"Я знаю, куди я повернуся", або Кейс бізнесу, що підтримує працівників на фронті

У цьому тексті "Рубрика" розповідає історії двох військових, працівників інвестиційної компанії BGV Group Management. Ми запитали у них про те, як їх застала війна, які історії цієї війни вони прагнуть зафіксувати і, звісно, як їх підтримує їхня компанія. 

"Я знав, що вже так не доїду додому, як завжди доїжджав. І я розумів, що треба брати речі й виходити. Зібрав усе, що було в холодильнику, думав про те, що якщо доведеться пішки йти з Києва до свого села, то це десь тиждень і на цей час мені треба харчі", — пригадує Роман Сметанюк перші дні повномасштабної війни.

До лютого 2022-го чоловік жив і працював у Києві. Був керівником проєктів у групі компаній BGV. По дорозі до офісу його й застала перша російська ракета, випущена по столиці. 

"Я відчув вибухову хвилю. Далі побачив, як далеко запалав Бориспіль. Тоді я зайшов в інтернет і дізнався, що росіяни б'ють по аеропорту, по радіолокаційних станціях… Доїхавши до офісу, я почав виконувати певні інструкції, які ми маємо на випадок таких дій. Два дні ми з колегами були зайняті саме цим. А 26-го я купив квиток на автобус до Харкова".

На третій день великої війни заправити автівку було майже неможливо. Громадський транспорт не працював. А вулиці Києва були порожніми. Подекуди лунали вибухи, подекуди — стрілянина. Уже неподалік автостанції Роман дізнався, що його автобус скасували. Та на станцію все ж прийшов і став чекати. Відтак йому вдалося сісти на автобус до Краматорська. Дорога виявилась непростою. 

"Ми виїхали о дванадцятій, Київ уже напівпустий. Усі прямували на Львів, а на Харків вже ніхто не рухався. Ми спокійно виїхали й недалеко від Пирятина на моїх очах вилетіла їхня АКАшка — вертоліт. Йшла наша колона військових і от цей вертоліт почав розстрілювати наших хлопців. 

Вибухи. Автобус зупинився, ми вибігли, почали їх витягувати, вони погоріли страшно… Буквально за 7-10 хвилин приїхали «швидкі», ми повантажили хлопців туди й поїхали своїм автобусом далі", — розповідає Сметанюк. 

Коли чоловік дістався додому на Харківщину, сусідні села вже палали, область постійно розстрілювали. Роман каже — чи не всіх поліціянтів селища відправили у Харків для захисту міста. Тож разом з іншими місцевими організували власні оборонні сили — разом готували барикади, патрулювали село й допомагали військовим.

"У нас було завдання — допомогти 93-тій скоригувати вогонь. 93-тя — це бригада Холодний Яр. Ми почали як партизани виїжджати до тих місць, де стояли москалі, вираховували їхню техніку й передавали цю інформацію хлопцям. Ворожі позиції на той час уже були буквально за 10-15 кілометрів від нас.

Ми постійно коригували вогонь і таким чином там згоріло, може, сотні три москалів. Хто вижив — повтікав. Вони, видно, думали, що візьмуть нас і ми будем хлібом-сіллю зустрічати їх і казати: «Ой, заходьте в хату, забирайте унітаз». Але не так сталось, як гадалось", — пригадує чоловік.

Перші два тижні після повномасштабного наступу селом повністю опікувалися сформовані місцевими загони. Роман розповідає, як з односельцями вони самі домовлялися про постачання продуктів та медикаментів до села і як супроводжували вантажі, щоб їх не розікрали. Та згодом усі ці турботи знову перейшли до рук влади. Побратим запропонував Романові та іншим активним чоловікам піти у військо. Усі погодились. Так Роман Сметанюк став головним сержантом і відтоді боронить державу. 

Захисник каже — завдяки тому, що з BGV йому раніше довелося об'їздити чимало стратегічних об'єктів, коли йшлося про інвестиції, більшість місць, які він захищає зараз і де виконує бойові завдання, йому вже добре знайомі. 

"Коли ми вивчаємо інвестиційні проєкти, які розглядає компанія, то завжди виїжджаємо на місця. І коли вже під час великої війни ми виходили на завдання, я знав усі ці місця, де нам доводилось займати оборону. Я там був, я там усе обходив, я захищав там інвестиції, розумієте? І я одразу кажу побратимам — отут такі підвали, тут можна сховатись, а там дорога. Це дуже виручає". 

Олег Зонтов, очільник  управління комунікацій BGV Group Management, на робочій нараді 24-го лютого одразу попередив колег — уже наступного ранку їхатиме у Слов'янськ, до військкомату, за яким закріплений. 

"Перед  вторгненням було внутрішнє відчуття, що щось прорветься. Я сам з Донеччини та моє коріння там. 2014-ий я пережив теж там. І тому знав, що воно врешті-решт прорветься… На цей раз я готувався. Бо у 2014-му році, коли почалося перше вторгнення, мені довелося з родиною поспіхом виїхати з Донеччини. А зараз ми були вже підготовлені", — розповідає Олег.

До цього чоловік уже воював в АТО, тож каже, що питання "що робити" перед ним не стояло. Він приїхав до Слов'янська, відкинув пропозицію вступити до ТрО і…

"Отак у свої 50+ опинився в десантно-штурмових військах".

Бойовий шлях Зонтова почався в Ізюмі. Саме його підрозділ згодом виходив із міста останнім, підриваючи за собою мости. Потім були Кам'янка, Долина, Богородичне, Святогірськ… У лісах неподалік останнього підрозділ заблокували з трьох сторін. Вогонь по позиціях вели постійно. Та не лише вогонь.

"У нас був такий куточок лісу, який ми тримали,  десь 3 кілометри на 4. Нас гатили з трьох сторін 24/7. І там була єдина стежка, вихід на Богородичне, але вона теж була простріляна. Постачання було дуже обмежене. І річ у тому, що з двох до чотирьох вночі росіяни виводили так звану «шарманку»", — каже Зонтов.

Чоловік згадує, що навколо того лісу їздила машина з гучномовцями, і там завжди звучав похоронний марш, а потім перелік підрозділів, які нібито знищені росіянами, перелік прізвищ і постійно: "Военнослужащие вооруженных сил Украины сдавайтесь, мы гарантируем вам еду и одежду, ваши семьи будут в безопасности, сдавайте своих командиров-нацистов и переходите на нашу сторону". Так відбувалося щоночі протягом двох місяців.

"Від цього їхав дах. Хотілося стріляти з усіх видів зброї. Ми в лісі оточені, а вони через метрів 800 чи кілометр на узліссі. В такому візуальному контакті, але дістати у нас нема чим, нема важкого озброєння. А далекобійна артилерія не буде працювати по цій «шарманці». І вона по колу так їздила. Спочатку звучав похоронний марш, а потім вони змінили платівку і поставили дитячий плач. І десь хвилин 20-30 постійно дитячий плач. Це дуже травматичні спогади. Навіть зараз, коли є можливість нормально поспати, я досі прокидаюся о другій годині", — згадує військовий.

Розповідаючи про себе, Олег Зонтов сміється: каже, він простий солдат з трьома вищими освітами. Чоловік — комунікаційник, правник і психолог. Психологічний фах став його першим. Він ділиться — на війні знання з цієї галузі допомагають особливо сильно, як і вміння правильно комунікувати з людьми. 

"Я працював у дитячому таборі психологом декілька років. Якраз у Святогірську, який обороняли та захищали. Я ще хлопцям на позиціях говорю: «Ось тут ми дітей з дитячого табору водили лісами». Якесь таке дежавю було.

Відколи ми зайшли в Ізюм наприкінці лютого, відтоді постійно воюємо. І це постійне напруження, постійний бойовий стрес, і у бійців трапляються всякі випадки, починаючи з панічних атак до суїцидальних думок. Тому саме в пригоді стають практичні навички психолога. І плюс, я ж комунікаційник, а грамотне спілкування в армії важливе — бо всі дуже різні", — ділиться захисник.

Ще під час служби в АТО Олег Зонтов почав зберігати різні листівки, малюнки й обереги, які через волонтерів бійцям передавали діти. Зараз ця колекція також поповнюється.

Військовий говорить — зараз його особисто й весь підрозділ дуже підтримує допомога, що надходить з усіх куточків України. Кожен смаколик і кожен дитячий малюнок мають на війні в кілька разів більше значення. Говорячи про підтримку, Зонтов згадує й колег:

"Весь цей час, коли  є зв'язок, я отримую повідомлення від колег з компанії: «Як ви там, Олеже?», «Тримайтеся!», «Ми за вас молимося». І повірте мені, звичайно, що і родина підтримує, і друзі, але від колег це не менш важливо.

Крім цього, у мене взагалі крута компанія. Тут є дуже важливий момент — я знаю, куди я повернуся. Бо компанія працює, вона потужна і стабільна. На жаль, багатьом хлопцям, які воюють зі мною, вже немає куди повертатися на роботу", — підсумовує боєць.

Станом на першу річницю повномасштабної війни 70 працівників BGV Group Management захищають Україну. Історії цих військових, як і тисяч інших, — це історії сміливості та відповідальності. Але саме в цих кейсах це ще й історії стабільної підтримки від роботодавця. За цей рік Благодійний фонд, Група компаній BGV та її власник Геннадій Буткевич виділили:

• 27 млн гривень на закупівлю та доставку автомобілів для ЗСУ та ТРО, зокрема і броньованих (усього 26 автомобілів);
• 48 млн гривень на різні захисні та оптичні товари для ЗСУ;
• 42 млн гривень на безпілотники для ЗСУ.

Для підрозділів Олега Зонтова та Романа Сметанюка компанія придбала квадрокоптер, тепловізори та біноклі, причіп для авто, засоби радіозв'язку, дизель-генератори, елементи зимового одягу, тактичні рукавички, взуття, спальні мішки та інше. 

"На самому початку ми були, як дорослі діти на цій війні. Ми наче й були озброєні, але це все було 90-их, а часом і 70-их років. Технологічно ми програвали. Спершу завдяки моїм колегам наш підрозділ отримав дрон, потім військові рації, тепловізори… Дуже важливо те, що бізнес підтримує державу і нас — на передовій", — підсумовує Роман Сметанюк.