Журналістика рішень працює: 10 найкращих статей “Рубрики” у січні
Вибирати лише десять рішень з-поміж тих, про які ми писали впродовж місяця — завжди складне завдання. У січні "Рубрика" багато писала про рішення для ветеранів, жінок, які чекають близьких з війни, й тих, хто втратив на ній коханих. А ще — запустили новий цикл матеріалів, присвячений резерватам ЮНЕСКО в Україні й тому, як вони живуть зараз, під час війни. Останні можна як читати, так і просто роздивлятися неймовірні фото, зроблені нашим фотокором Миколою Тимченком. Але про всі рішення — по черзі.
В Україні на сьогодні майже 5 млн внутрішньо переміщених осіб. І головна проблема, з якими ВПО стикаються у нових для себе громадах — це інтеграція. Через її відсутність, відсутність роботи, погані умови на новому місці українці нерідко обирають повертатися назад під обстріли. Такий виклик помітили, зокрема, в Полтаві. Відтак активісти там створили Центр адаптації ВПО "Зміст". Директор Олександр Скрипай каже, що зараз ідеться навіть не лише про адаптацію — "Зміст" допомагає переселенцям інтегруватися в Полтаві, відійти від статусу "приїжджих" і стати "місцевими". Про те, як працює це рішення і як переселенцям у Полтаві допомагають не лише знайти нове коло спілкування та острівець комфорту, але й навіть працевлаштуватися — читайте у нашому фоторепортажі.
Військові з книгами, які видав Марко Мельник. Фото з особистого архіву Марка Мельника
Переживши виклики передової, бійці повертаються додому та стикаються з новими проблемами. Важка реінтеграція в цивільне життя та відсутність робочих місць — найпопулярніші виклики для ветеранів. За прогнозом Мінветеранів, після перемоги з цими труднощами може стикнутися понад п'ять мільйонів учасників бойових дій. Ветеранський бізнес — це потужний інструмент, який створює робочі місця та допомагає знайти своє місце у новому цивільному житті. "Рубрика" розповідає про можливості для ветеранів і все, що треба знати, починаючи власну справу.
Тетяна Аллахвердієва та Тетяна Матвійчук. Фото: Дарія Гецко
Люди, рідні яких зараз захищають Україну на передовій, часто залишаються ніби невидимими для суспільства. Навіть близькі можуть не до кінця розуміти їхніх переживань, якщо не чекають своїх рідних з війни самі. Це може підсилювати відчуття самотності й ізольованості.
В Ужгороді психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня Тетяна Аллахвердієва запустили проєкт для людей, котрі чекають захисників та захисниць. Ініціатива "Пов'язані" — це некомерційний, соціальний проєкт, покликаний підтримати людей, які чекають на близьких з війни, та допомогти знайти "своїх". "Рубрика" розповідає про його роботу.
Франк Вільде у випуску про права ЛГБТІК+
Під час війни рівень насильства в Україні почав стрімко зростати. Повномасштабне вторгнення наклало великий психологічний відбиток на кожного, і на жаль, насильство — один із проявів цього впливу. Постійна напруга, внутрішня злість та інші негативні емоції часто виливаються на ближніх — у формі мови ненависті, а в найгіршому випадку — фізичної сили та домінації. Цьому сприяє і недостатній рівень толерантності, тобто терпимості та поваги до людей, які відрізняються способом життя, поведінкою, світоглядом.
Щоб популяризувати толерантність та звернути увагу на соціальні проблеми, з якими стикається наше суспільство, в Україні запустили ініціативу "Щоденник толерантності"". Гостями серії інформаційно-просвітницьких відео на YouTube стають фахові експерти, а також відомі люди країни — психологи, активісти, дизайнери, артисти, бізнесмени, громадські діячі, спортсмени, військові та спеціалісти з питань реабілітації та рівності. "Рубрика" розповідає про те, як працює цей проєкт і як сприяє зростанню толерантності в Україні.
Робота Надії Литовченко
Кожного дня Україна проводжає в останню путь своїх синів і дочок. Героїв, які пішли боронити та захищати свою сімʼю та країну від російських окупантів. Сьогодні чи не в кожній українській родині переживають втрату друзів, побратимів, близьких, найрідніших. Вчитися жити знову тим, в кого війна забрала рідну людину, дуже важко. І один зі способів полегшити цей біль — розділити його з тими, хто розуміє, проговорити його, розказати про нього іншим.
Подолати прірву, що розверзлась зі сповіщенням про загибель героя українським жінкам допомагає благодійний арттерапевтичний проєкт "Жива. Справжні історії кохання". Його мета — надати можливість дружинам полеглих захисників почати творити, віднайти в собі сили для життя, знайти нових друзів, спільноту, яка зрозуміє і підтримає.
"Рубрика" поспілкувалася з авторками проєкту, щоб зрозуміти, як він працює та допомагає жінкам пережити втрату.
Кіра Охріменко з майстринями проєкту "Моїм. Рідним"
На жаль, літні люди, вийшовши на пенсію, часто опиняються "за бортом". Попри красиву назву "срібний вік", в Україні для багатьох це не про дорогоцінність, а про самотність і соціальну ізоляцію, відчуття непотрібності та неможливість реалізувати власний потенціал.
Сьогодні у багатьох літніх українок сини, дочки або інші рідні на фронті. Тож, проблема самотності, а також жага бути корисними нікуди не поділися, а стали ще більш актуальними.
Кілька років тому в селі на Сумщині з'явився проєкт для підтримки жінок поважного віку "Моїм.Рідним". Він став інструментом для розв'язання цілої низки соціальних проблем: від початку його заснування літні пані із віддалених сіл та хуторів Сумської області виготовляли травʼяні чаї, аромасаше, лляні вироби, вишиті торбинки, вʼязані шкарпетки, декоративні свічки тощо. Й таким чином не лише мали змогу заробити, аби забезпечувати власні базові потреби, а й спілкуватися між собою, соціалізуватися, проявляти свою творчість. Через затишні вироби жінки ділилися з українцями своїм досвідом, мудрістю, баченням навколишнього світу. "Рубрика" розповідає про ініціативу — якою вона була до великої війни та якою стала після її початку. Про те, чому вона важлива та як, попри всі нові виклики, проєкт продовжує свою роботу — далі у матеріалі.
Учасники реабілітаційно-відновлювального табору під час занять на спортивних тренажерах
Втрачаючи зір, людина опиняється в стресовому стані — її життя кардинально змінюється. В такій ситуації вкрай необхідна "рука підтримки", як в прямому, так і переносному сенсі. На жаль, зараз держава не сконцентрована на медичній реабілітації захисників, які втратили зір через поранення. Соціальний аспект лягає на плечі рідних та близьких, яким і самим потрібна допомога, аби розібратися в тому, яким є світ незрячої людини.
Громадська спілка "Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору «Сучасний погляд»" започаткувала та реалізує проєкт "Життя після війни", спрямований на реабілітацію ветеранів і ветеранок, які втратили зір, захищаючи Україну. В рамках проєкту команда проводить виїзні навчання та реабілітаційно-відновлювальні табори для військовослужбовців, які втратили зір, та членів їх родин. Про те, як виник і працює проєкт, успіхи та проблеми ветеранів, які втратили зір під час бойових дій, "Рубриці" розповів Микола Дубов, віцепрезидент Громадської спілки "Сучасний погляд".
Олександра в обіймах з собачкою Челсі
Страх, самотність та тривога. Справлятися з цими почуттями наодинці важко — здається, наче ти сам проти всього світу. Олександра чудово розуміє цей стан. До Києва жінка переїхала через війну — з Маріуполя. "Дуже важко зараз, бо ми залишили домівки, мій чоловік військовий, він зараз на фронті. З цим важко самій справлятися. У мене немає ресурсів, але я повинна його підтримувати", — ділиться жінка.
Через російську агресію схожі життєві історії проживає безліч українців: у когось воює близька людина, хтось втратив дім чи роботу, у когось опускаються руки від безсилля. З усім цим треба вчитися жити далі.
Звернутися за допомогою до кваліфікованого спеціаліста — ніколи не пізно й ніколи не соромно. Однак, якщо ви відчуваєте, що вам поки складно висловлювати свої почуття та довіряти іншій людині, то варто спробувати інший підхід. Як щодо незвичного терапевта, який, можливо, не скаже вам слова підтримки, але простягне лапу допомоги?
Каністерапія — особливий вид терапії, який залучає до терапевтичних сесій собак. Центр каністерапії INNIKOS у Києві утворився зовсім недавно, але вже має постійних відвідувачів та кличе всіх охочих на терапію з чотирилапими помічниками.
"Рубрика" завітала до центру, щоб показати, як відбуваються сесії, а ще — погладити кудлатих "терапевтів".
Засновниця бренду "Wheelny" Анна Павлусь. Фото з мережі
Знайти одяг, який був би зручним для людей у кріслі колісному, непросто. Звичайні речі не завжди підходять, оскільки не враховують всіх особливостей сидячого положення тіла. Широкі рукави потрапляють до коліс крісла, штани опускаються та відкривають спину і це лише частина незручностей, з якими стикаються люди на кріслах колісних. І хоча комфорт є пріоритетом, візуальна складова теж важить.
Отримавши травму, модельєрка Анна Павлусь не залишила улюблену справу і продовжила створювати одяг. А під час повномасштабного вторгнення росії в Україну масштабувала її до соціально важливого проєкту. Їй вдалося заснувати перший в Україні бренд адаптивного одягу для людей на кріслі колісному. Про те, як вона наважилася на такий крок та чого їй вже вдалося досягти, дізнавалася "Рубрика".
Люди тримають дедалі менше овець, і луки, що раніше викошувались — заростають. Яскравий приклад цьому — ліс молодих дерев позаду отари. Фото: Микола Тимченко
"Екорубрика" запустила серію статей про біосферні резервати ЮНЕСКО — тих, що окуповані, знаходяться на лінії розмежування та глибоко в тилу. Ми розповідаємо, як війна впливає на ці території, аби світ дізнався більше про життя людей та природи в Україні. Цей матеріал — один із них.
Оточений горами з усіх боків, Рахів виглядає містично. Вкритий туманом, він ніби ховається в долині Тиси. За 20 хвилин нешвидкої прогулянки ви можете дійти з одного до іншого боку міста, а разом із цим і оглянути його околиці, що поступово розповзаються вгору. В якій би точці Рахова ви не знаходились, під час церковних дзвонів ви будете чути їх звідусіль — звук відбивається луною від пагорбів і так чи інак дістається ваших вух. Більше про пригоди "Рубрики" у резерватах — за посиланням. А про Рахів, вівчарів та річковий "експрес" — тут.
