“Хоч на 2% зручніше”, — як працює цех переселенки, що відшиває спорядження для військових

З початком повномасштабного вторгнення зі спорядженням для військовослужбовців з'явилося чимало проблем. І це не дивно, адже практично одномоментно чисельність української армії зросла втричі. Поступово держава почала справлятися з ситуацією, проте волонтери й досі збирають та закривають багато різних запитів від військових, які борються з ворогом на передовій.

Одяг, взуття, засоби захисту, плитоноски, паски та наплічники — все це розхідний матеріал на фронті. Допомагають закривати ці потреби близькі та рідні військовослужбовців. Але не тільки тим, що знаходять та купують необхідні речі для найдорожчих. Наприклад, на Волині дружина військового Оксана Макарова запустила ціле мініпідприємство із виробництва військового спорядження. Тут відшивають бронежилети, рюкзаки та РПСи для наших захисників. Як працює підприємство — у нашому матеріалі.

Оксана Макарова — переселенка з Маріуполя. Коли росія відкрито напала на Україну, чоловік Оксани перебував у лавах ЗСУ, вона ж з дворічним сином змогла виїхати з Маріуполя, що вже палав, тільки в середині березня.

"Вже 15 березня було ясно, що окупанти просто знищують місто. На цей момент у нашій квартирі вже не було ні вікон, ні опалення, температура в кімнатах була 4 градуси", — згадує Оксана Макарова. 

В той день "прилетіло" прямо під вікно. Російські війська цілились у завод, що розташовувався поряд з будинком Оксани. Жінка з дитиною на руках ховалися в коридорі, але це не дуже рятувало, все було в пилюці, битому склі та уламках. Оксана зрозуміла, що наступного разу вона не встигне навіть зреагувати. Якщо дім завалиться, ніхто не врятує — на той момент в місті вже не було ні поліції, ні пожежників. Оксана вибралася з центру в інший район міста, а 16 березня бомба прилетіла вже у Драмтеатр, що був за один будинок від покинутої квартири.

Через два дні на маленькій автівці Оксана з сином виїхали з міста: "Тільки тоді я змогла зв'язатися з чоловіком. Він «видихнув», бо вже бачив новини й думав, що нас вже немає в живих".

При виїзді з Маріуполя з собою жінка взяла мінімум речей: теплі речі, каструлю, щоб розігріти дитині їжу прямо у полі, горщик. З найціннішого — домашні улюбленці:

"Думки про якісь цінності навіть не було, в той момент ми всі думали тільки про життя".

Вирушили до родичів у Луцьк. Проте потрібно було шукати окреме житло. Оксана дала оголошення в Інтернеті: родина з 10 осіб — мама, син, собака, двоє котів і 5 кошенят шукають собі дім. Відгукнулася людина з Милуш і запропонувала свій сільський будинок. Так вся родина опинилася в Милушах — селі неподалік від Луцька.

На те, щоб якось оговтатися і привести думки до ладу пішов місяць. Найбільше, що хвилювало жінку — чим вона може бути корисною і чим може займатися під час війни. Чоловік Оксани військовий, тож саме для нього вона ще до 24 лютого вона почала власноруч шити спорядження. Коли Оксана з сином опинилася на Волині, питання про спорядження вже знову було актуальним. Жінка шукала його через волонтерів, але це було проблемою.  

Оксана подалася на грант "ВАРТО" — програму для дружин військовослужбовців, ветеранів та ветеранок. На цей грант купила швейну машинку і почала відшивати чоловікові та його побратимам весняне спорядження та відправляти його у бойову частину. Поступово до переселенки почали звертатися дружини інших захисників, замовлень більшало, і вже незабаром Оксана відкрила у Луцьку власний швейний цех TETRAPOD. В асортименті підприємства — усе, чого потребують військові: жіночі та чоловічі плитоноски, РПС, наплічники, дощовики.

З першою партією матеріалу  жінці допомогли маріупольські подруги, що евакуювалися у Польщу. Там вони купували тканину і відправляли на Волинь. Пізніше допомога прийшла з різних фондів та від жителів області. 

"Я завжди кажу, якби мене не прийняли тут так тепло, то цех міг би й не з'явитися. Всі мої сили на відкриття цієї справи взялися від людей, які мене оточували. Я зрозуміла, що я дома, що я на своїй землі. Мені всі допомагали і йшли назустріч", — ділиться Оксана Макарова. 

Цех TETRAPOD працює лише з листопада, але кількість виготовлених виробів сягає вже кількох сотень одиниць. Викройки у TETRAPOD створюють самі. Особливо робітниці підприємства пишаються своїми наплічниками. Це тактичний медичний наплічник та наплічник для дронів. 

"Ми напряму спілкуємося з військовими та парамедиками й знаємо, що саме їм потрібно. Аналогів таких наплічників не було. Тож ми розробили їх буквально з нуля. І все за побажаннями хлопців. Ідея була — зробити максимально зручно, сучасно і головне — надійно. На наших сумках є кишені під турнікети та ковдру. Все тільки з якісної фурнітури й тканини", — розповідає засновниця швейного цеху.

На швейному виробництві зараз працюють троє жінок. Проте, підприємиця розшукує ще кравчиню і швачку. Рук не вистачає, роботи дуже багато. Частину відшитого спорядження Оксана віддає захисникам безкоштовно, а частину продає, щоб оплатити роботу швачок та оренду приміщення.

"Мене дуже мотивує те, що ми робимо для хлопців на передовій. Я відчуваю, що я причетна до нашої перемоги. Я хочу максимум для хлопців, але якщо наші речі зроблять життя військових хоч на 2% зручнішим, то я вже щаслива. Мене це дуже гріє", — говорить Оксана Макарова.

В Маріуполі Оксана мала власний бізнес — вона виробляла декоративні вироби з епоксидної смоли. Тож наступний грант у розмірі 250 тисяч гривень в рамках реалізації урядової програми "єРобота", жінка отримала на розвиток власної смоляної майстерні. Тепер і на Волині вона виготовляє витончені підставки та годинники. 

Сьогодні в TETRAPOD більшу частину часу швачки працюють вже самостійно. Зранку Оксана приходить допомагати їм кроїти, а потім займається виробами зі смоли. Ця справа дозволяє підприємиці не тільки закривати власні потреби, а і підтримувати швейне виробництво.

"Коли ми опинилися у Луцьку, я розуміла — в країні війна, можливо, не час щось будувати. Але я поставила собі запитання: що саме я можу робити? Спочатку хотіла записатися на медичні курси. Адже можливо доведеться і самій відправитися на фронт, але об'єктивно зрозуміла, що з маленькою дитиною я навряд піду завтра на передову медичкою.

Я сіла і подумала: а що я взагалі можу? Я можу робити плитоноски, можу працювати, щоб заплатити за житло, можу продовжити справу з епоксидною смолою. Тобто у мене була ціль — тримати економіку, і поки що мені це вдається. Зараз я створюю робочі місця, займаюся улюбленою справою, роблю зі смоли вироби й це приносить мені дохід".

У подальших планах підприємиці розвивати обидві майстерні по максимуму. Оксана каже, що в Милушах прийшло прийняття того факту, що дому в Маріуполі вже немає. Її квартира згоріла. Те, що вціліло, окупанти викинули просто у вікна, не залишилося навіть фотографій дитини. І хоч жінка дуже чекає звільнення Маріуполя, вона прийняла той факт, що поки що будувати своє життя потрібно тут, у Милушах. Єдина річ, яка зараз зігріває та нагадує жінці про мирне життя — це чашка, яку вона прихопила з собою при виїзді. Оксана Макарова дуже береже цю згадку про Маріуполь.

"Я з неї п'ю каву кожен ранок і це нагадує мені про дім".