“Моя мотивація бути тут — це повернутися додому”, — як і за що воюють українські добровольці
Кореспондентка "Рубрики" побувала на пункті постійної дислокації одного з добровольчих формувань і поспілкувалася з трьома захисниками. Про їхню мотивацію, будні на передовій та відчуття дому просто в окопах — у нашому репортажі.
Удачники
Міста і села, які з міркувань безпеки не можна називати. Блокпости тут залиті літнім сонцем. Поступово проїжджаємо один за одним, ловлячи посмішки військових та їхнє "Гарної дороги!". Водій тим часом зазначає: "Тут безпечно, прилітає не так часто".
Дорога до ППД
Населений пункт, якого дістаємось, знаходиться за 37 кілометрів від окупантів і активних боїв. Їдучи сюди, очікуєш зустріти пусті вулиці та сумну неживу атмосферу прифронтового міста, з численними вирвами від снарядів та пустими вулицями. Натомість всюди люди, відчинені магазини й навіть кав'ярня з купою смаколиків. Хоча основна частина її відвідувачів, звісно, носить камуфляж.
За кілька хвилин мене зустрічає командир добробату. Це "Док", кремезний і високий чоловік, з яким ми й доїхали прямісінько до ППД "Удачників".
"Удачниками" себе називають добровольці Служби безпілотної авіації Української добровольчої армії (Далі — УДА). Загалом Українська добровольча армія офіційно з'явилася ще у грудні 2015 року й існує донині. Хоча, як каже "Вікіпедія", свій перший бій УДА прийняла ще у 2014-му. УДА функціонує і зараз. Дехто приєднався до ЗСУ, але Служба безпілотної авіації продовжує працювати повністю на добровольчих засадах.
Та хто стає цими добровольцями?
"У цей момент знову почули залпи градів. Ми не розуміли куди бігти, відчували себе мурахами…"
Поки на вулиці вечоріє, облаштовуємось у будівлі. До кімнати заходять двоє молодих на вигляд хлопців. Вони лишають автомати в сусідньому приміщенні та підходять познайомитись.
— Актор, — називає свій позивний один із них.
— Коба, — продовжує знайомство інший.
Вже за кілька хвилин розмови дізнаюся — хлопці щойно повернулися з лікарні.
"Крапалися після контузії", — пояснює один з них.
"Ми лежали втомлені, відпочивали після задач. Я приготував поїсти й дивився серіал, почав дрімати, як тут бабах" Прилетіло. Ми навіть і не знали, що ракета прилетить. Нас трьох контузило", — розповідає Актор, затягуючись цигаркою. Поки той видихає попелястий дим, Коба продовжує:
"А я почув, що щось летить й закричав: «на підлогу, бл*ть». Був вибух. Ми одразу не зрозуміли, що то було. Вийшли на вулицю та викупили все — нас крили градами.
Швидко пішли до другої хати до своїх, щоб подивитися як вони. В цей момент знову почули залпи градів. Ми не розуміли куди бігти, відчували себе мурахами. Били по тому сектору, де були ми. Ховатися ніде. Вийшло евакуюватися, обійшлося контузією".
А далі госпіталізація та якийсь час в лікарні.
"Ми тут живемо життя одним днем"
На ППД військові підтягують свої знання з домедичної допомоги
Актор — оператор БпЛА Служби безпілотної авіації УДА. Хоча до повномасштабної війни працював на заводі начальником цеху. Сам він з Дніпра. Ще з 2018 року хотів піти на війну, але тоді не склалося. Приєднався до добробату після 24 лютого 2022 року. На питання: "Чому?" чітко відповідає:
"Я пішов допомагати людям".
Затягнувшись цигаркою, продовжує: "Я не хочу, щоб у нашу країну прийшли люди, які будуть командувати кимось та чимось. Не хочу, щоб громили все, що наші люди роками наживали. Окупанти це все руйнують, мені б цього не хотілося. Я хочу це зупинити".
Коба ж від початку повномасштабного вторгнення активно волонтерив. А ще раніше був шахтарем на Луганщині. Коли його місто окупували, вирішив приєднатися до УДА в ролі аеророзвідника.
Коли питаю, чому не пішли в ЗСУ, хлопці кажуть, що не люблять систем та наказів. А тут, в добробаті, відчувається більше свободи й особиста мотивація кожного, хто долучився.
Актор та Коба під час відпочинку
"Ми, добровольці, — це люди, які просто захотіли допомагати своїй країні", — каже Актор.
Дивлячись поперед себе, продовжує: "Ну, ти от бачиш чому я постійно ходжу і сміюся? Бо намагаюся сприймати так реальність. Бо навіщо сумувати, якщо завтра може бути виїзд і ми можемо померти? Ми тут радіємо кожній дрібниці".
За якийсь час Коба підсумовує: "Ми тут живемо життя одним днем, бо зовсім не знаєш, що буде завтра".
Брати по крові — брати по зброї
Актор і Коба — двоюрідні брати. Покинувши роботу у своїх містах, чи не одночасно пішли в УДА — зрозуміли, що не всидять на місці.
"Дніпро. Сидимо говоримо, Актор каже: «Хочеш приєднатися до моїх?». Відповідаю: «А чому б ні!». Отак я і приєднався до УДА", — розповідає Коба.
Коли говоримо про те, як воно — після цивільного життя бути в добробаті й що треба робити, Актор каже: "Дивлячись яка задача буде. Задачі бувають різні. Буває, виїжджаємо о четвертій-шостій ранку і до останнього — до шостої-сьомої вечора там літаємо. Робимо розвідку, дивимось, що росіяни роблять. Іноді коригуємо арту, яка працює по цілях, які ми даємо". Коба на знак згоди киває головою.
Шеврон одного з добровольців
"Навколо поля, лінія фронту, перебуваєш там майже весь час. Зі спілкування — лише побратими поруч. З цілей — виконання задач. А коли доводиться приїхати в прифронтові міста, більш тилові — відпочиваєш. Просто хочеться вийти на вулицю і пройтись, побачити людей, бо цього так не вистачало…" — через якийсь час додає Актор.
Коли питаю хлопців, чому вони тут, через мить тиші Коба каже:
"Бо тут як сім'я. Тут немає наказів чи чогось такого. Тут зовсім не відчувається, що ми з різних регіонів України. Всі один одного розуміють та підтримують".
Неважливо звідки, важливо навіщо
Наступного дня на ППД думка Коби про різність регіонів підтвердилася практично, але на глобальнішому рівні — в межах країн. До Удачників завітав доброволець з Білорусі Андрій.
"Я не числюся в ЗСУ, не отримую зарплату, отже, можу приїжджати на фронт і їхати звідси. Це все відбувається добровільно. Я періодично їжджу відпочивати, тож у мене немає відчуття, що я повноцінно військовий. Я більше почуваюся тут волонтером", — спокійно розповідає хлопець.
На питання про те, чому він приєднався до добровольчого формування, каже: "Я зацікавлений у тому, щоб росія програла. Тоді буде шанс для Білорусі. Я вважаю, що Україна культурно пішла дуже далеко від Білорусі, від росії. Тут ти відчуваєш, що таке народ, який любить свободу. Який розуміє, що таке свобода слова, свобода зібрання, демократія. Тут, якщо поліція б'є людину, це ненормально".
Андрій, доброволець з Білорусі
Андрій пояснює — йому особисто було важливо бодай якось опиратися росії. І його мета тут, на фронті, не сама війна, а те, що вона здатна змінити.
"Ми у цій війні не для того, щоб все життя воювати. А для того, щоб росія просто від'ї*алася. І я сподіваюся, що коли нарешті так і буде, то братися за зброю вже треба буде менше.
Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займається тобою. Тому з 24-го числа я пішов у ТрО, я був готовий до всього. Мені було важливо хоч якось опиратися росії, щоб їм життя медом не здавалося".
Доброволець каже — час від часу всі військові тут допомагають місцевим, адже більшість тих, хто лишився, просто не має куди виїжджати.
"Я бачу, що є гуманітарна катастрофа. Селища ще плюс-мінус нормально тримаються, тому що у людей є городи, худоба, тож вони живуть на власних продуктах. А з сіл, які знаходяться далі, ближче до лінії фронту, майже всі люди виїхали. Лишилося зовсім небагато місцевих. Лишаються ті, кому нікуди їхати.
Періодично ми спілкуємося з ними, допомагаємо продуктами, ліками. Але люди стараються не ходити вулицями. Ситуацію погіршує і те, що у таких селах майже всі будинки розбиті, людям ніде жити, але вони живуть там далі", — розповідає Андрій.
Офіційно Білорусь не бере участі у війні. Проте лише за перші неповні три місяці повномасштабної війни з території Білорусі по Україні випустили 633 ракети. На другому році великої війни це триває й далі. Водночас, за різними джерелами, за Україну воюють від 500 до 1500 білорусів. І допоки лукашенко буде президентом, всіх їх після повернення додому чекатиме судилище. З цієї причини ми не можемо розкривати імені Андрія та розповідати його історію — для добровольця це може бути небезпечно.
"Тут до страху звикаєш, вже не так реагуєш"
Хоча влада організовує евакуаційні рейси, частина людей виїжджає лише після того, коли їхній будинок остаточно знищують росіяни. Своє найдивніше спостереження за місцевими поблизу фронту Коба описав так:
"Уяви собі населений пункт і активний обстріл сектора. Ми з побратимами в касках та броніках. І от тут в якийсь момент до нас підбігає місцевий в капцях та спортивному костюмі, протягуючи телефон, каже: «подивіться, подивіться, зняв на камеру обстріл». Ми мовчки дивимось один на одного в шоці. Це такий конкретний дядько. І чесно, мені страшно, що є такі люди, бо вони не дбають про себе. Рятувати ж будемо ми".
В розмову вклинюється Актор:
"Звичайно, ми просимо місцевих ховатися в підвалах та берегти себе. Але тут до страху звикаєш, вже не так реагуєш. Звикаєш до цього адреналіну".
Побут військових на ППД
Після цього на якийсь час западає мовчанка. Тоді питаю у хлопців, що їм нагадує таке прифронтове місто. За мить чую спокійний виважений голос Коби: "Дім".
За трохи доброволець продовжує: "На Луганщині гупає, як і тут. То немов додому приїхав. Та і все таке зламане, вбите. Звик вже до цього такого рідного, не те що в тих галасливих містах".
— Коба, мені здається, що такими темпами ти кожен камінчик тут почнеш запам'ятовувати, — посміхаючись протягує Актор.
— Звичайно.
А за кілька секунд Коба підсумовує:
"Моя мотивація бути тут — це повернутися додому. Додому треба".
