У чому проблема?
Труднощі в самореалізації переселенців на новому місці
Попри те, що великі хвилі переселення постраждалих від війни людей прокотилися країною ще минулого року, процес їхньої адаптації триває донині. Звичайно, багато людей вже повернулися додому, але чимало й тих, хто ще не може цього зробити, і тих, кому повертатися вже нікуди.
Закривши першочергові потреби у безпеці, житлі та їжі, люди направляють свої зусилля на роботу та самореалізацію. Однак на новому місці, особливо, якщо це маленький населений пункт, знайти справу для себе не так просто.
Яке рішення?
Соціальна активність ВПО на новому місці
Вибудовувати нові соціальні зв'язки, виходити із зони комфорту і проявляти активність складно, коли минуле й майбутнє розмите, а жити необхідно зараз. Проте можливості бувають набагато ближчими, ніж здається — локальні простори та ініціативи часто гуртують цікавих людей, які можуть допомогти знайти різноманітні напрями для руху вперед.
Як це працює?
Долучення ВПО до активностей локальних просторів та ініціатив
Креативний простір "Креденц" знаходиться у селищі Ясіня на Закарпатті. До повномасштабного вторгнення засновники простору довго добивалися права на його існування — місцева влада не розуміла цінності простору для маленького селища.
"Креденц" мав стати майданчиком для втілення ідей мешканців громади, простором для розвитку дітей та молоді, а також "домівкою" для громадських організацій. Пройшовши через бюрократію та упередження, "Креденцу" вдалося відкрився у 2021-ому році на базі ясінянського будинку культури. Простір пропрацював лише до морозів, адже влада не підтримала виділення коштів на опалення.
Однак в обід 24-го лютого всі вже знали, де зустрічатися. Рішення про те, що "Креденц" стане штабом допомоги, прийняли без сумнівів і команда простору, і керівництво громади.
Світлана Джунжик та Ілона Мільчевич — волонтерки "Креденцу". Світлана допомагає команді залучати гранти та звітувати, а Ілона — з менеджментом та участю команди в проєктах.
Команда "Креденцу", посередині Ілона та Світлана. Фото з архіву команди
"Вдруге ми відкрилися без опалення. Всім вже було байдуже,як воно працює, що холод страшний — люди там просто волонтерили. Визначили графік й мінялися по годинці", — згадує Світлана.
"В чат волонтерів написали, що потрібно, аби хтось приймав допомогу, яку приносили люди. Я сказала коли мені підходить і прийшла. Пам'ятаю, як тепер, там було дуже холодно. Я прийшла, роззулася, сіла. Сиджу і чекаю. Було психологічно важко всім. Ніхто не розумів що відбувається, як діяти", — розповідає Ілона.
Незабаром команда налагодила процеси — "Креденц" видавав гуманітарну допомогу і на місці, і розвозив її в район. Волонтери простору їздили за фурами допомоги в Ужгород та Словаччину і впорядковували те, що приносили місцеві. Водночас до роботи штабу почали долучатися переселенці.
"Хоча це проти правил гуманітарного сектору, але ми залучали ВПО. На роздачу просто могло прийти 500-700 людей в один день. Ми працювали щодня, і все ж фізичних сил не вистачало. Тому це було нормально, що у нас 10-12 людей волонтерили, частина з яких були ВПО, — каже Світлана. — Але з іншого боку, легше отримувати ту допомогу, до якої ти сам долучився. Це вивищує тебе у власних очах, підвищує твою гідність. Насправді дуже багато людей долучалися до цих мінімальних етапів допомоги — на роздачі, розвантаженні, фіксуванні у списках".
Гуманітарний штаб. Фото з архіву команди
Хоча "Креденц" перетворився на гуманітарний штаб, він залишався креативним простором. Волонтерами були люди з різних областей України та різних галузей. Однак у спілкуванні за волонтерськими справами між ними почали з'являтися ідеї для заходів та проєктів. До того ж під час видачі гуманітарної допомоги багато ВПО цікавилися, що це за простір і чим у ньому можна займатися.
Тому з часом, коли гуманітарної допомоги стало надходити менше, "Креденц" знову запрацював як до повномасштабної війни. Команда простору і переселенці разом організовували різноманітні активності — заняття з танців та англійської, спортивні змагання, покази мультфільмів, збір українських книжок для бібліотек, тренінг з проєктного менеджменту, психологічні заходи, похід на Говерлу. Також для місцевих та новоприбулих проводили інтеграційний квест "Старе Ясіня", що залучив 150 учасників.
"Я взагалі дуже люблю ВПО, — ділиться Ілона. — Коли в нас починається обговорення, наприклад, після заходу, то люди з нашої громади мають різне, але плюс-мінус однакове бачення. А от новоприбулі люди бачать взагалі все з іншого боку, ти слухаєш і такий: «Хм, а дійсно!»".
Волонтери "Креденцу" також відвідували школи, де розповідали дітям про свою діяльність та гралися з ними. Ілона каже, що для неї особливо приємно бачити, як вдається перемикати дітей на щось хороше. Вона згадує, що в одному з класів було дві приїжджих дівчинки:
"Ми там побули, класно провели час, вже повернулися в «Креденц». Тут приходить одна з дівчат, приносить нам малюночок. Вона намалювала мене й Олю (ще одну волонтерку, — ред.). І ці дівчата почали ходити в «Креденц», спочатку рідко. Я поспілкувалася з їхньою класною керівницею про те, як вони поводяться в класі. Дівчата спочатку тихо сиділи, тільки одна біля одної. А потім, коли вже почали ходити в «Креденц», спілкуватися з новими людьми, ми їх трохи розговорювали, вони й у класі стали більш відкритими. Це насправді було дуже приємно чути".
Зараз, озираючись назад, на всю пророблену роботу, команда бачить що все було недарма і їхня робота дійсно потрібна людям.
"До повномасштабної війни ми боролися за своє існування, ми показували для чого існуємо. І я сподіваюся ми впоралися", — з усмішкою каже Світлана.
А це точно працює?
"Хочеться, як «Креденц», надихати людей доєднуватися"
До повномасштабної війни Яна Чебаненко разом з сім'єю мешкала у Чернігові. За фахом жінка швачка, але через низьку заробітну плату працювала в інших напрямках. Під час активних бойових дій у місті Яна ховалася з близькими у підвалі. Коли з'явилася можливість виїхати, вони відправилися до її батька — у Ясіня на Закарпаття.
Знайомство з "Креденцом" у Яни почалося з того, що вона пішла просити допомоги.
"Хоча у нас тут і є родичі, але ми сюди приїхали, в чому сиділи у підвалі. Навіть не було у що перевдягтися, — розповідає Яна. — Нам не вистачало тої кількості подушок, яка в нас була, бо вся родина зібралася одномоментно, друзі приїхали. І ми дізналися, що в «Креденці» давали все, що могли дати".
Яна приходила по допомогу не раз — підтримувала турбота волонтерів, яка не залишила її сам на сам з бідою. Оговтавшись, жінка вирішила також долучитися до волонтерства. Проте в "Креденці" людей вистачало, тому вона вирішила допомагати на волонтерській кухні БФ "Серця янголів".
Тут Яна разом з іншими жінками готувала щодня по 150 порцій обідів та вечер для ВПО. Кухня співпрацювала з "Креденцом", волонтери обмінювалися досвідом, інформацією про тих, хто потребує допомоги. Так волонтери кухні й простору здружилися між собою.
"На кухні був великий наплив людей і кожен зі своїм горем, зі своїми проблемами. Всі обмінювалися цим, — каже Яна. — У дівчат в «Креденці» я більше відпочивала, бо на кухні ти працюєш, а тут приходиш як до друзів у гості. Я знала, що цей час проведу позитивно. Дівчата завжди привітні, вони завжди запропонують чай, каву, смаколики, диванчики, пледи. Це затишно, це гарна компанія і плюс це завжди щось нове для тебе".
Волонтери БФ "Серця янголів" також були долучені до плетіння маскувальних сіток. Місцеві приносили їм стару постільну білизну, але приносили й багато такої, яка була у гарному стані. Волонтери почали власноруч шити з неї спідню білизну для військових у госпіталі. Проте для поліпшення роботи необхідні були машинки та навчені майстрині. Так з'явилася ідея написати проєкт.
Волонтери "Креденцу" допомогли оформити та подати заявку для проєкту від "Київського діалогу". Незабаром прийшла позитивна відповідь і Яна як майстриня взялася за організацію швейних курсів.
Для занять закупили машинки та облаштували приміщення в старому кінотеатрі. Максимум на курсах могли навчатися 10 людей — п'ять місцевих та п'ять ВПО. Проте після розповсюдження по селищу інформації про набір, до Яни звернулося набагато більше охочих.
Яна (ліворуч) з ученицею. Фото з архіву героїні
"Селище у нас невелике, тут нема ательє. Щоб полагодити якісь речі, треба до Рахова їхати (найближчий великий населений пункт, — ред.), за проїзд 140 гривень заплатити. Заняттями цікавилися жінки, які мають швейні машини, але не вміють ними користуватися або у яких її треба було налаштувати. А майстра в селищі як такого теж нема", — розповідає Яна.
На заняттях Яна допомогла ученицям з налаштуваннями машинок, навчила їх основ шиття та ремонту одягу, але найголовніше — зацікавила новою справою.
Одна з учениць. Фото з архіву команди
"Вони як діти у школі, — з усмішкою каже Яна, — щось одне в одного підглядали, дивилися, радилися. Я постійно допомагала. Вони сміялися, чаї пили. В перший день, коли учениці прийшли строчити, це були одні строчки, а вкінці вони такі молодці, у них все так рівненько, все гарно. Основи на курсі вони отримали, а далі все залежить від фантазії та бажання практикуватися".
Окрім того, щоб навчити охочих шити, ці курси були організовані й для знайомства ВПО та місцевих, для їхнього зближення за волонтерством.
"Курси безкоштовні, аби залучати більше людей до волонтерської роботи, щоб вони були активнішими. Хочеться, як «Креденц», надихати людей доєднуватися. Аби люди не були байдужими й робили те, що можуть", — роздумує Яна.
З великого виробничого цеху — в маленьку пекарню: як сім'я з Сєвєродонецька з нуля продовжила власний бізнес
"Треба вставати й щось робити": як проєкти підлітків уже зараз творять зміни у відбудові українських громад
