Українська діаспора: 6 дивовижних фактів про те, як ідентичність зберігали далеко від дому
Мандрівна валіза, рідкісний постер відомого французького дизайнера з українським балетмейстером та вибір між Нью-Йорком та Іловайськом — побували в Музеї української діаспори в Києві. Розповідаємо найцікавіше
Ще у 2010 році у світі налічувалось приблизно 10 мільйонів етнічних українців, що утворюють діаспору за кордоном. Зараз, одинадцять років потому ця група збільшилась вдвічі — змінились часи, країни напрямків міграції, причини та справи, якими українці займаються за кордоном. Проте не змінюється єдине — жива пам'ять та тісний зв'язок із батьківщиною українців світу.
"Рубрика" відвідала Музей української діаспори, що знаходиться у Києві, та дізналась про найцікавіші факти про українських діаспорян, які жили за кордоном, поверталися в Україну або намагались допомогти рідній країні здалеку.
Таємниця постеру та зв'язок між відомим українцем та Полем Коліном
Українці не забували батьківщину. Сергій, або, як його називали у Франції, Серж Лифар — український балетмейстер родом із Києва, емігрував у 17 років, у 1923-му. Він був не тільки професійним танцюристом, а й колекціонером, бібліофілом та письменником. Всі свої архіви після смерті він заповів рідному місту, але після його смерті передача архівів триває й досі — вже 35 років. Частина з них потрапила до Музею української діаспори:
"Я часто зупиняю свій погляд на образі Лифаря, створеному знаменитим французьким дизайнером, одним із найвідоміших плакатистів свого часу, Полем Коліном. Це робота 1935 року, рідкісний оригінальний експонат", — пояснює Оксана Підсуха, директорка музею.
Оксана Підсуха
Серж Лифар досягнув найвищого визнання в Парижі, і підтвердження цьому зберігається у музеї. Це дві медалі, одна з яких — ювілейна, видана до 40-річчя роботи Лифаря в Паризькій опері у 1949 році як нагорода, яка була вручена за величезні багаторічні заслуги на посаді хореографа та балетмейстера паризької опери. Ще є пам'ятна медаль 1956 року Сержу Лифарю від парижан, яку йому вручила міська мерія.
Українська грудка землі емігрувала за кордон та повернулась через 40 років
У цьому ж музеї зберігається багато експонатів, що довгий час нагадували українцям за кордоном про рідну землю. Один з них — на перший погляд звичайна грудка землі, проте вона має дуже незвичайну історію.
"Цю невеличку грудку землі в дерев'яній скриньці було подаровано провіднику Організації українських націоналістів Андрію Мельнику. На скринці є напис, датований 1947 роком: "В день ангела від друзів. Етлінген". Ми достеменно не знаємо, хто саме вивіз цей символічний подарунок з України до німецького міста, але відомо, що дорогий спомин про рідну землю Мельник зберігав до смерті. Пізніше скринька перейшла в спадок до нового очільника ОУН Миколи Плав'юка, який і привіз її в Україну після здобуття незалежності", — розповідає Оксана Підсуха.
Микола Плав'юк був видатним діячем української діаспори, обіймав посаду Президента Української народної республіки в еміграції — організації, яка підтримувала тяглість державної традиції за кордоном після поразки УНР. У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, Плав'юк повернувся в Україну, передав президентські клейноди Президентові Леоніду Кравчуку, отримав громадянство.
"У новій експозиції представлені документи та особисті речі останнього Президента УНР в екзилі, які розповідають про його звитяжну боротьбу за українську державність за кордоном. Але найбільш зворушливим експонатом є грудка української землі, яку разом із іншими експонатами нам передав директор Бібліотеки імені Олега Ольжича Олександр Кучерук ", — коментує пані Оксана.
Чому валізка художниці стала артефактом?
Червона валіза, що зберігається під музейним склом, має цікаву історію. Вона належала видатній художниці Катерині Кричевській-Росандіч, якій цьогоріч виповнюється 95 років. Вона належить до однієї з найвизначніших українських мистецьких династій, виїхала з України у 17 років у 1943 році разом із батьками. Після довгих мандрів Європою, таборів для біженців, у 1949 році родина опинилася в Америці і там вже знайшла свою другу батьківщину і домівку. Але згодом художниця знову повернулася до Європи, адже мріяла навчитися мистецтву у свого дядька, відомого українського та французького аквареліста Миколи Кричевського. Саме з цією валізою 1959 року вона була у Парижі, Венеції, у різних містах Німеччини. На валізі збереглися наліпки з різних портів, за якими можливо прослідкувати шлях художниці. Це лише один із багатьох експонатів, які пані Катерина передала в дар музею. В експозиції представлені численні мистецькі твори та документи, які знайомлять із життям та творчістю різних представників династії Кричевських.
Діаспоряни вигадали, де зустрілись Тарас Шевченко та Авраам Лінкольн
Ще одна особливість українського народу — сильна емпатичність та готовність завжди прийти на допомогу близькому. Навіть за тисячі кілометрів від рідної землі ця риса не зникає, а лише посилюється, переростаючи у великі і добрі справи. Підтвердження цьому — цінні папери перших кредитних спілок українських діаспорян, що також нині зберігаються в музеї. Те, як вони потрапили до музею — захоплива історія:
"Ця історія пов'язана і зі мною особисто, — ділиться спогадами Оксана Підсуха. — У 2015 році я їздила до Америки, презентувала музей у Науковому товаристві Шевченка в Нью-Йорку. Там особисто познайомилась із представниками української діаспори та привезла деякі архіви, які були подаровані музею. Це був згорток старих паперів, які спонукали нас до дослідження. В процесі наукових пошуків ми з'ясували, що серед них є рідкісні історичні артефакти.
Представлені документи заглиблюють нас в історію перших переселенців із України, що їхали до Канади та Америки наприкінці 19 та на початку 20 століття. Переважно це були малоземельні селяни із західної України, які не мали змоги достойно заробити собі на життя на батьківщині. Але якщо в Канаду їхали переважно освоювати "вільні землі", то в Америці більшість працювала на шахтах чи фабриках. Багато українців, цілими родинами чи навіть селами, вирушали до промислової Пенсильванії, де видобували вугілля. Новоприбулі емігранти селилися компактними групами або навіть засновували свої моноетнічні містечка. Наприклад, Оліфент в штаті Пенсильванія був майже наполовину заселений українцями. Саме там було створене місцеве товариство взаємодопомоги "Згода братств", яке, з одного боку, перетворилося на центр громадського і навіть політичного життя міста, а з іншого, було спрямоване на допомогу громаді. Сучасною мовою, "Згода братств" відігравала роль кредитної чи страхової компанії.
В експозиції демонструються кілька документів цього товариства. Але найбільше звертає на себе увагу членська грамота 1917 року, на якій зображено Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Джорджа Вашингтона і Авраама Лінкольна. Документ має вишуканий дизайн з українським орнаментом та несе важливі сенси. Грамота об'єднує американських президентів та видатних українців, засвідчує повагу до нової батьківщини й водночас несе пам'ять про власну історію, підкреслює національну ідентичність", — пояснює директорка музею.
Етнічні українці повертаються на Батьківщину
Макіян Паславський — українець, що народився у Нью-Йорку в сім'ї емігрантів у 1950 році. Його виховали у патріотичному дусі, тож у 1991-му, коли Україна отримала незалежність, він приїхав на землю батьків, а згодом і зовсім перебрався до України. Він став учасником обох майданів, а у 2014 році загинув у неоголошеній російсько-українській війні під Іловайськом.
"Для нас це дуже символічна і важлива частина нашої музейної колекції та експозиції, адже мова йде про українського героя, який був американцем за народженням. На відміну від нас, громадян України, він не мав жодних зобов'язань перед своєю історичною батьківщиною. Але любов до України була закладена в нього в генах та вихована батьками: Маркіян пройшов вишкіл у Пласті, вчився в недільній українській школі, читав українські книжки. Після здобуття Україною незалежності успішний підприємець та офіцер армії США Паславський робить свій доленосний вибір — повертається на землю батьків. Пізніше отримує українське громадянство й одним із перших вирушає на фронт добровольцем. Його життя обірвалося під Іловайськом у 2014 році. Паславський не беріг себе, він вибирав найгарячіші точки", — розповідає Оксана Підсуха.
"Спочатку виник задум виставки пам'яті Паславського. Нам пощастило доволі швидко знайти родину героя в Нью-Йорку і за їхньої участі та спільно з Музеєм Майдану в 2019 році (до 5-річчя загибелі воїна) ми відкрили проект "Нью-Йорк-Іловайськ: вибір". Вже після завершення виставки родина передала до музею меморіальні речі Маркіяна на вічне зберігання. Деякі з них увійшли до постійної експозиції", — каже Оксана.
Деякі експонати Музею української діаспори було знайдено на ebay
Саме там було придбано рідкісну платівку з записами Олександра Кошиця — амбасадора української культури, який 1919 року створив хорову капелу й вирушив з нею за кордон, аби познайомити з незалежною Україною та її музикою увесь світ: "Свою місію він виконав успішно, але в Україну повернутися не зміг через поразку УНР", — ділиться Оксана Підсуха.
Олександр Кошиць був хоровим диригентом, композитором та педагогом, доля якого закинула на американський континент. Його спадщина також зберігається в Канаді. Знайти й повернути на батьківщину оригінальні артефакти, пов'язані з життям та творчістю геніального українського музиканта, — нелегке, але важливе завдання. Тож музей доклав багато зусиль, аби започаткувати власну колекцію Кошиця. Оригінальну афішу та одну платівку передав на експонування засновник Музею-архіву преси в Україні Вахтанг Кіпіані. Інший, чи на найперший запис, зроблений на американській студії Brunswick 1922 року, було придбано на Ebay американським колекціонером Едуардом Ходорковським та подаровано музею.
Фото "Рубрики" з архівів Музею української діаспори:
