Кріпаки чи користь для дітей? Шкільна праця в Україні і що з нею робити

Аліса Смагіна

В Україні знову ажіотаж. Батьки жаліються на те, що у школах їхніх дітей змушують працювати. В Одесі шестикласники на уроках праці вичищали клумбу на шкільному подвір'ї, на Черкащині діти збирали на сільському баштані врожай і носили замість уроків важезні гарбузи. Вчителі не реагували на скарги дітей на погане самопочуття, ані діти, ані батьки не були попереджені ні про головні убори, ні про змінний одяг для такого різновиду "освітнього процесу". В різних куточках країни у вихідні місцева влада, при погодженні із шкільною адміністрацією, радісно навішує на школярів прибирання парків та скверів, використовуючи дитячу працю, за яку не потрібно платити. 

"Якісь кульбабки, а не діти, — кажуть ті, хто не бачить у цих випадках нічого поганого, — можна подумати вони з ранку до вечора батрачать, попрацювали з однокласниками всього одну-дві години і вже скиглять. У школі діти повинні здобувати виховання та навички, а разом із класом працювати веселіше, і це згуртовує. Прибирати, чергувати, загрібати — це повинно обов'язково бути дійсним, так вони вчаться поважати чужу працю".

Обурені ж батьки запитують: чому замість того, щоб вчитися/відпочивати/займатися своїми справами, дитина повинна виконувати безоплатну і часто важку роботу, якою мають займатися штатні прибиральники, технічні працівники чи навіть комунальники? І чому при цьому не поважають стан і бажання самих учнів?

Діти не раби і не кріпаки, зазначають у всеукраїнській спільноті БАТЬКИ SOS. Вони йдуть до школи, щоб отримати знання, освіту, а не багаторічну трудову терапію. "Примусова безоплатна дитяча праця у школах — свідчення того, що ні адміністрація, ні педагогічний склад, на жаль, не читали профільний Закон України "Про освіту". Мабуть, їх не привчили до праці, праці юристів — читати закони".

Ті, хто стають на захист дітей, з законодавчою базою знайомі добре. У частині 5 статті 53 Закону України "Про освіту" сказано: залучення здобувачів освіти під час освітнього процесу до виконання робіт чи до участі у заходах, не пов'язаних з реалізацією освітньої програми, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету Міністрів України. Крім того, згідно з оновленим Санітарним регламентом для закладів загальної середньої освіти, у процесі самообслуговування учні повинні тримати в чистоті власне робоче місце і прибирати сміття за собою. З 5 по 11(12) класи дітей дозволяється залучати до поливу рослин, прибирання поверхонь та вологого прибирання, без використання миючих та дезінфікуючих засобів. Робота із самообслуговування повинна проводитися за участю педагогічних та/або медичних працівників. Тривалість такої праці не повинна перевищувати 1 годину на тиждень. Учні не допускаються до виконання робіт, що небезпечні для їхніх життя та здоров'я, створюють загрозу зараження інфекційними хворобами.

↓Читайте також

Батьківські чати: як відстояти себе та свою дитину у токсичному листуванні

Роман Бондаренко, юрист ГО Батьки SOS, наголошує: залучення дітей до прибирання та інших робіт чи заходів у школі, не передбачених освітньою програмою, — це порушення конституційної заборони використання примусової праці. Варто розрізняти самообслуговування та прибирання. Якщо дитина поїла за своєю партою, насмітила, то має після себе прибрати. Якщо писала на дошці, має її витерти. Але примусове класичне прибирання на кшталт підмітання та миття підлоги з перевертанням стільців та пересуванням парт є неприйнятним. 

Учитель не має права примушувати дітей прибирати в школі. Для цього там є технічні працівники/прибиральники, і прибирання приміщення школи, зокрема й класів — їхній службовий обов'язок. Лише з 8-го класу за згодою дитини та з дозволу батьків учня можуть залучати до прибирання на добровільних засадах. При цьому слід дотримуватися обов'язкових умов: використовувати захисні рукавички, халати. Жодних робіт, небезпечних для життя та здоров'я дітей! Зокрема заборонено: роботу з великим фізичним навантаженням, роботу з хімічними речовинами, винесення та вивезення відходів, роботу в котельнях, миття вікон, прибирання санвузлів, харчоблоку, сходів тощо. Самообслуговування передбачає обов'язок учнів тримати у чистоті власне робоче місце та прибирати за собою сміття.

Прибирання школи та території навколо школи — це точно не самообслуговування.

Як заявляє освітній омбудсмен Сергій Горбачов, у школі діти повинні здобувати знання, а не перетворюватися на робочий ресурс вчителя, директора, керівництва міста або селища. "Якою, скажіть мені, освітньою програмою передбачається праця дітей під час уроків на городі чи прибирання території міста?!", – запитує він. Звісно, діти можуть брати участь у громадсько-корисній праці, але виключно добровільно та в позаурочний час. Це означає, що діти можуть добровільно допомогти посадити квіти у шкільному дворі, прибрати ділянку за його парканом чи попрацювати у шкільній теплиці. Тільки, якщо ці дії не є частиною шкільної програми, відбуватися це має у факультативній формі і, звісно ж, за згодою батьків. "Прошу розрізняти примусову працю і добровільне волонтерство", — додає омбудсмен.

Безумовно, шкільна освіта — це не тільки про запам'ятовування правил, дат і формул. Крім надання академічних знань, школа має допомагати дитини здобути компетенції, які знадобляться в житті. Серед них є і ті, що стосуються побуту: вміти організувати свій час і простір, планувати особистий бюджет, готувати їсти та підтримувати порядок навколо себе. Багато з цих навичок здобувається в родині, але навчальні заклади у розвинутих країнах також долучаються до їхнього формування, та й в Україні, якщо поглянути на стандарти середньої освіти, навчання багатьом із цих навичок входить у стандартну шкільну програму.

"До праці дітей повинні привчати батьки, а не школа, — вважає Наталія Палієнко, вчителька трудового навчання та мистецтва, СШ №194 "Перспектива", м. Київ. — Сьогодні уроки трудового навчання — це предмети для відпочинку та релаксу. Ми займаємось творчістю, розвиваємо естетичне сприйняття навколишніх предметів. 

Оскільки я працюю і з групами хлопців, то доводиться зацікавлювати учнів різноманітними техніками: випилювання лобзиком, випалювання, різьблення. Та більше приділяю увагу таким технікам, які подобаються учням і викликають подив та захоплення, це: декупаж, стімпанк, пап'є-маше, плетіння газетними трубочками, круп-арт та різноманітне поєднання різних технік. 

Матеріали, які ми використовуємо у роботі, різні за структурою та властивостями матеріали — від тканини до деревини, у спільній роботі з учнями стає в нагоді абсолютно все, навіть частинки від зламаних іграшок. Найкращий показник моєї роботи як вчителя трудового навчання — бачити щасливе дитяче обличчя, коли проєкт завершено вдало, коли дитина задоволена результатами власної праці".

У школі, де працює пані Наталія, для господарських робіт є технічний персонал. Учні навіть кабінети не прибирають. "Хоча, коли я була дитиною, ми у свій час за право почергувати навіть сварились. Зараз інші діти, вони знають, що їм навіть стільчик підняти на парту не можна — кажуть, що це не їхній обов'язок. Працюють в телефонах. Фізична праця розцінюється як булінг. Добре це чи погано — риторичне питання. Все залежить від виховання та позиції батьків".

"Батьки по-різному ставляться до трудового виховання своїх дітей, — коментує психологиня-консультантка, арт-терапевтка Ірина Петричук. — Та все ж важливо привчати працювати дітей змалечку. Адже праця корисна для здоров'я дитини, якщо вона правильно організована. Вона розвиває конструктивні здібності дітей та корисні практичні навички і орієнтування, формує інтерес до роботи, вміння оцінити свої можливості. Саме праця привчає дитину до відповідальності та вселяє впевненість у собі. В процесі праці розвивається хист, уміння і навички,формуються нові види мислення. Особливо це важливо у підлітковому віці, коли дитина починає відчувати себе дорослою і хоче, щоб люди навколо визнавали її самостійність і значимість. В майбутньому вони не будуть перекладати відповідальність за свої невдачі в житті на інших людей. Діти, привчені до трудової діяльності охоче виконують різні доручення, з повагою ставляться праці своїх батьків та незнайомих людей".

Та все це має відбуватися виключно в рамках закону. Примусова фізична праця у школах, яку не можна визначити як самообслуговування, — табу.

Адепти славнозвісного "ще ніхто не вмер" від того, щоб у школі помахати віником, люблять посилатися на досвід японських навчальних закладів.

Справді, в Японії у багатьох школах дітей з наймолодшого віку вчать дбати про чистоту того місця, де вони знаходяться: школярі прибирають класи, територію закладу. Процес прибирання, під час якого звучить весела музика, відбувається чотири рази на тиждень і нагадує гру, у якій кожен знає, що повинен робити. 

Кожен клас відповідає за прибирання свого приміщення та двох інших місць у школі — кабінету медсестри, бібліотеки чи навіть туалету. Також прийнято, щоб старшокласники допомагали молодшим. Наприклад, учні шостого класу йдуть до класу першачків, аби допомогти їм у прибиранні. Три рази на рік учні третього класу та старші учні прибирають околиці школи. У школі є все, що для цього потрібно: віники зручного розміру для дітей і совки для сміття, весь інвентар привозять на місце прибирання. 

Усі 12 років в школі, з початкових класів до старших, прибирання входить до щоденного розкладу занять. Це вчить дітей не смітити, піклуватися про довкілля та бути уважними до інших. Але повне пояснення цієї традиції все-таки лежить глибше. Основна релігія японців — синтоїзм (синто, "шлях богів"). Одним із її стовпів є чистота і це — основа японської самобутності. Чистота є також важливим поняттям і в буддизмі, що також сповідують у Японії. А в дзен-буддизмі такі щоденні справи як змивання бруду і в фізичному, і в духовному сенсі, приготування їжі та наведення порядку, вважаються духовними вправами, на кшталт медитації.

У школах Південної Кореї працюють прибиральники, однак учні зобов'язані їм допомагати. Здебільшого, школярам доручають прибирання шкільного подвір'я, догляд за навчально-дослідними ділянками, прибирання класів. Проте за порядком у туалетах, їдальні, спортзалі та на стадіоні слідкують технічні робітники школи. Перед початком навчального року батьків просять придбати та принести до школи рукавички для прибирання, пакети для сміття та вологі серветки.

У Великій Британії чистоту навчальних приміщень підтримують спеціальні організації — клірингові компанії, а школярі наводять лад тільки на своєму робочому місці.

У Фінляндії учні не мають обов'язків з прибирання, однак у школі вони вчаться мити, пилососити, чистити, замітати та прати. Усі необхідні знання з цих тем діти отримують на уроках праці. Іноді, щоб закріпити теорію на практиці, вчителі можуть долучати дітей до нескладних робіт на території школи.

У Німеччині багато робіт по благоустрою виконують школярі, починаючи з 13 років (з 6-го класу). Це добровольці, вони роблять так за своїм бажанням і рішенням батьків.

© Lüderitz

А ось шведи проти того, щоб змушувати дітей прибирати в школах. Вчителі і батьки тут вважають, що це може позбавити дітей щасливого дитинства, а привчати дітей до порядку та чистоти дорослі мають лише власним прикладом. На перервах та після уроків діти мають відпочивати, гратися надворі та розважатися так, як забажають.

Раз на рік у шведських школах відбувається генеральне "весняне прибирання", під час якого шкільні подвір'я приводять до ладу після зими. Однак працюють там в основному вчителі та адміністрація. Для дітей це виглядає як активна прогулянка, вони просто бігають і граються на свіжому повітрі.

Радянських шкіл без чергувань та суботників не існувало. Чергували особисто і класами. Восени заклеювали шпарини в рамах, навесні прибирали територію, на початку літніх канікулах фарбували і копали. Старші класи виходили на суботники нарівні з працівниками "шефських" підприємств, відправлялися у літні трудові лагері до колгоспів. 

"Так було завжди".

Прикриваючись словами про "виховання поваги до простої праці", примусова трудотерапія існувала з однією, цілком практичною метою — виростити покірного раба, який би потім все життя мовчки гріб, чистив, фарбував, незалежно від професії їздив в колгосп або на овочебазу, і навіть не думав спиратися.  

У сучасній Україні з правової точки зору неповнолітні діти, які відвідують заклад освіти будь-якої форми власності, не можуть бути притягнуті до іншого виду діяльності на території цього закладу, якщо це не прописано в освітній програмі. Тобто копати клумби — це заняття двірника, мити підлогу — прибиральниці або того, у кого це написано в посадовій інструкції. Але у цього питання є й інші грані. Школа і дитинство — це не підготовка до життя, це вже саме життя.

"Потрібно не забувати, що в цьому питанні є виховні моменти і соціальні норми, — нагадує дитяча та сімейна психологиня, нейропсихологиня, Оксана Голуб. — Наприклад вимити дошку, викинути сміття у відро, засунути за собою стільці, полити квіти — це те, що навчає дитину піклуватися не тільки про себе, а й про те місце, де вона знаходиться. Це так само нормально, як і сказати "доброго ранку або спасибі". Ще з дитячого садка у дітей розвивають естетичний смак, морально — вольові якості і навички, гуманне ставлення до людей і природи.  Так діти навчаються виконувати роботу значиму для всього колективу, поважати працю інших людей. І найголовніше, що це необхідно розвивати і підтримувати в дитині, як в навчальному закладі, так і вдома!

Давайте будемо пам'ятати про те, що час змінився. Те, що було "добре" для нашого дитинства, не підходить для сучасних методів виховання дітей. Про це необхідно пам'ятати і батькам, і вчителям. Дітей (клас) можна зацікавити і сортуванням сміття, і вирощуванням найкрасивішої клумби, і іншими колективними заходами, якщо всі учасники процесу будуть розуміти, для чого вони це роблять, а не замість кого. Тоді і самооцінка буде хорошою, і діти будуть рости з розумінням, що це все є той світ, у якому нам всім жити разом. І фантики від цукерок будуть викидатися в смітник… адже треба з чогось починати".

↓Читайте також

Освітня нерівність в Україні — одна з найглибших у Європі. Чого не вистачає сільським школам і як це виправити

"Сідай, П!": куди зникли бали і як тепер оцінюватимуть учнів молодших класів

Навіщо школярам пасіка, або як у селі на Київщині створили унікальне соціальне підприємство