fbpx
Сьогодні
Репортаж 19:18 24 Лис 2022

"Єдине, що вони мають при собі − це спогади про минуле мирне життя, гумові капці та мінімальний одяг": як проходить евакуація тяжкохворих із зони бойових дій

На платформу Київського вокзалу прибуває поїзд — з вагонів рине хвиля людей. Поїзд прибуває з Дніпра, куди й евакуювали більшість його пасажирів з Донеччини. Значна частина області досі окупована, на іншій — тривають бойові дії, а решта територій постійно прострілюються. Жити там небезпечно. Біля одного з вагонів — медики й волонтери. У цьому вагоні до Києва евакуювали важкохворих та лежачих людей похилого віку з небезпечних зон.

English version here

Фото: Рубрика

Фото: Рубрика

У чому проблема?

Евакуація зі сходу сьогодні — задача не з найпростіших. Особливо якщо йдеться про евакуацію людей, які не можуть пересуватися самостійно та яким потрібна постійна медична допомога. Це важкохворі люди та люди похилого віку, лежачі пацієнти — всі, кому поміч потрібна особливо сильно. 

Яке рішення?

Допомагають виїхати з небезпечних зон "Лікарі без кордонів", МОЗ та "Укрзалізниця". Спершу — з Краматорська та Бахмута вивозять людей у Дніпро. Далі — спеціальним поїздом у Київ. 

Після хтось залишається в Києві, хтось їде далі в західніші регіони. А в жовтні "Лікарі без кордонів" евакуювали 17 маломобільних людей зі сходу України до Німеччини на автобусі, який фонду надали волонтери з Литви. 

Усього з березня небезпечних зон на сході України вже вдалося вивезти понад 17000 маломобільних людей.

"Важко чути історії наших пацієнтів. Через постійні обстріли їм доводиться залишати свої домівки, часто без елементарних особистих речей. Єдине, що вони мають при собі — це спогади про минуле мирне життя, гумові капці та мінімальний одяг, у якому вибігли під обстрілами", —  ділиться Борис Потапов, лікар медичного евакуаційного потягу "Лікарів без кордонів" (MSF), що перевозить пацієнтів зі сходу України до лікарень у безпечніших місцях.

У потязі працює медсестра з Данії Марія Странге. Вона каже, що під час роботи бачить багато людей, які постраждали від війни.  

"Я пам'ятаю одну літню жінку, яка почала плакати, коли ми заговорили про те, звідки вона. Її будинок був знищений через вибухи, коли вона була в саду. Ця жінка не мала сім'ї. У неї вже не було чоловіка та дітей. Не знаю, чи це сталося під час війни, але вона була дуже самотня і їхала в інший кінець країни".

Ольга Пенцак теж працює медсестрою в медичному евакуаційному потязі "Лікарів без кордонів". Вона розповідає: "Деякі пацієнти пишуть нам "дякую" на папірцях і залишають у вагонах після евакуації. Дехто навіть пригощав шоколадкою, якою напередодні поїздки їх самих пригостили волонтери. Вони кажуть, що для них важливо зробити щось приємне для нас, лікарів. А для нас їхні відгуки — це показник роботи. Значить, ми на своєму місці й робимо важливу справу".

Переоцінити їхню справу справді важко. Особливо коли чуєш історії людей, яким лікарі допомогли. 

"Ви тільки гучніше кажіть, бо я глуха після бомбьожки"

Про це нас просить Любов Іванівна. Жінці 62 роки, вона приїхала на поїзді з Сіверська. Каже, що родом із Сумської області, але жила в Сіверську на Донеччині. Це Бахмутський район; зараз там — одна з найгарячіших точок війни. Евакуювали Любов Іванівну ще в червні, відтоді вона перебуває в притулку в Києві. Жінка згадує:

"Хата в мене була на другому поверсі, в нас двоповерхова будівля. У залі розбомблено, дірка. Вікон немає. Що там можна робить? Ото таке. Родичів у мене як таких немає, а сусіди, знайомі — так. Вони теж так. Сиділи вони в підвалі весь час, а я в підвал не піду. Як? Я сиділа в хаті, а вони в підвалі були".

Любов Іванівна майже не ходить. Бігати в підвал, а тоді назад на другий поверх — складна для неї задача.

"До мене в хату прилетіло. Я прокинулася — на будильник, тільки взяла, а воно як шарахнуло. То я кинула той будильник в кут. Як оглухла, тоді вже подушку на голову накинула. А в мене ночувала подруга. І то вона виносить такі осколки здорові два. Дірка здорова в залі. З рамами вікна винесло. Балкон. А в залі тріснув кут, кутова в мене хата. І балкон одійшов сантиметрів на 15". 

Тоді жінка зрозуміла, що пора виїжджати. 

"Приїжджали волонтери, кажуть, чого сидите, давайте їхать. То автобусами возили, а тоді вже машинами. А тут хорошо, дуже добре. Зустріли добре нас. Дуже хороші люди, персонал хороший. Додому хочу, звісно! А хто не хоче додому. А коли до того дому, коли нема там ні газу, ні світла, ні води — нічого нема. У Сіверську зараз бомблять, кажуть, бомблять. Це ж вони вже четвертий раз там бомблять. Що там бомбить? Там же Сіверськ не здоровий город. Бомблять іще. Дуже важко, дуже важко. І додому хочеться. Спасибі людям, що доглядають нас. І випрані, і нагодовані, і покупані, і все". 

"Рідний дім є рідний дім"

Галині Олександрівні 70 років, жінка з Краматорська. Каже, що лікарі евакуювали вже давно — влітку. Усе через небезпеку вдома:

"Розбомбили все. Ні газу нема, нічого нема там. Я не знаю, квартира жива, чи ні. Нам нічого не кажуть". 

Жінка не пам'ятає обстріли — підводить пам'ять. Та може, воно й на краще, адже спогади про такі події можуть травмувати знову й знову. Галина Олександрівна каже, що вдячна волонтерам, які її забрали й привезли сюди, де безпечно і про неї є кому попіклуватися. А проте — сумує за домом. 

"Хочеться додому, а там бог його зна, чи він живий, чи ні. Дуже хочеться додому. А кому не хочеться? Рідний дім є рідний дім. Хочеться, але бог його знає, як воно вийде. Буде все добре? Як покаже час…"

А Анжела Науменко поїхала з Бахмута лише в жовтні, а до того кілька місяців залишалася в прифронтовому місті. Жінка каже, що жила на восьмому поверсі, а в місті, де немає ні світла, ні води, та яке постійно під обстрілами, це дуже страшно.

"Багато людей залишились під завалами. ДСНСники не можуть їх витягти, бо сильно бомблять. Більше половини міста нема, розбомбили. …Не думала, що Бахмут стане фронтовим містом. А бачите, як вийшло. У товариша путина мізки не на місці. Так знущатися з людей, усіх позбавити даху, життя. Дітей особливо, маленьких дітей".

"Ми щодня довозимо, довозимо, довозимо"

Притулок, у якому зараз перебувають евакуйовані зі сходу України маломобільні мешканці, забезпечує благодійний фонд Help for Ukrainians. Засновник фонду Дмитро Максимович каже, що головний напрямок роботи — це евакуація та розселення маломобільних лежачих людей зі сходу України. 

"Зараз ми знаходимося в притулку, який ми повністю забезпечуємо всім необхідним, щоб ми могли розміщати саме тут людей. На сьогодні лише евакуйованих нами людей тут знаходиться більше 50-ти. Перша евакуація саме сюди була, якщо я не помиляюся, десь в липні. Потім ми щодня довозимо, довозимо, довозимо. Ми розбудовуємося, закуповуємо ліжка, медикаменти. Все робимо для того, щоб постійно розширюватись. Керівник притулку йде нам назустріч, і ми постійно веземо сюди людей, які не мають власних будинків, які розбомблені, які постраждали від війни. Доки не закінчиться війна, люди можуть тут жити, знаходитись стільки часу, скільки їм потрібно. Їх звідси ніхто не виганяє. Повністю забезпечуємо медикаментами, харчуванням, одягом". 

Дмитро Максимович додає, що фонд має змогу це робити завдяки підтримці іншого фонду — Nova Ukraine. 

"Також нам допомагають звичайні люди, які скидають кошти, для того, щоб ми могли займатись евакуацією людей, закуповувати харчові продукти й засоби гігієни саме для притулку. Зараз, наприклад, ми привезли ще на нашій машині гуманітарну допомогу. Нам передали з Чехії. Найбільше, що необхідно нам зараз — це засоби гігієни. Це підгузки для дорослих розміру L та XL, тому що близько 35-ти саме лежачих людей, які не рухаються взагалі". 

До повномасштабної війни місце, де зараз знаходять прихисток мешканці східних областей, теж було притулком. Тоді тут перебувало 22 людини. Наразі ж його розширили, і загалом зараз тут перебуває понад 60 евакуйованих. Дмитро Максимович пояснює:

"Наш основний напрямок роботи — це лежачі люди, це люди маломобільні та люди з інвалідністю. Деякі з них приїздять сюди без документів взагалі. Ми відновлюємо їм документи, оформлюємо інвалідність. Тому що після того, як почалась повномасштабна війна, багато людей дістали інвалідність і вони просто не мали змоги оформити собі інвалідність вже після початку війни. Це люди зі сходу України — Бахмут, Краматорськ, Сіверськ, Авдіївка, Костянтинівка, Слов'янськ. Усі міста, які постраждали від російської агресії". 

У притулку евакуйовані отримують не лише дах над головою, а й медичну та допомогу, необхідні речі та не в останню чергу важливе спілкування.

Галина Маковій, керівниця притулку, каже:

"Перший тиждень людям, які приїжджають сюди, дуже важко. Їх треба обняти всіх, треба розрадити, поцілувати, тому що вони в такому віці, як наші матері, наші бабусі. І ми до них так і ставимося, стараємося, щоб вони почувалися, як вдома. Ми стараємося, щоб вони були більше на вулиці, коли тепло. У нас тут садок, вони гуляють. Усе для того, щоб моральний цей стрес зняти. Є тут і ті, хто вже більше двох місяців у нас, то вони вже, як рідні. Вони за нас переживають, а ми за них. Ми як одна сім'я. Для нас дуже важливо створити таку атмосферу внутрішньої доброти, що вони знаходяться дома". 

1
168

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: