Валерій Одайник: “Одразу спитав побратимів, яких частин тіла у мене немає, щоб не шукати в лікарні зайвого”

"Це був свідомий вибір, я відчув, що вже потрібно йти у військо", — говорить Валерій Вікторович.

Ще під час навчання в цьому ж виші він закінчив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта. Пригадує, що тоді були думки піти на службу. Але йому запропонували роботу в університеті, тож чоловік з 2009-го року присвятив себе педагогічній діяльності.

У 2020-му звернувся до військової частини у своєму місті, але на той момент вакантних офіцерських посад не було. Та вже наступного року Валерію перетелефонували й запропонували служити у навчальній частині. "Коли з'явилася можливість, я пішов на службу без вагань", — пригадує 37-річний батько двох дітей.

На початку служби у ЗСУ він був командиром взводу. Певний час виконував обов'язки начальника курсу, потім знову повернувся до роботи командира взводу. 

"А на початок великої війни мене офіційно призначили начальником курсу. Тобто в мене у підпорядкуванні було близько 130 людей. Ми одразу почали займатися підготовкою мобілізованих. Усі люди, які приходили до нашої частини, потрапляли до нас на курси, ми готували їх за різними військовими спеціальностями", — каже Валерій Одайник. 

Служба в Кам'янці-Подільському тривала до грудня 2022-го року. Валерій пояснює:

"Моя посада була не така, щоб виїжджати на війну. Я займався підготовкою мобілізованих у батальйоні. За цей час було лише кілька виїздів на кілька днів. Тож я добровільно написав рапорт на те, що хочу поїхати у зону бойових дій, так мене й відправили".

У зоні бойових дій Валерій став командиром саперної групи, у його підпорядкуванні було ще троє бійців. Спочатку займалися розмінуванням Балаклії на Харківщині.

А потім, через великі втрати на передовій під Бахмутом, групою Валерія доукомплектували 93 окрему механізовану бригаду "Холодний Яр". Їхнім завданням стало вже замінування.

"Я зі своєю групою приїхав якраз у той час, коли росіяни намагалися взяти Бахмут з боку Іванівського. Якраз з боку Іванівського я стояв. Хлопці тоді рахували: на хвилину було щонайменше чотири «прильоти». Ми там звикли до гулу і шуму. Трошки було дивно потім після поранення, коли стало дуже тихо", — говорить Валерій. 

Поранення військовий дістав, коли група їхала вночі машиною на бойове завдання. Водій наїхав на протитанкову міну, вибух стався якраз з боку Валерія, він прийняв весь удар на себе. Водія зачепило частково, а інші бійці відбулися легкою контузією. 

Валерій Одайник пригадує свій тодішній стан: "Після вибуху я не втратив свідомості ні на хвилину. Просто засліпило жовтим спалахом вибуху. Болю не було ніякого, настільки великим був викид адреналіну. Хлопці одразу мене почали перемотувати, і я, будучи при тямі, спитав, яких частин тіла у мене немає, щоб у лікарні не шукати зайвих. Вони мені все сказали. Коли везли на евакуацію, я чітко знав, чого у мене немає". 

Воїн втратив одну ногу вище коліна, на другій нозі втратив стопу, втратив палець на правій руці, ліва сторона тіла постраждала від опіків, дістав черепно-мозкову травму.

"Це війна. Я знав, куди йду, і був готовий до всього", — каже чоловік.

Коли Валерія привезли у Часів Яр, у нього сталася клінічна смерть. Воїна врятували і ввели у стан штучної коми. Потім були Краматорськ, Дніпро, Київ, де проводили ампутації та дуже багато операцій. Далі — Львів. 

Валерій Вікторович пригадує: "У Львові я пробув 20 днів, і мене відправили у реабілітаційний центр, оскільки лікарні тоді були переповнені. Ще у швах, трошки недолікований, але, як мені сказали, більш-менш такий, що вже можна відправляти, порівняно з іншими, які прибували на бортах".

Під час лікування в Києві у дружини Валерія Інни взяли контакти для участі воїна в програмі протезування в Естонії, пізніше зв'язалися для уточнення всіх деталей, і Валерій вирушив у Таллінн.

"Враження відмінні! Як і обіцяли, нам поставили одні з найкращих протезів, які є на сьогодні. Запротезували за досить короткий час, після цього медперсонал працював з нами щоденно та індивідуально. Задоволення отримав неймовірне! І загалом в Естонії до нас дуже тепло поставилися", — ділиться вдячністю Валерій Одайник.

Зараз воїн продовжує реабілітацію. В Естонії йому надали контакти українських фахівців, які знають особливості саме цих протезів, з цими реабілітологами Валерій Вікторович нині й працює:

"Вчуся керувати своїми протезами, бо вони потребують певних навичок. Мають досить багато функцій, які треба вивчити й зрозуміти, щоб надалі було легше. Протези багато в чому допомагають, самі підтримують. Тільки треба зрозуміти, як вони працюють. Так що нині вдосконалюю свою ходу".

Підлікуватися і повернутися назад у частину — такий план Валерія, якщо дозволить стан здоров'я. Каже, що там йому вже створюють умови для проходження подальшої служби, не хочуть відпускати. За контрактом йому залишилося служити ще три роки. 

Водночас за Валерієм Одайником зберегли робоче місце і в університеті. І теж кличуть повернутися. Дуже підтримують і колеги, і дружина з дітьми.

"Планів багато, а як організм себе поведе, поки спрогнозувати важко", — ділиться чоловік.

Валерій Одайник також звертається до всіх, хто опинився в подібній складній ситуації, із закликом: "По-перше, у жодному разі не зупинятися. По-друге, у жодному разі не вкладати собі в голову, що ти інвалід. Ти ніякий не інвалід, ти на даний час просто обмежений у рухових якостях. Це все можна повернути до певного рівня. Не такого, як, звичайно, з ногами, але до певного рівня повернутися на роботу. Можна знайти себе у суспільстві — це 100%. Люди подивляться на нас буквально місяць, бо це нове для них, вони не розуміють, що таке може бути. А потім адаптуються, і ми будемо серед них як звичайні люди".