Ольга Котрус: "Це дуже коротка вечірка і я хочу танцювати, як мені подобається"

Вона заходить в ресторан, в якому у нас призначена зустріч, і відразу ж говорить: «Привіт! Давай на ти». В руках в Ольги Котрус маленький плетений кошик, а на футболці напис «Universe knows better». «Мене підписники впізнають по моїм кошикам, а ще по собаці», — говорить Оля. 

Вона взагалі-то не любить умовних дисклеймерів, що обмежують особистість одним реченням, але кілька з них я все ж напишу. Ольга — авторка двох книжок, веде інстаграм-блог, недавно запустила Youtube-канал про фемінізм і суспільні стереотипи, продає вантажні постери та обожнює естетику у всьому. Майже п'ять років вона прожила в Парижі, але повернулася в Україну з бажанням змінювати стан речей в соціумі.

Хоч Оля і каже, що ніколи в житті у неї не було моментів, коли вона діяла, долаючи щось, але все ж, якщо шукати приклад стійкості й уміння дотримуватися особистої позиції, то це — про Ольгу Котрус.

Спочатку ми планували прогулянку в місті, але за прогнозом обіцяють грозу, тому вирішили посидіти в тихому місці. На нас очікують півтори години розмови: про творчість, фемінізм, громадські стереотипи, про Париж і, звичайно ж, — про книжки.

«Як і будь-яка 20-річна дівчинка, я дуже хотіла писати про моду»

«Ніколи у мене не було такої мрії. Мені хотілося б, щоб у мене була ця красива сентиментальна історія з дитинства», — так Оля відповідає на питання, чи завжди вона хотіла бути письменницею. У 16 років дівчина почала працювати копірайтеркою і фінансово забезпечувати себе сама. «Але копірайтинг — не про творчість. Це більше технічні тексти на задану тему. І одна справа, якби це були тексти про подорожі або про мистецтво, а я писала про меблі, будівельну техніку, медицину. І в процесі я вчилася писати».

До двадцяти років Оля вже знала, що писати — це те, що подобається їй найбільше. Але робота копірайтерки її стомлювала, там не було творчості та естетики. І тоді дівчина задумалася про кар'єру в журналістиці.

«Як і будь-яка 20-річна дівчинка, я дуже хотіла писати про моду. Я зверталася в усі редакції. І мене взяли фешн-редакторкою на портал izum.ua»

Це було 13 років тому. Олю взяли без досвіду роботи в подібній сфері та без журналістської освіти. Навіть вік дівчини був «не відповідним» для цієї посади.

«Я прийшла з ось такими очима. Напевно, я дуже сподобалася Тані Гриньовій — засновниці порталу bit.ua. Таким чином я і потрапила в цю сферу. Спочатку була fashion-редакторкою, потім — першою головною редакторкою «Be in trend» (bit.ua — прим. ред.).

Так більш творчі тексти увійшли в моє життя. Мода — це все-таки якийсь пласт мистецтва, що зображає час, історичну епоху, естетику. Мені це подобалося і дуже добре виходило».

Через кілька років роботи у виданні, у 2012-му, в Олі трапляється життєвий поворот — вона виходить заміж і їде жити за кордон. За іронією долі — у світову столицю моди, Париж. Саме там і почалася її індивідуальна творча кар'єра. Водночас життя за кордоном для неї було не тільки красивим, але і психологічно важким етапом в житті.

© instagram.com/okotrus

«Це було те місто, але не та людина»

Оля прожила в Парижі чотири з половиною роки. Після переїзду вона перейшла на посаду fashion-редакторки у виданні bit.ua. «На момент переїзду фактично закінчилася моя кар'єра в модній журналістиці, в якій я навіть до її середини не дійшла. У мене дуже класно виходило, але я поїхала. У Парижі перші пів року дала собі просто видихнути, тому що до того сильно вимоталася на роботі. Жила і думала, що ж мені тепер робити. 

Я поставила перед собою мету, що хочу стати незалежною авторкою. Щоб мене могли запросити кудись написати колонку, приходили саме до мене. Щоб я не була «робочою конячкою», яка пише тексти на замовлення. І я почала розповідати в блозі про еміграцію та естетику повсякденності. 

Людям сподобалося, їм було цікаво. Мене почали запрошувати писати колонки, брали інтерв'ю, просили коментарі. Так я прийшла до того, чого хотіла».

Але щоб досягти цієї мети, дівчина дуже багато працювала. Вона фрілансила: писала тексти, колонки. Якраз в той період був сильний стрибок долара — гривня впала. Всі зароблені гроші можна відразу було ділити на тридцять.

«Відмовитися від цих заробітків тоді у мене можливості не було, тому що мій колишній чоловік на той момент тільки закінчив навчання. Я ж виходила заміж за студента. 

У якийсь момент я відчула себе дуже втраченою. Криза 30-и років у мене бахнула у 27 або 28.

Все накопичилося: свого бізнесу у мене немає, я глобально не знаю, де буду через 5 років. У нас почали загострюватися стосунки. Коли ви обидва не реалізовані та не знаєте, куди вам йти, і це — єдине, що вас об'єднує, — то це, скажімо, так собі "клей" для стосунків. Тому емоційно мені там було важко».

Дівчина багато часу проводила на самоті з собою. Вона виявилася «in the middle of nowhere». І, за словами Олі, це дуже багато їй дало. Був час подумати. Саме тоді до неї й прийшла ідея написати першу книгу. 

Все йшло до того, щоб повернутися в Україну. І у 2017-му це сталося. Вона приїжджає з готовим рукописом першої книги «Місто, яке мене з'їло». Пізніше вона напише другу — «Назад назустріч». 

Своїм поверненням Оля зруйнувала стереотипи багатьох людей про еміграцію.

«Коли я писала "Назад назустріч", то реально відповідала глобально на питання "Як тобі в Києві після Парижа, і чи можливе повернення в Україну після постійного місця проживання у Франції?". — Так, друзі, можливо. Щасливими нас роблять не географічні локації та не люди.

Ми думаємо: "Як би склалося, якби я була з іншим чоловіком? А якби це було на 5 років пізніше? А якби у мене там були гроші?". Яка різниця? Важливим є те, де ти знаходишся зараз. Головна валізка, яку ти всюди перевозиш з собою, — ти сам. У моїй валізці тоді все було в страшному безладі».

Через два роки після повернення, у 2019-му, Оля разом зі своїм хлопцем поїхала у відпустку в Париж. «Звичайно, накрило мене по повній програмі. Я ходила і ревіла, мені було дуже важко. Я прийшла до будинку, в якому жила. Походила по всіх своїх рутинних місцинках. 

© instagram.com/okotrus

Першого разу тоді покаталася на старій каруселі біля підніжжя Монмартру. Катаюся і думаю: "Боже мій, збулася моя безглузда мрія, а я тут вже навіть не живу". Я злізаю з цієї конячки, дивлюся на свого коханого і починаю плакати: "Чому я прожила не з тобою ці чотири з половиною роки тут?". Це було те місто, але не та людина. Через деякий час я змогла прийняти, що і так теж буває в житті». 

«Я хотіла щось із себе дістати та зробити з цього те, що буде жити», або Як написати книгу, яку чекають люди?

У 2016 році, бувши ще в Парижі, Оля почала працювати над ідеєю і рукописом першої книги «Місто, яке мене з'їло». Вона хотіла створити щось, що буде жити довше 24 годин — саме за такий проміжок часу «вмирає» контент в інтернеті. Тоді у неї вже був успішний блог, своя аудиторія. Але хотілося чогось більшого.

«Я почала досліджувати, чого ще немає. Заходила в усі книжкові магазини Парижа, і в кожному з них неодмінно був стенд з книгами про Париж. Це красиві путівники, художка і нон-фікшн. Вся художка, анотації якої я читала, — це обов'язково історія кохання, що має в собі Ейфелеву вежу, пару закоханих і їх страждання. Я таке в житті читати не буду. Відповідно, писати таке я теж не буду. 

Все-таки, у кожної людини є своє сприйняття. І моя перша книга вийшла така… ну, вона начебто і нон-фікшн, а начебто трохи художня. Дуже настроєва. Вийшов такий ось портрет міста».

Оля думала, що, якщо навіть десять людей куплять її книгу, то цей гештальт буде закритий. За фактом вийшло набагато більше. За першою книгою пішла друга. І скоро буде навіть третя. Але тоді вона про це не підозрювала. Оля приїхала у 2017-му році до Києва з рукописом і думала, як його видати.

«Навесні 2017-го я йду по Хрещатику повз книгарню "Є" та думаю: "Буде стояти тут у вітрині. Точно буде!". А потім зрозуміла, що це абсолютно нічого мені не дасть. З цією книгою я точно не ввійду ні в які списки, і я б і не хотіла. У мене була зовсім інша мета — я хотіла щось із себе дістати, зробити з цього те, що буде жити, — і нехай воно живе окремо».

© instagram.com/okotrus

Напевно, найочевидніший варіант для письменника початківця — звернутися до видавництва, зачарувати редакторів своєю ідеєю і сподіватися на те, що твій твір сподобається аудиторії. Але Оля пішла іншим шляхом і видала книгу своїми силами. Зараз багато хто так робить, але тоді це зустрічалося нечасто. 

«Я прекрасно розуміла, що видавництво не продасть цю книгу, тому що мене ніхто не знає за межами моєї аудиторії. Ці люди шість років зі мною і бачили весь мій шлях. І мені спало на думку: "Так що я займаюся дурницями? Потрібно просто сказати: "Друзі, є рукопис. Купуйте його за попереднім замовленням". Це відмінно спрацювало, люди довірилися мені. І зараз інші молоді автори так роблять, і це здорово. Не треба сидіти, гризти нігті та думати: "О, Господи, хто ж мене візьме?". Якщо у тебе є хоч якась аудиторія, нехай навіть 400 осіб — роби собі свою книжку».

Перед тим, як видати «Місто, яке мене з'їло», Оля дослідила літературу. Всі книги для дорослих були оформлені однаково: ніяких картинок, серйозні, суворі, чорно-білі. «Я взагалі не так це бачу. У мене ілюстрацій 20 штук, і мені їх художниця малювала». Для неї було важливо не тільки, ЩО написано в книзі, але і ЯК це виглядає. 

«Навіть зараз, коли пройшло три з половиною роки після виходу книги, мені пишуть, що вона дуже красива, якісно зроблена. Мені приємно, коли це помічають, тому що самвидав зараз роблять на дуже дешевому папері й продають досить дорого. Я тоді встановила ціну в триста гривень. Це, звичайно, було вище середньої вартості в магазинах, але там мої кров, піт і сльози. Я все зробила сама, папір дуже дорогий, тому і не бачу сенсу робити її дешевше».

Роман про жінку, яка… 

Зараз Ольга пише нову книгу. Це роман, в якому через головну героїню розкривається тема фемінізму, гендерних стереотипів і нерівності.

«Головна героїня — жінка. Їй 95 років. Вона розповідає про прожите життя своїй молодій сусідці. Події з її розповіді прекрасно лягають на чоловічу біографію, але так вийшло, що це життя прожила вона. 

Героїня дуже доросла. Я хочу цим сказати, що протягом ста років практично нічого не змінилося. Як починалося з гендерних стереотипів, так ними й закінчується. Гендерна тема мені дуже близька. Я намагаюся для себе розібратися, що таке стереотипи, чому комусь легше жити в цих рамках, чому досі фемінізм не переміг, хоча начебто він переслідує хороші цілі. Чому взагалі так відбувається.

Якби не було певних очікувань за статевою ознакою, то життя було б легше, — для жінок в першу чергу. Але і для чоловіків теж. Адже вони так само потерпають від очікувань, які не завжди можуть, не завжди хочуть, і, безумовно, не завжди повинні, виправдовувати».

«Я хочу поміняти стан речей»

Далі наша розмова заходить про фемінізм, соціальні стереотипи й тиск, нерівність прав. Оля дійсно дуже заглиблена в цю тему, їй важливо хоч потроху, але міняти статус-кво в цих питаннях.

«Я хочу поміняти стан речей. Я хочу померти в країні, де все буде по-іншому. Побачити зміни за життя. Зараз мені 33, і в старості я мрію озирнутися і подумати: «Блін, 50 років тому було, звичайно, жахливо. А зараз краще».

Фемінізм в суспільстві часто сприймається полярно: є затяті прихильники та противники цього руху. Дійшло до того, що у кожного є своє розуміння, що це таке і навіщо. За словами Олі, більше 70% базових прав жінок в розвинених країнах вже реалізовані. Відповідно, зараз потрібно цю боротьбу переносити на рівень вище — звернути увагу на суспільні стереотипи та негласний соціальний тиск.

Якщо ми говоримо про умовний "білий світ", то право голосувати, отримувати освіту, працювати, народжувати чи не народжувати, є у кожної. Будь ласка, роби, що хочеш. Але тут є застереження. Ти, звичайно, роби, що хочеш, але громадську дозу осуду цілком можеш отримати. Ти вирішила не мати дітей? З дулом пістолета ніхто у голови, безумовно, не стоїть. Але у суспільства є на це особлива думка. Ти її просила? Ні. Але вона є, і тобі її неодмінно озвучать.

Точно так само у чоловіків. Умовно, не хочеш ти бути мускулястим, "качком" і заробляти купу грошей. Можливо, ти хочеш бути Модільяні 21-го століття: ходити в лахмітті, нічого не заробляти, малювати. Що тобі на це каже суспільство? Будь чоловіком!

Тому переходьмо на рівень вище — борімося з ось цією суспільною "цінною" думкою, якої ніхто не питав, і яка дуже заважає жити». 

Суспільний тиск поширюється не тільки за гендерною ознакою. Це набагато ширше питання, що стосується покоління, в якому ми живемо. «Яких осіб ми бачимо при владі? Які сучасні особи зображають успіх? Хто ці люди? Чи є у них діти? Що це за жінки? Подивися на цю плеяду жінок, у яких 3-6 дітей і вони виглядають, як фотомоделі. У них чоловік, дім — повна чаша. І як це все подається».

Нова PERSONA в Ютуб

16 квітня, на свій День народження, Оля запустила новий проєкт — Youtube-канал «Persona». Ведучі разом з гостями обговорюють все, що є тригером для сучасного суспільства: нова етика, рівноправність, фемінізм, гендерна ідентичність, токсичні відносини, сексуальна освіта. Всі теми — актуальні, обговорювані та по-своєму дуже особисті для кожного з нас.

«Це дуже спірні теми, про них сурмить весь світ, а в Україні про це тільки починають говорити. Це і та ж рівноправність, і домашнє насильство, і гендерна теорія. Ми й про соцмережі будемо говорити — про те, як вони зжирають людей. І про досягаторство, і Мальдіви, і чергову машину, і успішний успіх, і курси з саморозвитку і так далі. 

Обов'язково будемо говорити про розлади харчової поведінки. Мені вже не досить просто підняти тему боді-позитиву. "Дайте товстим бути товстими!" Чому ми говоримо тільки про повноту? Це в принципі про те, щоб людям взагалі не було ніякого діла до того, як ти виглядаєш, скільки ти важиш і якої якості у тебе шкіра: підтягнута вона чи ні. 

Розлад харчової поведінки — це не тільки про булімію та анорексію. Це про відносини з їжею взагалі. Про те, коли ти рахуєш калорії після їди та кажеш: "Ой, треба зігнати цей батончик, піду пішки додому". Це вже сприймається, як частина якогось жіночого кокетства. 

Одна з останніх тем на каналі — токсичні стосунки. Оля каже, що багатьом ці випуски відгукнулися, тому що кожен з нас так чи інакше має досвід токсичної комунікації. Іноді ми навіть не розуміємо, що в конкретному випадку це був не просто неприємний інцидент, а саме психологічне цькування.

«У нас також буде випуск про згоду. Я думаю, що його будуть дивитися абсолютно всі дівчата, незалежно від того, яка у них позиція: феміністки вони чи ні. Кожна третя жінка на планеті постраждала від фізичного або сексуалізованого насильства. Включаючи все: від невинних домагань в формі жарту, руки на коліні — до зґвалтування або рукоприкладства. 

У кожної був хоча б один сексуальний досвід, коли партнер тебе не послухав, а ти не сказала конкретне "ні". Скільки разів ми так чинили з партнерами, яких ми не хочемо образити? А зґвалтування в шлюбі взагалі не кваліфікувалося як таке до січня 2019 року, коли вийшов закон про домашнє насильство».

«YouTube — це бажання говорити про важливі питання на ширшій платформі. Після кожного написаного поста в інстаграмі у мене завжди є відчуття, що я чогось не сказала, не влізла в кількість символів, чогось там не вистачило».

Ми багато говорили на тему соціального тиску. На жаль, все не вмістити в формат друкованого інтерв'ю, але мені найбільше запам'яталася фраза Олі «Я хочу, щоб у нас було більше людинолюбства». Всі проєкти, які реалізує Оля, так чи інакше спрямовані саме на це.

Інстаграм і особисті кордони

У своєму інстаграм-блозі вона дуже багато говорить про питання, що спливають в усій її творчості. Якщо на початку її блог був про лайфстайл, то зараз це — місце, де порушуються важливі та суперечливі для суспільства теми. Але чи повинен блогер, стаючи все більш популярним, фільтрувати свої висловлювання і позицію?

«Дуже люблять говорити, що людина, у якої є якась аудиторія, є моральним компасом для неї. Я сильно проти такої точки зору, тому що ми позбавляємо її таким чином можливості прожити власне життя. Ми ніби говоримо: «Вибач, але 10 тисяч твоїх підписників — твій вівтар. Ти себе туди поклав — будь люб'язний». 

Я не думаю, що повинна неодмінно стежити за кожним своїм словом, оскільки воно може вплинути на чиїсь рішення. Ми тут всі — дорослі люди, а за своїми неповнолітніми дітьми й тим, що вони споживають в інстаграмі, дивіться, будь ласка, самі. 

Я, наприклад, терпіти не можу культуру російського репу, страшно принизливу, огидну для жінок. Але я вважаю, що вони мають право робити свою музику, і це не вони відповідальні за те, що діти це слухають і як сприймають. Це робота батьків — мати такі взаємини зі своїми дітьми та вміти їм пояснювати речі так, щоб вони слухали Моргенштерна і думали: «Біт нормальний, слова — не дуже»

Оля каже, що з великою кількістю хейта вона не стикається. Хоча, звичайно, є люди, яким щось в ній не подобається. Питання тільки в тому, наскільки людина вміє вибудовувати особисті кордони та оберігати їх.

«Я не вважаю, що люди мають право приходити до мене і щось висловлювати. Я буду говорити на це "ні". Якщо ти не покажеш їм цю рису, то вони й не будуть знати, де вона. У мене так було, коли я повернулася в Україну. Мені писали масово: "Де ваш чоловік?". Я не відповідаю на це питання. Я нічого про це не пишу. Вам, блін, незрозуміло, що я не хочу про це говорити? Кілька разів я дуже показово на якісь коментарі відповідала. Мовчиш, мовчиш, мовчиш — а потім два рази на місяць як напишеш. І ці питання пропали, їх не стало взагалі. Ось так це працює».

Все, що вона робить — красиво

Крім книг, інстаграму і Ютуб-каналу, в Олі є бізнес — вона продає вантажні постери. Проєкт називається Korzina Club. Під такою ж назвою вона проводить «Пікніки зі змістом і вином». У цьому сезоні Оля планує продовжити серію заходів.

«Всі проєкти, які у мене є: починаючи від книг і блогу і закінчуючи Korzina Club і YouTube-каналом — це все взаємопов'язане. У мене навіть в шапці профілю в інстаграм написано: "Фемінізм, гедонізм і романтизм". Воно все і присутнє».

Олі дуже пасує говорити про гарні речі. Я розумію, що слово «пасує» більше підходить до сукні або кольору, який до лиця. Але коли вона розповідає про естетику (не тільки зовнішню, але й внутрішню), щось в ній змінюється.

«Я люблю красиві речі, внутрішньо красивих людей, люблю, коли взаємини між людьми — красиві. Я вважаю, що матеріальна естетика дуже сильно підвищує якість життя людини. Тому ми й продаємо ці вінтажні постери в Korzina Club. Об'єктивно, це абсолютно не потрібна в інтер'єрі річ. Майже 2000 грн коштує постер 30-го року. Але це дає людині відчуття, що можна дозволити собі те, що ти просто хочеш. І що мистецтво може бути не тільки в музеї.

Без творчості мені жити складно. Я видала дві книги. У мене це виходить. Це 100% моє. Я тут дізналася, що моїми книгами обмінюються, передаровують їх, хтось перепродає взагалі. І я зрозуміла, що це абсолютно мене не стосується. Який кайф! Воно собі там живе, має якийсь ефект на людей. Щось в їх житті змінюється. А я до цього не маю ніякого стосунку. Мені це дуже подобається».

Авторка: Інна Єщенко

Фото: Анна Лисун

* * *

* * *

🙋‍♀️ А ще завантажуйте спеціальний стікерпак рубрики #Небайдужа у Telegram — видатні українки та їхні дотепні і життєві цитати тепер допоможуть в обговоренні будь-чого! Завантажуйте і переконайтесь самі!

Про проєкт

"Попри все. #Небайдужа може" — це серія мультимедіа-історій про жінок, які у важкій життєвій ситуації чи в умовах упередженого стереотипного ставлення знайшли себе заново. Кожна наша героїня — це жінка, яка змогла. Кожна наша історія — це шлях сили і мотивації.

↓Читайте також

Від продажів на рибній базі до багатомільйонного холдингу: Наталія Шмигельська про те, як побудувати свій бізнес і бути щасливою

Материнство, депресія і скандал з вібратором: Bad Mama про те, як реалізуватися попри все