"Сидіти вдома і нікуди не виходити": життя в окупованому Мелітополі
До війни Уляна була архітекторкою, розвивала сімейну кав'ярню-кондитерську та квітковий магазин — теж сімейний бізнес. «Я і флорист, і технолог-кондитер… Така, "занадто активна" людина», — каже вона.
Військова техніка ворога була під Мелітополем вже ввечері 24 лютого: «У передмістя вони увійшли вже о 7 вечора. Були сміливі чоловіки, які їздили окружною перед містом, де є виїзд на Крим, і питали солдатів: "Навіщо ви сюди приїхали?" Удари по місту були, як і по всій Україні, о 5-й ранку 24 лютого», — розповідає героїня нашої статті.
Далі все було за сценарієм окупованих міст: 25 числа почав пропадати зв'язок, а потім вежу розбомбили — місто залишилося без сполучення із зовнішнім світом:
«Це пов'язано з тим, що військові гнали російську техніку через Мелітополь. Зв'язок вимикають, щоб ніхто не передавав ці дані до ЗСУ. Вони так уже робили кілька разів».
«Народні дружинники» Мелітополя та закручування гайок
«Практично відразу почалося мародерство. Першими почали грабувати російські окупанти, а потім самі мелітопольці — ті, кого ми вважаємо маргіналами. Десь 26 числа почали збиратися місцеві дружини з активних чоловіків. Разом з нашим мером вони організували силовий центр охорони та порядку й стали контролювати мародерство. З частиною мародерів швидко провели "виховну бесіду", і вони, а разом з ними й інші маргінали, почали повертати награбоване. Все це робилося під відеозапис: повертали пральні машинки, холодильники, їжу, перераховували гроші. Думаю, це був шок, який спричинив цей стадний інстинкт і безкультур'я людей, але потім усе почало відкочуватися назад. Події розвивалися з космічною швидкістю і все змінювалося кожні 3 години. З одного боку вулиці магазин ще продає товари, а з іншого його вже грабують».
Офіційна територіальна оборона, як це було у Києві, у Мелітополі сформуватися не встигла, проте механізм спрацював як треба: дружинники стежили за порядком у місті. Хоча і це тривало не довго.
«Незабаром російські окупанти заборонили дії наших народних дружин: сказали, що це протизаконно за їхніми "окупантськими" мірками. Росіяни почали переслідувати людей із проукраїнською позицією, які служили у цій територіальній охороні. Окупанти — на кожному другому перехресті у місті. Вони ходять по наших ринках, з автоматами вибирають яблука».
Цілий місяць Уляна провела під окупацією, і вона спостерігала, як поступово рашисти намагаються задавити місцеве населення:
«До моменту, поки не викрали нашого мера — це сталося 11 числа — було дуже багато людей, які відкрито висловлювали свою позицію, навіть кидалися на танки! Восьмого березня були перші постріли по людях на мітингах, а потім після 15 березня у нас заборонили мітинги остаточно. Людей стали вантажити в автозаки та когось замикати у підвалах, а інших вивозити за місто. У нас з'явилася купа росгвардійців — чеченці, кадирівці — ми бачили, що це точно не російські обличчя».
Натомість з'являлася і російська пропаганда. Місто вже було інформаційно ізольоване: всі українські телеканали відключили, радіо заглушили: «Якось я їхала в машині та чула по радіо промову путіна про те, як Україна "профукала всю спадщину російської імперії" у вигляді якихось заводів-пароходів, що йому прикро від цього і що він обіцяє все це відновити».
«Де ви були 8 років» та інша маячня
Росіяни не стали вигадувати нічого нового і звернулися до давніх методів, які використовували німецькі окупанти під час Другої світової: почали роздавати листівки. Уляна сфотографувала ті, що потрапили їй до рук: навіть не газета, а звичайний текст, роздрукований на А4, в якому йдеться про те, яким процвітаючим було місто 30 років тому, і «як зараз зубожіє більшість народу», як «нас нацьковують один на одного, здійснюючи державні перевороти» (йдеться про легітимні вибори у 2004 році), про «переворот у 2014 році на гроші західних кураторів» та іншу маячню російської пропаганди, у тому числі й про горезвісні «де ви були 8 років».
Листівки місцеві жителі зберігали, тільки щоб викрити, наскільки нахабною та плоскою може бути брехня ворога.
«Ще були пропозиції до співпраці: росіяни створили свою народну міліцію і розповідали, що проведення мітингів незаконне, радили нам сидіти вдома і нікуди не виходити, не провокувати агресію і не нападати на російських солдатів. Вони радили "максимально демонструвати те, що ви не є небезпечними для військових росії"… Але потім почалися викрадення тих, хто мав якийсь соціальний вплив. Думаю, цих людей змушували співпрацювати. Так вони вкрали нашого голову районної адміністрації, Сергія Приму».
Сергія Приму російські окупанти викрали ще 13 березня після проведення обшуку у його власному будинку. Де він зараз, все ще невідомо — з дня його зникнення минуло вже більше місяця.
Волонтерська допомога… за гроші
В окуповане місто перестали пускати фури з ліками та провіантом: доводилося розраховувати лише на те, що залишилося у Мелітополі з «довоєнного» часу. Це не означає, що місто залишилося без гуманітарної допомоги — продукти, ліки та інша гуманітарна допомога вирушала з неокупованої України до Мелітополя, але окупанти вирішили з нагоди нажитися на безкорисливості людей:
«Автобуси з гуманітарними товарами самопроголошена в.о. мера закрила у пожежній частині. Тепер ці продукти, речі, які мали стати гуманітарною допомогою, продають людям за космічними цінами».
Замість української гумдопомоги росіяни привезли свою. Але через брак тих, хто брав продукти з рук окупантів, довелося розігрувати спектакль: «Росіяни привезли свою гуманітарку, але особисто я бачила, як разом із нею завезли 5 автобусів із людьми з Криму. Вони влаштували театральну виставу, в якій люди з цих автобусів забирали гуманітарну допомогу. Все це знімало телебачення, але в чергах не було жодного мелітопольця. Там не було нікого з наших знайомих, згодом ми це обговорювали. До речі, людина, яка це організувала, зараз лежить поранена в українському шпиталі, наші її лікують».
Втеча з Мелітополя
У мами Уляни — онкологія, і останній курс хімієтерапії вона пройшла у Мелітополі. Але їй потрібно проводити таргетну хімієтерапію — вона капається все життя, раз на 3 тижні. В окупованому Мелітополі потрібних ліків було не дістати, а щоб продовжити лікування, треба було здати аналізи, зробити КТ — в умовах війни це також стало неможливим. Сім'я ухвалила рішення — треба було виїхати до Запоріжжя та знайти спосіб, як зробити це безпечно:
«У нас є волонтер Любишко. Якщо його можна згадати, то обов'язково зробіть це. Він чудова людина, я не знаю, як він це робить. Він створює групи у вайбері, в яких люди кооперуються та виїжджають безпечними, ним прокладеними маршрутами. Вони виїжджають без гумконвою, бо з ним небезпечно, ми це зрозуміли на прикладі Маріуполя. Так, хтось один раз виїхав, але щодня з Мелітополя виїжджає близько 50 машин, і всі вони їдуть забиті під зав'язку — щонайменше п'ять людей. Можна підрахувати, скільки людей покидає місто, і все одно дуже багато охочих. Але люди бояться виїжджати, бо немає жодних гарантій, і ти сам несеш за себе відповідальність. Коли ми виїжджали, по нашій колоні стріляли після того, як ми перетнули кордон між окупованою та українською територією».
Поки сім'я Уляни їхала до Запоріжжя, на їхньому шляху було 9 російських блокпостів, і на кожному доводилося проходити перевірку: «До мене у всіх із ними зустрічах не було виявлено агресії, але в тому, що в разі першого ж наказу мене можуть розстріляти, не було ніяких сумнівів. Вони дивилися документи, дивилися речі в багажнику та перевіряли телефони та ноутбуки. Деяких чоловіків на виїзді з Мелітополя просили роздягнутися… На одному з блокпостів нас запитали: "Як ви ставитеся до ЗСУ?". Щоб їх не провокувати, ми сказали, що виїжджаємо з метою лікування. Потім він запитав, чи ми їдемо до Польщі. Мені здалося, що він питав це з легкою заздрістю… Адже їм поїздки за кордон більше не світять», — іронізує дівчина.
На сьогодні у Мелітополі росіяни викрали 58 людей.
Окупанти вкрали три мільйони гривень із відділення Укрпошти — ці гроші призначалися для виплати пенсій, соціальних виплат та зарплат мелітопольцям.
Вони роздають чоловікам призовного віку свої повістки.
Але є й хороші новини: у Мелітополі розвивається партизанський рух, і на їхньому рахунку вже 70 російських окупантів.
Все буде Україна.
Мелітополь — це Україна!
Той, що вибрався з Маріуполя: мобільні крематорії, останки тіл на вулицях, відсутність води, їжі та можливості зігрітися. Побут окупованого міста та втеча з нього
Люди пережили гуманітарну катастрофу, злочини окупантів та щоденні бомбардування — репортаж із сіл поблизу Іванкова
