445 хрестів та ексгумація в Ізюмі на Харківщині: місто, перетворене на катівню

Катівня. Ось чим став для українців з березня окупований росіянами Ізюм. Минулого тижня місто звільнили українські сили — тепер там знаходять братські могили та рештки закатованих людей. Закатованих за те, що були українцями на українській землі.

Обережно, матеріал містить фото, які можуть вас травмувати. Але ці фото має бачити весь світ. Це справжнє обличчя росії.

Невинно вбиті й поховані в замінованому лісі

Ізюм, околиця міста, вулиця Шекспіра. З одного боку — декілька десятків приватних будинків, з іншого — замінований ліс. Усю окупацію на цій вулиці жили лиш декілька родин та самотніх бабусь. З іншого боку вулиці в лісі стояли російські війська — через це тепер ліс весь перекопаний укриттями для танків та піхоти. 

Одразу за окопами — кладовище, на околиці якого за ці місяці з'явилися багато нових могил. 445. 445 хрестів для 445 загиблих від рук росіян місцевих мешканців. Для міста з населенням близько 48 000 це дуже велика цифра, враховуючи, що значна частина мешканців змогла евакуюватися. 

Жителі вулиці Шекспіра знали про існування нової частини кладовища, але під час окупації навіть просто вийти з дому було вкрай небезпечно, тож вони лише здогадувалися, скільки людей було поховано там з початку квітня. За словами Людмили, яка живе навпроти кладовища, вона з чоловіком мала радіоприймач — тож вони знали, що відбувається в Україні, знали, що було в Бучі та Ірпені. Людмила каже, вони розуміли, що в їхньому місті може бути така сама, або ще й більша трагедія.

16 вересня на кладовищі почалася ексгумація. Це довга та складна процедура, у якій мають бути дотримані всі норми. Тож серед могил — криміналісти, поліцейські, прокурори; вони й документують злочини росіян. І близько сотні журналістів — адже світ має знати правду про те, що росіяни роблять на окупованих територіях. Що стається з людьми, яким не пощастило жити там, куди прийшла російська армія.

Декілька десятків військових, вдягнутих в захисні костюми по черзі розкопують могили. 

Більшість могил не мають табличок з іменами, лише порядковий номер. 

Крім журналістів, тут є і декілька місцевих. 

Один із них, Григорій Іванович розповідає:

"Дружина, Люда, загинула рано вранці сьомого березня. Через страшні обстріли ми провели ніч в потребі та рано, о шостій вийшли з нього. Вилізли — весь город палає, сусідній будинок розбитий — де був великий магазин, на п'ять поверхів, —він весь палав. Усі сусіди вийшли, "ротозейничали", дивились на весь цей жах. І раптом знову наліт. І… дружина загинула.

Спочатку поховав у себе на городі, потім знайшов різними шляхами домовину, хрест, необхідні ритуальні речі. Щоб поховати по-людськи. Заплатив 4000 гривень. Зробив все як треба. Поховав у старій частині кладовища, не в цій. Вона була"золотою" жінкою. Ми прожили разом сім років."

Неподалік поліція спілкується з чоловіком, який був відповідальний за поховання на кладовищі. Поруч — один із гробарів, Дмитро. Він розповідає про те, як відбувалися поховання під час окупації: 

"Нам привозили людей: у кого були документи — ми записували, у кого не було — то записували як невідомого. Ми раніше працювали в приватній ритуальній службі, а зараз працювали тут, щоб ці люди не лишались у місті, а були поховані. У нас дві бригади, по чотири людини, працювали по черзі. На початку окупації дуже багато померлих привозили. До нас зверталися місцеві мешканці з проханням про допомогу з поховання і ми їм допомагали. Ми тут копали ями, нам привозили померлих. Також ми ховали наших загиблих з тероборони".

Уже в першому десятку ексгумованих криміналісти знаходять людину зі слідами петлі на шиї. Зважаючи на таблички з датами смертей, які є на деяких хрестах, та з розмов з місцевими, частина похованих — це люди, які померли або через нестачу ліків, або через неможливість вчасно отримати медичну допомогу — як ту, яку вони регулярно отримували в мирному житті, так і ту, яка стала необхідною за умов війни. 

Точну кількість загиблих від обстрілів та катувань встановить експертиза. Та вже на сьогодні точно відомо відомо про 53 загиблих в підвалі житлового будинку, який використовували як укриття від обстрілів. 

33-річний Сергій Штанько жив у будинку на вулиці Первомайська, 2. Працював програмістом. А потім його життя зруйнували росіяни разом із будинком, у якому він жив. 

"Мій дев'ятиповерховий будинок впав 9 березня, я був удома. Будинок почав горіти, витягнув маму, потім сусіда, якого привалило. Ми рятували кого змогли витягнути, інші мешканці загинули моментально. Коли рятувальники почали діставати трупи, ми з мамою та сусідом їх опізнавали. Потім їх забирала машина та везла не кладовище. 

Коли було холодно, ми жили на дачі в сусіда, а тоді повернулися в будинок у вцілілу сусідніню квартиру — заклеїв там вікна.

З нашого будинка у тому підвалі загинуло 30 або 35 людей. Загальна кількість опізнаних — 46. Неопізнаних — сім. Загалом — 53. Це всі ті, хто був тоді у нашому будинку в підвалі. 

Зараз у мене немає жодних емоцій. Усі сльози вийшли, сі нерви пішли", — каже чоловік.