Українсько-російський партнер: чому Туреччина одночасно допомагає нам та кремлю
Туреччина має свої політичні інтереси, які стосуються України, росії, Швеції та навіть США. Тому втілює свою стратегію, поєднуючи, наприклад, поставки “Байрактарів” Україні й відмову від санкцій проти рф. Розповідаємо, чого хоче досягти президент Ердоган та чи пора говорити про зраду
У чому проблема?
Після повномасштабного російського вторгнення Україну так чи інакше підтримали практично всі країни ЄС, НАТО і навіть далекі Австралія та Японія. Союзники безплатно відправляють нам зброю та боєприпаси, допомагають українській економіці. Навіть Німеччина, котру ми жорстко критикуємо за небажання постачати Україні бронетехніку, підтримує та просуває європейські санкції.
А от Туреччина, яку оглядачі називали ледь не головним нашим союзником, зайняла незвичну позицію: допомагає обом сторонам одразу. З одного боку, українці можуть подякувати Реджепу Таїпу Ердогану за знамениті "Байрактари", перекритий для російських кораблів Босфор (через це більша частина флоту окупантів застрягла за межами Чорного моря) та участь у складній дипломатичній операції із порятунку оборонців Маріуполя.
Фото Reuters
Однак і для росії турки зробили чимало корисного. Наприклад, лишили їй вікно для торгівлі, не запровадивши санкції. В Анкарі кивають на формальність: мовляв, обмеження не ухвалила ООН. Хоча самі планують військову операцію у Сирії без дозволу Об'єднаних Націй. А ще турки не закрили свій повітряний простір для російських авіакомпаній.
У останні ж тижні наші південні сусіди відзначились блокуванням вступу Швеції та Фінляндії до НАТО — цей крок наблизив би Альянс до північної частини росії, а отже їй невигідний. "Чи означає це, що Туреччина більше нам не союзник?" — питання на часі, адже раніше українська влада хотіла бачити Анкару серед гарантів безпеки після війни.
Рішення: придивитися до позиції Туреччини, яка прагне бути осторонь війни (з вигодою для себе)
фото: Укрінформ
Насправді Ердоган ще з перших днів зайняв майже нейтральну позицію. Згадаймо, що Туреччина не постачала Україні зброю за власний кошт (як та ж Польща). Цей статус країна "зацементувала", запропонувавши провести у себе мирні перемовини. Тут турки у кращій позиції, ніж західноєвропейці, адже мають гарні стосунки як із Зеленським, так і з путіним.
Раніше українські оглядачі вказували, що Анкара зацікавлена у дружбі з Україною. У нас працювали понад 700 турецьких компаній, зростав взаємний експорт та імпорт (війна якраз завадила країнам підписати угоду про вільну торгівлю). Ба більше, Україна постачала сусідам двигуни для бойових безпілотників "Кизилелма" та "Акинджи" — дістати їх деінде турки не могли, адже країни НАТО неохоче постачають Анкарі військові товари.
Та й загалом Ердогану не надто вигідно, аби росія взяла під контроль чорноморське узбережжя від Ізмаїла до Сухумі. Тоді вона б стала надто серйозним конкурентом Туреччині в регіоні.
Однак і підтримати нас до такої ж міри, як це роблять, скажімо, литовці, команда Ердогана не хоче. У них є надто багато планів, для яких важливо не сваритися з росією.
З першою причиною чимало українців бачилися особисто: йдеться про російських туристів. За минулий рік Туреччина прийняла 4,6 мільйона відпочивальників із рф — готелі з "все включено" є для країни таким само важливим джерелом доходів, як, скажімо, ІТ-галузь для України. У 2022-му наші південні сусіди явно знову розраховують на росіян та їхні гроші. Тим більше українців турки ризикують не дочекатися: ніхто не знає, коли завершиться війна та авіаперевізники знову літатимуть з Києва до Анталії.
А туризм для росії лишається справою політичною. У 2021 році кремль уже забороняв своїм компаніям літати до Туреччини, а відпочивальникам влада порадила знайти собі інший курорт. Цей наказ явно був помстою Ердогану: адже його видали без підготовки й після того, як турецький президент зустрівся з Володимиром Зеленським та повторив, що Крим — це Україна. Зараз Анкара хоче уникнути такого скандалу.
Та й самі турки прямо говорять: мовляв, їм потрібні гарні взаємини з кремлем, аби "не дозволити своїм громадянам замерзнути без російського газу" (суперечливий аргумент для країни, де плюсова температура навіть взимку). Туреччина справді отримує 45% блакитного палива з рф, і не готова поки йти шляхом фінів, котрі кинули виклик росії, а вона за це відключила їм газ. Країни разом керують трубопроводом "Турецький потік", заробляючи на транзиті — ось наступний привід не сваритися.
А от що в Ердогана скромно замовчують, то це намір скористатися ситуацією, аби заробити. Голова тамтешнього МЗС Мевлют Чавушоглу фактично пообіцяв російським багатіям можливість працювати у Туреччині — по суті, сховати своє майно від західних санкцій. До речі, саме там ховав свої яхти олігарх Роман Абрамович, тоді як у ЄС судна багатіїв з рф арештовують.
Завдяки такому "зеленому світлу" до країни вже перебралися понад 1000 компаній з російськими власниками або інвесторами (виходить, тепер вони працюватимуть на турецьку економіку). У самій Туреччині зараз економічна криза, і в Анкарі знайшли спосіб трохи покращити власний добробут.
Додаткова відмінність Туреччини від Польщі чи Литви у тому, що цим нашим друзям вигідно, аби росія програла і відкотилася до рівня 1991-го року. А Ердогана це не влаштує через геополітику. Як пише аналітик Інституту Майбутнього Ілія Куса, туркам потрібна присутність кремля у сусідній Сирії (інакше утвориться вакуум, котрий може зайняти Іран) і Карабаху, де Анкара та москва стали гарантами вірменсько-азербайджанського перемир'я.
Рішення, яке допоможе зрозуміти ситуацію з НАТО: курди та санкції
фото: ТСН
Однак у новинні заголовки Туреччина потрапила ще й через те, що наразі блокує вступ Швеції та Фінляндії до НАТО і станом на початок червня не збирається поступатися. А щоб прийняти нову країну, потрібні голоси всіх країн-членів.
Хоча це рішення теж іноді списують на російський вплив, скоріше Ердоган вирішує цілу низку власних проблем. А шантаж – лише інструмент. Фактично, турки копіюють тактику своїх сусідів-греків. Ті багато років не пускали до НАТО Північну Македонію, вимагаючи від країни змінити назву.
А Ердоган хоче скористатися моментом для боротьби з курдами. У самій Туреччині ще з 1970-х діє Робітнича партія Курдистану, яка воює проти турецької армії та силовиків за незалежність регіону (повстанцям навіть присвятив свій вірш Василь Симоненко). В сусідній Сирії представники цього народу теж мають свій політичний рух і його бойове крило під назвою YPG.
В Анкарі обидві організації вважають терористичними, і не раз проводили проти них повноцінні військові кампанії. Турецька преса навіть називає їх лише РПК/YPG, натякаючи, що це один і той же рух, просто у двох різних країнах. На останньому мітингу YPG у Стокгольмі справді з'являвся прапор РПК.
Євросоюз має такі ж погляди на Робітничу партію Курдистану, а от до YPG ставлення нейтральне. Західні країни навіть допомагали сирійським курдам боротися проти терористів ІДІЛ. Різниця особливо помітна у Швеції, де, до речі, живе чимало курдів.
Так, за даними Financial Times, міністр оборони країни Петер Гултквіст зустрічався з членами YPG, міністерка закордонних справ Анн Лінде фотографувалася з активістами Сирійської демократичної ради, з котрою YPG пов'язана. Турки скаржаться, що шведи та фіни часто не видають їм курдів. Нібито раніше Стокгольм відмовився екстрадувати 33 ймовірних членів РПК.
Саме тому Анкара фактично оголосила шведам та фінам ультиматум. 27 травня турецькі дипломати передали їм так званий "перелік занепокоєнь". Наприклад, від шведів Анкара вимагає: заборонити YPG, не підтримувати курдських активістів і не давати їм збирати гроші у країні. Імовірно, фінам висунули такі ж умови.
Турки також хочуть "глобальної боротьби з тероризмом". Можливо, йдеться про міжнародну кампанію проти YPG, яку європейці мають підтримати. До речі, для розмови на цю тему у МЗС країни вже викликали німецького посла. Що ж до НАТО, то, як повідомив Reuters 28 травня, домовитися поки не вдалося, а у турецькій делегації прогнозують, що станеться це нескоро.
Адже завдяки шантажу Ердоган вирішує і політичні питання. Так, за даними Financial Times, Анн Лінде вже начебто вручили список людей, яких Швеція має видати Туреччині. І серед них нібито є не лише курди, а й журналіст, правозахисник та опозиціонер Рагип Зараколу. Голова МЗС Фінляндії Пекка Хаавісто також розповів, як Анкара вимагає екстрадувати членів руху проповідника Фетхуллаха Гюлена (його турецька влада вважає своїм прямим ворогом).
фото: УП
У Ердогана є й другий задум: позбутися ембарго на продаж зброї. Швеція має потужний ВПК, але туркам нічого не постачає (це через їхнє вторгнення до Сирії). Прибрати цю заборону — ще одна вимога, яку отримали скандинави.
Не виключено, що буде торг ще й зі США про скасування і їхніх санкцій. Тут теж давній конфлікт: американці з 2019 року не продавали озброєння туркам, бо ті купували системи ППО у росії. А зараз Анкара хоче придбати у Штатів винищувачі F-16 і сподівається в майбутньому отримати навіть більш сучасні літаки, F-35 Lightning II. Хоча держсекретар США Ентоні Блінкен стверджує, що вето Ердогана та винищувачі не пов'язані.
Оглядачі зазвичай прогнозують, що історія завершиться компромісом. НАТО та дві північні країни не виконають усіх бажань Ердогана (як кажуть фіни, у них все-таки правова держава, і рішення видати когось ухвалює суд, а не президент). Але от скасувати збройове ембарго й обмежити політичну підтримку для YPG шведи й фіни теоретично можуть. А США здатні задобрити турків, продавши їм винищувачі. Хаавісто вже заявив, що сподівається "за тижні" вирішити проблему.
У самому НАТО анонсували перемовини трьох країн. Там сподіваються впоратися до наступного саміту Альянсу у Мадриді 29 червня.
На Україну турецький шантаж не впливає прямо, хоча якщо НАТО виступить посередником і допоможе знайти компроміс — матимемо гарний приклад на майбутнє (не виключено, що нам для вступу до Альянсу доведеться переконувати, скажімо, угорців).
Поки ж маємо ще один привід подякувати союзникам, котрі надають нам зброю, боєприпаси та гуманітарну допомогу (навіть якщо ми хотіли б більшої підтримки). Скажімо, теоретично у США могли б вимагати від нас продати їм родовища стратегічно важливого літію, поляки ж до війни мали чимало претензій через українську історичну політику — однак зараз не висувають жодних умов. Про це також слід пам'ятати.
