Прибіг хлопчик зі словами: "мого тата вбили". Історія окупації Бучі з перших вуст

Цю історію Владислави Любарець із Бучі ми записали у дворі дитячого садочку, який на майже 40 днів став прихистком для неї та її двох дітей. Сім'я Владислави була однією з десятків сімей, які пережили весь період окупації в Бучі у невеликому підвалі, вийти з якого означало потрапити під щільний обстріл окупантів.

Ще перед спілкуванням маленький Женя, почувши, що мама починає говорити про війну, підійшов до неї і попросив обійняти. Це, каже Владислава, вже звична справа. Жені важко оговтатися від окупації. Для цього потрібен час.

Владислава Любарець із сином Женею та донькою Настею

Про те, що довелося пережити родині Владислави — у її історії з перших вуст для "Рубрики".

"Батька забрали в полон — я не повірила"

Звати мене Владислава Любарець. Я — мешканка Бучі, народилася тут і дуже цим пишаюся. У Бучі було прекрасно до війни: зелене місто, люди сюди з радістю приїздили відпочивати.

Я науковець, професор Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, кафедра "Менеджменту, інноваційних технологій і соціокультурної діяльності". В мене діти інклюзисти, вони навчаються в спеціальній школі у Києві. Вони там цілий тиждень перебувають, а на вихідні я їх забираю. 24-го лютого мені зателефонувала директорка школи і повідомила, що дітей треба забрати з Києва. Це був четвер, я запитала, чому маю їх забирати о 5-ій ранку, і вона мені сказала, що почалася війна. Буквально через 10 хвилин я почула вибух.

Ми живемо поруч з Гостомелем по вертикалі. Я зрозуміла по звуку, що підірвали якусь потужну будівлю. Я почала будити чоловіка, ми вибігли на вулицю і побачили зарево: було зрозуміло, що горить аеропорт в Гостомелі. Потім почалися вибухи за вибухами, пішли вертольоти, за ними летіли наші українські винищувачі. Тільки тоді ми усвідомили, що почалася війна.

Понівечений центр Бучі

Чоловік поїхав у Київ забирати дітей. Добралися вони додому аж о 14-ій годині. Їх висадили на трасі, тому що таксист сказав, що далі не поїде. Ішли пішки і бачили навколо вибухи.

Я була вдома з невісткою і з її немовлям, якому один рік. Ми втрьох поки чекали чоловіка з дітьми, всім дзвонили і говорили, що в нас тут бої. Мені всі казали: не панікуй, ти сієш паніку. Через дві години мені подзвонила сестра і сказала, що батько в полоні. Я не повірила. Він працює в Гостомелі і в нього була якраз зміна на цей день, а я не знала про це. Він цивільний, який обслуговує аеропорт.

Вже пізніше він розповів, що їх захопили, військових взяли в полон, а цивільних закрили в бункері і над ними знущалися. Згодом їх випустили на вулицю і вони почали тікати. Були поранені. Тоді ще машини рухались по Варшавській трасі, то поранених підсаджували в ці машини, щоб довезти до бучанської лікарні. Батько сказав, що в нього забрали все: документи, речі. Тобто в чому їх затримали, в тому він пішки пішов до моєї сестри. Додому не пішов, бо забрали і ключі.

Я почала дзвонити в Київ і казати, що вже росіяни беруть в полон людей, що почали знущатися над мирними мешканцями. Мені ніхто не вірив, новини ще цього не показували. І з кожною годиною вибухів було все більше. Ми почули, що вже почалася стрільба. Розуміли, що гинуть люди. З'явився страх. По новинах казали, що все буде добре, що не треба сіяти паніку. А на наступний день наше місто вже було окуповане. На жаль, в мене немає машини. Жоден транспорт не ходив. І я бачила на вулиці навпроти розстріляні машини. Я розуміла, що виходити спокійно не можна. А бомбити починало все більше і більше.

Коли зайшли танки, ми зрозуміли, що місто в оточенні. З одного боку від нашого будинку — траса, а з іншого боку — садочок. Було видно, що стріляли хаотично. У будинках повилітали двері та вікна. Як тільки хтось виглядав з вікна, відразу йшла автоматна черга.

"Прибіг 14-річний хлопчик зі словами: мого тата вбили"

У наших будинків немає підвалів, бо ми живемо біля залізниці. Тому люди з усієї вулиці прибігли в підвал дитячого садочка. Навіть були люди з Вокзальної — з тієї відомої вулиці, де було багато згорівшої техніки.

Перший час ми якось пробиралися до будинків, знаходили їжу і зносили її в бомбосховище. Згодом постріли почали лунати постійно, і не було навіть хвилини тиші.

До нас почали потрапляти поранені люди. Вони розповідали, що навколо нас стоїть п'ять блокпостів. Із них — два блокпоста кадирівців.

Одного дня прибіг хлопчик. Йому 14 років, звати Юра. Він зайшов у підвал зі словами: "мого тата вбили". Це сталося на сусідній вулиці Тарасівській між будинками №3 і №1. Вони вдвох їхали на велосипеді, коли сказали, що нібито відкритий коридор. Вони вирішили провідати бабусю й дідуся. Коли вони їхали, по них почали стріляти — випустили автоматну чергу. Батька вбили трьома пострілами, контрольний був у голову на очах сина. Син спитав, чи може підійти до батька, на це йому прострелили плече. І був ще один постріл. Йому стріляли в голову. Але через біль після поранення руки він нахилився, капюшон опустився вниз, і куля влучила лише в капюшон, а не в голову.

Ми надали йому першу допомогу, але медикаментів не було. Ми рвали одяг, одягом його бинтували, використовували, вибачте, жіночі прокладки.

Ті чоловіки, які були з нами, провели його додому, щоб повідомити мамі, що така трагедія сталася. Через день до нас прийшла бабуся Юри і попросила, щоб чоловіки допомогли поховати її зятя. Коли вона пішла на той блокпост, щоб забрати тіло, їй відразу його не видали, сказали: немає старшого. Потім вона пішла ще раз і побачила гору застрелених чоловіків. Їй сказали "вибирай свого". Вона по ногах впізнала свого зятя і вони з ще однією жінкою на тачці привезли його у двір.

Могила неподалік від садочку, де ховалася родина Владислави

Ходити містом тоді можна було лише жінкам і лише похилого віку. З молодими ви знаєте, що вони робили… І коли була ексгумація, приїжджали слідчі, експерти. То просили розкопати тіло тих же чоловіків, які закопували. Вони були свідками.

"Воду пили з батарей теплопроводу"

Ми прекрасно розуміли, що варто було лише показатися на вулиці, нас відразу розстріляють. Росіяни любили казати: "снимем вас с довольствия". У нас не було ні води, ні світла, ні газу. Було дуже холодно, навіть сніг падав. Люди зі страхом виходили, облаштовували мангали і готували їжу. Рашистів це дратувало. Якось вони приїхали на танку і сказали: у вас 5 хвилин відійти від мангалів. Вони ці мангали зрівняли з землею.

Місце, де люди готували собі їжу

Так само не можна було й набрати води. Один чоловік зранку подивився, що немає танка, вийшов на вулицю з баклажкою та собакою. І йому відразу вистрелили в лоб. Де був той снайпер, ніхто не знає. Чоловіка довго не могли забрати, тому що стріляли в ноги тим, хто хотів підійти. Таких випадків багато.

До нас прибіг молодий чоловік, у нього був прострелений ніс. Він кричав, що його друга вбили. І він його закопав просто в лісі.

Рашисти навіть з померлих людей знімали речі, золото, взуття. Було таке, що бачиш труп в одязі, а на наступний день — вже без одягу.

Ми говорили між собою, що сидимо в бомбосховищі, але це тільки назва. Насправді це звичайний підвал. Там мокра земля, каналізаційні труби і немає ні світла, ні води, нічого. Перший час у нас була їжа, потім нам треба було її знаходити. Дякуючи, що це дитячий садочок, то в кладовій були овочі. Коли овочі закінчились, то треба було виходити й шукати. Оце було найстрашніше.

Спочатку у нас було 10 дітей. Трьом вдалося з сім'ями виїхати аж із третьої спроби. Решта — залишилися. Спочатку їли гарбузи, кашу дуже берегли, економили. Воду ми пили з батарей теплопроводу.

Спочатку ми могли нагрівати воду, а потім вже було заборонено, і ми пили сиру брудну воду. Їжу ділили шматочками, все в основному давали дітям. Згодом люди почали хворіти. 35 днів — сиро, холодно. Я мила дітей на вулиці, бо там було тепліше, ніж у підвалі. У моїх дітей були пролежні, вони кашляли. У меншого часто йшла кров носом.

"Найулюбленіший вислів мого сина: будьте обережні"

Через те, що за освітою я педагог, я розуміла, що треба створити умови, аби діти відчували режим. У мене Женя часто питав: зараз ранок, обід чи вечір? Тому що весь час було темно. Спочатку ми їх берегли і вони нічого не робили, а ми самі. Потім ми зрозуміли, що це гірше і почали брати їх з собою, щоб вони щось робили. Ми дозволяли їм з нами готувати їжу. Показували їм, як водичку прочищати через тканину. Тобто відволікали.

Дитячих іграшок у підвалі не було, тому ми гралися в дорослі ігри, в нарди. Діти хоч і не розуміли, як правильно грати, але теж відволікалися. Коли була можливість зарядити телефони, то ми світили на підлогу і малювали на землі.

Як би ми не старалися відволікти дітей, але вони нас чули, бачили поранених і закривалися. Допомагало — обійнятися, спати разом, обігріти, щоб було тепло.

Відчуваючи підтримку мами, діти сміливо витримали всі випробування

А пояснювати нічого не треба було. Моя донечка Настя, вона матом не говорить, але каже, що "путін злодій", "путін чорт". Я їй цього не пояснювала. Просто діти чують наші розмови і виділяють основне.

Але часом у їхніх дитячих словах більше мудрості ніж у нас, дорослих. У мого сина найулюбленіший вислів: "будьте обережні". Просто кожному, хто хотів вийти на вулицю, ми казали: будьте обережні. Ось так він це підхопив.

"Коли прийшла тиша, подумали, що на нас скинули атомну бомбу"

Ще 29-го березня у нас поруч були танки. Ми чули зранку перекличку росіян. Потім танки починали гудіти, все це у нас під боком. А 30-го ми прокидаємось — не стріляють, немає техніки, немає вибухів.

Коли прийшла тиша, було найстрашніше. Ми обережно піднялися на другий поверх і побачили, що нікого немає. Ми подумали, що вони на нас кинули атомну бомбу. Тому вирішили не ризикувати і не виходити в цей день. Але наша українська допитливість все ж таки перемогла.

31-го березня ми визирнули, побачили, що люди ходять і дихають, і тільки тоді ми вийшли. Рухатися боялися, бо знали, що може бути заміновано. Ще десь щось вибухало, можливо, тварини підривалися на розтяжках.

Ми обережно дійшли до АТБ і побачили українських воїнів. Люди просто ридали від радості. Коли ми побачили цих військових, то в моєму житті такої щасливої миті не було. Цю радість можна порівняти мабуть лише з народженням дитини.

Згодом почали потроху повертатися до життя. До будинків спочатку не заходили — не радили військові. До того ж наші будинки не були пристосовані до життя, було дуже холодно. Вдень ми там прибирали, заклеювали вікна, а на ніч знову йшли в наше сховище.

Відголоски досі спостерігаємо. Якось перед Великоднем у нас тут поруч почалася стрілянина. Виявилось, що не всі росіяни виїхали. Кілька чоловік залишились пересиджувати у новобудовах. Діти в цей час гралися на майданчику.

Будинки, у яких ховалися орки

До того ж, дуже багато мінувань. Ми вже знаємо: якщо щось вибухнуло до 16-ї години, то це наші сапери, а якщо пізніше, то швидше за все хтось загинув…

"Мудрість, надія та віра завжди перемагають"

У мене болить серце за дітей, бо їм довелося це пережити. Ми коли перебігали з місця на місце, Женя впав, у нього носом і вухами йшла кров. Ми не могли зрозуміти, чи це від падіння, чи це тиск. Зупинили ліками, які були. Він втратив свідомість, а коли прокинувся, то побачив, що він в крові і дуже злякався. І Настя все це побачила і дуже злякалася.

Коли нас бомбили, у сховищі постійно сипався пісок зі стелі і потрапляв у їжу. Ми погано харчувалися. Плюс до всього нерви, у нас у всіх через це була нудота.

Коли все це закінчилося, я плакала перші днів п'ять, а потім зрозуміла, що не можна, бо діти! Вони дивляться і треба діяти, адаптуватися, планувати. У мене є найголовніше бажання — займатися оздоровленням своїх дітей.