у підвалах були консервації, тож тримались на них та на хлібі.
"В одному дворі було шестеро дорослих і шестеро дітей. Ми випікали хліб і давали їм кожного дня по пів буханки – треба було хоч якось розподілити. Ми гуртувались, намагались або води принести, або просто з кимось поговорити. Адже зв'язку не було, і ми не знали, хто залишився, хто виїхав, а хто вийшов пішки…"
"Во всех, кто высунется из дома, будем стрелять на поражение"
"Потім вийшли кадирівці, стало трохи легше, але ненадовго. В'їхали буряти, і вони намагались так себе поводити, ніби вони несуть мир, але все одно обносили хати вслід за іншими рашистами. Те, що не винесли "перші" та кадирівці, винесли буряти".
Згодом з'явились снайпери, і всім, хто траплявся їм на вулиці, вони приставляли до скроні автомат та наказували передати: "Скажите другим, что во всех, кто высунется из дома, будем стрелять на поражение". Про це сім'я Аліни дізналась від сусіда, який все ж зайшов до них та попередив, що якийсь час не можна виходити із садиб, навіть для того, щоб принести хліб. Ті, до кого ця інформація не дійшла, були розстріляні, — каже Аліна.
Особовий склад росіян постійно змінювався. Після того, як вийшли буряти і снайпери, зайшла колона танків. Рашисти вже почали залазити в ті будинки, де були люди, бабусі й дідусі. Російські солдати повиносили речі з хат пенсіонерів, поки ті ховались у підвалах, а на їхні подвір'я знов загнали танки.
"Гуманітарка" від російських солдат та колабораціонізм
"Рашисти намагались роздавати гуманітарку. Я хочу, щоб ви зараз зрозуміли: не взяти їжу, коли її взагалі немає – неможливо, хоч би хто її там роздає. І ми брали, і бачили: вся ця "гуманітарка" – це продукти з наших розтрощених магазинів. Це була не рашистська "допомога", а наш український продукт, і ми його взяли, бо три хлібини на дванадцять родин – це ніщо, щоб вижити в окупації… Така "акція" з гуманітаркою проходила лише один раз.
Не буду приховувати: було дві людини, які дуже лояльно ставились до рашистів, а ті, натомість, привозили їм воду, цигарки, якийсь алкоголь. Думаю, ці люди будуть покарані за колабораціонізм, а ми відвертаємось, коли їх бачимо".
Як окупанти розважались
"Зараз, коли ми повиходили, то побачили, що біля кожного пакету їхнього сухпайка обов'язково лежить пляшка з-під горілки або від пива. І все з наших магазинів. І видно було: там, де їли, там і пили, там і, вибачте, срали. І це не алегорія! Вони гадили всюди, де були: в будинках, прямо посеред кімнат, на кухні. Ось так. Ми це бачили, коли допомагали бабусям і дідусям вертатись до їхніх домівок. Від цього вивертає".
До речі, тут згадується стаття BBC кількарічної давнини, де розповідається про "фекальних маніяків" – людей, що зухвало справляють нужду в громадських місцях. Там наведені коментарі психологів, які підтверджують: ті, хто вчиняють подібним чином, однозначно мають певні психічні розлади, а ще – це класичний приклад скатології. Потім загуглите, що це, бо однією лише скатологією окупанти не обмежуються.
"Коли рашисти напивалися, вони показували місцевим, як вони вміють справлятися зі зброєю. Знаєте, що таке підствольний гранатомет? Вони шмаляли з них та ще й сміялися, мовляв, "Посмотрите, как мы можем". Одного разу, граната розірвалась недалеко від людей, які несли воду додому. Слава Богу, всі залишились живі, але до смерті налякані! І після цього люди не виходили з будинків десь біля двох діб".
Це продовжувалось щодня, майже три тижні поспіль.
Після звільнення
"Виїжджати з Ворзеля вони почали 3-4 дні тому. Тоді ми не зрозуміли: це перегрупування? Вони виїжджають на позиції? А чи будуть заїжджати наступні?… Просто спостерігали, як техніка шастає туди-сюди. Потім до нас забіг сусід та сказав "Наши в Рубежовке!" А ми… Не повіриш, доки не побачиш, тож ми почали виходити на вулиці та дивились, що там відбулося за цей час. Весь час, доки тривала окупація, ми то переміщались короткими перебіжками, навіть вгору не дивились, бо все свистить, вибухає десь над головою. Ми почали заходити в будинки та розгрібати все, що позалишали рашисти…"
В підвалах та у дворах багато тіл. Зараз поліція їздить і опитує людей, щоб опізнати їх, але деякі замордовані до такого стану, що це неможливо. Тих, кого змогли опізнати, поховали, тих, кого не опізнали — також ховають у безіменних могилах, бо людину потрібно вшанувати, їхні тіла більше не можна залишати на повітрі, вони почали розкладатись.
"Перші, кого ми побачили – це наша поліція. Але потім засумнівались: "А це точно наші, чи це перевертні?". У нас була змога слухати українське радіо, ми знали, що рашисти можуть влаштовувати якісь диверсії, переодягатися. Ми не вірили, доки не побачили українських військових з хорошою українською мовою, які знають місцевість. Остаточно в те, що місто звільнили, ми повірили лише тоді, коли побачили серед військових свого односельця.
Поки що не розслабляємось. Ми не знаємо, що може статись завтра або післязавтра. Вчора, наприклад, над нами був збитий безпілотник. Чий він? Ми не знаємо, але якщо їх збивають, напевно, це не наші. Поки що тримаємось в фокусі, намагаємось додзвонитись рідним…"
Батьки Аліни залишились в Маріуполі. Вже місяць вона не має з ними зв'язку, а найсвіжіша інформація була тиждень тому:
"Ми говорили з нашим родичем, якого вивезли в Росію. Тоді батьки ще були живі, але що з ними зараз – невідомо".
Так само невідомо, що відбувається з тисячами інших українців, і невідомо, скільки ще горя нам доведеться винести, коли ми почнемо дізнаватись правду про Маріуполь, Бородянку та інші окуповані міста. Скільки ще горя, насильства і невігластва принесли рашисти на нашу землю.
