Горенка та Мощун: як на Київщині повертаються до життя понівечені росіянами села
Горенка та Мощун. Два селища зовсім поруч з Києвом, де ще зовсім нещодавно була війна. Зараз життя в них потроху налагоджується, люди повертаються до своїх домівок. З Києва вже їздить громадський транспорт, тож сідаємо в маршрутку, яка їде до Бучі, але виходимо раніше — на повороті до Горенки.
Одразу поруч із зупинкою — прострелений радянський військовий пам'ятник, на могилі сорока солдат, які загинули в 1943 році з написом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».
За пам'ятником видніють дві сильно обгорілі багатоповерхівки. В одному з будинків повністю зруйновано один із під'їздів. Поруч квітнуть абрикоси та вишні.
Білі квіти сильно виділяються на фоні обгорілих стін, особливо, коли на них світить травневе сонце. Контраст такий, що неможливо повірити, коли бачиш його на власні очі. Втім, таку картину зараз можна побачити скрізь — квіти та зелень дерев на тлі зруйнованого житла. Весна приходить попри все.
Перед двома п'ятиповерхівками на сонці гріються нечисленні мешканці, які залишилися тут жити, незважаючи на відсутність комунікацій, вибити вікна та двері. Кожен день вони готують на вогні їжу. Сьогодні варять борщ.
З одного з будинків чоловік та жінка виносять крісло. Крісло не їхнє, але вони не мародери — власники дозволили їм забрати вже не потрібні меблі.
Втім, і мародерів тут вистачало — у деяких мешканців вкрали майже все, що вціліло після бомбардування.
Про це розповідають самі місцеві. Їхні історії — різні, та всі однаково важливі.
"Зараз тут «харашо», ні вікон, ні дверей нема"
Ми говоримо з Сергієм, Валерієм, Іллею, Каріною та Оксаною. Поруч з ними — декілька собак. Один з них неспокійний — гавкає, привертає до себе увагу. Та варто почати його гладити — заспокоюється. Ці собаки теж місцеві — раніше вони, як і люди поруч з ними, жили у будинках навколо. Когось із них залишили господарі, хтось із них загубився. Усі вони прийшли до людей і, коли ті ховалися у підвалі від обстрілів, були з ними. Трохи далі у дворі — декілька котів, гріються на сонці.
Сергій розповідає, як виглядало життя в селищі під час активних бойових дій: мешканці його будинку сиділи в підвалі, аж поки 7 березня по будинку не було завдано удару — ракета зруйнувала один з під'їздів. Саме той, під чким був вихід зі сховища.
"Все засипало, — згадує чоловік. — Добре, що підготувалися, у нас був лом".
Один з сусідів внаслідок удару отримав перелом ключиці. На щастя, в цьому та прилеглих будинках ніхто не загинув, а багато хто навіть змогли виїхати: хто своїм транспортом, хто —евакуаційним. Ті ж, хто залишився, жили у важких умовах. Та й зараз у Горенці далеко до комфорту::
"Їжу брали, що люди залишили, воду набирали в колодязях. Було важко ходити за водою через постійні обстріли, було по 30-40 хвилин тиші, та знову гатили. Зараз живемо у своїх квартирах. Квартира не надто ціла: ні дверей, ні вікон. Холодно, під ковдрами, гріємось, по двоє-троє спимо. Зараз допомагають волонтери, ділимось між собою. Що далі — поки не знаємо, будинки, мабуть, не придатні для житла, ще точно невідомо".
Поруч на лавці сидять дві бабусі. Одну з них звати Діна, їй 72 роки. На початку березня вона поїхала з селища у Вінницю до родичів. "Там спокійно, ніхто не стріляє", — каже. Діна повернулася додому близько місяця тому:
"Зараз тут «харашо», ні вікон, ні дверей нема. Повибивало все. І обікрали. Шафа гола стоїть. Казала Оксана, ви ж чимось вкриваєтеся? Кажу, є дві ковдри. — Ну дві ковдри не вкрали ж. А зато, кажу, все інше покрали".
Діна розповідає, що недавно отримала пенсію — на картку.
Волонтери приїжджають, віруючи, допомагають.
"А що тої пенсії, три тисячі, як нічого не залишилось?" — додає. — "За світло, за газ заплати, і тисяча мені лишалась, і живи як хочеш".
"Голову сільради вбили, заступник поїхав на Закарпаття та й сидить там. Нікому ми не треба, ніхто не приходить. Ми й тоді були не потрібні, і зараз тим більше", — зітхає.
У зруйнованому під'їзді рятувальники готуються прибрати міжповерхові бетонні плити, які в будь-який момент можуть обвалитися. Просять поки не знімати, бо ще тривають підготовчі робити, мовляв, люди, як побачать фото, на яких ще не все готово, казатимуть, що рятувальники не так працюють, як потрібно. Все одно роблю один кадр — підготовка теж важлива.
На стінах зруйнованих квартир є шафки, які все ще тримаються. В одній з квартир — великі полиці зі згорілою консервацією. Є килими і навіть велике фото тигра.
Валерій показує свою зруйновану квартиру на четвертому поверсі. Після бомбардування він ще не був там, це поки що небезпечно. Він не знає, чи всередині щось вціліло.
Валерій
"Зараз головне перемогти"
Йду далі селищем. Тут, як і в багатьох інших селах, у яких була війна, багато зруйнованих будинків, поруч з якими можуть бути майже абсолютно вцілілі, навіть з цілими вікнами. Війна, як виявилося, — це багато в чому везіння.
Якщо не зазирати за паркани, на кілька митей можна й забути про війну: з вулиць уже прибрали рештки скла та цегли, які розліталися від вибухів, навколо квітнуть дерева, трава та листя буяють відтінками свіжої зелені. За одним із парканів, перед зруйнованим будинком, рожевим квітне магнолія. А ще зовсім недавно, одразу після звільнення, картина тут була зовсім інша — холодно, похмуро, безлюдно.
На одній з вулиць зустрічаю волонтерів, вони привезли в село живих курей — зараз це дуже потрібно місцевим, люди багато втратили, в тому числі і свійських птахів.
Це Боря і Віка Чайківські. Самі вони з Вишневого, Бучанського району.
"Ми вже четвертий раз привозимо допомогу в Горенку. Спочатку це були продукти, потім — розсада, а це вирішили курочок-несушок привезти. На 35 000 гривень вдалося купити та знайшли дуже гарну людину, Вітю, він нам швидко їх доставив. І розсаду привеземо ще", — розповідають волонтери.
Горенка — не єдине село, якому вони допомагають:
"Завтра їдемо в Андріївку та Дмитрівку в Макарівському районі, на 200 000 загрузились, буде їхати три машини та два буса. Ми вже гроші не економимо, зараз головне перемогти. Ми підприємці. Я займаюсь ремонтами квартир, Віка шиє скатертини".
Якщо ви хочете допомогти Борі та Віці зі збором допомоги для селищ на Київщині, які постраждали від війни, зв'язатися з волонтерами можна за номером телефону: (067-938-02-85)
"Селяни дуже раді такій допомозі, — додає Віка. — Одна з жінок раділа найбільше, бо її курочка одразу знесла яйце".
Ще трохи далі біля однієї зі спалених будівель троє дітей граються м'ячем.
Це Женя та Оля (вони — брат з сестрою) та їхній друг Андрій. Наступного дня після початку повномасштабної війни вони зі своїми родинами виїхали. Їхні будинки цілі. Кажуть, скрізь дуже багато зламаних будинків, у їхніх друзів, біля дитячого майданчика. Підказують мені дорогу, розповідають про руйнування, які бачили.
"Казав «Та, хто мене троне». Загинув"
Діти справді допомогли — неподалік на перехресті, де починається дорога на Мощун, підіймаю руку, та одразу зупиняється трохи запилений ланос. За кермом — Олександр, який одразу починає розповідати свою історію. Війна торкнулася всіх..
"Мощун уже вдруге страждає, — каже чоловік, вправно кермуючи. — Перший раз — у 1943 році тут були бої, і от зараз. Я з Києва, на півтора місяця ми поїхали в Хмельницьку область. Зараз от приїхали, щоб відновлювати свою дачу. От бачите, скрізь багато руйнувань. Коли росіяни зайшли на дачі, вони звідти почали штурмувати село".
Дорогою бачимо дуже багато руйнувань. Деякі дороги перекриті, тут зараз працюють військові, займаються розмінуванням.
"Росіяни відносились до місцевих по-різному. До одних сусідів зайшли, спочатку перевірили їхні паспорти; вони вже літні, фільтрацію не проходили. А на другий день прийшли інші, вже дуже злі, сказали, «у нас вчора були двохсоті, сьогодні є двохсоті і якщо завтра теж будуть, то будете довго вмирати». Але на щастя, окупація швидко закінчилась. До других приходили, захотіли горілки випити, ну діватися було нікуди, налив їм. Більшість тих, хто був тут (з російських військових, — ред.), я так зрозумів, була з Надволжя — всі малі національності, імена у всіх неслов'янські. Взуття викидали тут, все маленького розміру, 38-39-40. У селі є загиблі, загинув мій добрий знайомий, Духота Іван Васильович. Не захотів кидати своє господарство, йому вже під сімдесят було, казав «Та, хто мене троне». Загинув".
Олександр каже, що на дачах поки немає електрики і навряд її скоро відновлять.
"Проблема в тому, що тут електрика не на балансі ДТЕК. У селі вони вже відновлюють, а у нас поки ні. Он наша трансформаторна підстанція, вона розбита. Сюди дуже багато прилітало градів. А тут була капличка, нічого не залишилось".
Поки ми їдемо, Олександр розповідає про все, що ми бачимо за вікном:
"Оце сусід наш, героїчна людина, Сергій. Він раніше був пожежником, зараз на пенсії. Він вивозив своєю машиною наших поранених, потім залишив нашим військовим свою машину. Он ліс побитий. Он, бачите, будівельники вже працюють, відновлюють дах. Це моя дача, пощастило, тільки вікна побило, шибки".
Олександр вказує на квіти, які проростають серед руїн. Я теж багато уваги звертаю на такі речі. На фоні чорного обгорілого дерева розквітли червоні тюльпани — наче прапор ОУН.
"В кінці березня нам надіслали фото, що дід лежить вбитий"
Це дачне поселення і справді багато пережило. Попрощавшись з Олександром, виходжу на околицю селища — тут уже тече річка Ірпінь. Саме тут росіяни намагалися форсувати річку і саме тут наші відкинули окупантів. Перед річкою вже пасуться корови, десь у заплавах ще залишилась підбита техніка росіян. Тут дуже багато зруйнованих будинків, ще навіть не прибрали один з підбитих БТРів.
У селі ж зруйнованих будинків, здається, навіть більше, ніж серед дачних. Є майже неушкоджені, зруйновані вщент. Ворог тут атакував артилерією та скидав авіаційні бомби
Помічаю чоловіка та жінку, вони розчищають город та закопують одну з декількох ям від авіабомб, які повністю зруйнували будинок поруч. Від будинку залишилося трохи стін. На одній зі стін висить терка — тримається на одному гвіздку. Мабуть, у кожній зруйнованій хаті є щось, що ще тримається. На жаль, на скрізь залишились ті, хто б весь цей час тримався. У дворі, хоча зараз важко розрізнити, де двір, а де решта житла, — залишки млинів.
"Це наш батьківський будинок", — пояснює жінка.
"У батька млин був, мотоблок, щоб город орати, мотоцикли, інструмента було море всякого, він по дереву працював. 10 березня ми їм замовляли евакуацію, вони не виїхали, відмовилися. Потім вже не було зв'язку. В кінці березня нам надіслали фото, що дід лежить вбитий. А маму ми вже самі знайшли в погребі, коли повернулися. Її не завалили, видно, від цієї вибухової хвилі так сталося. Все сильно горіло, все залізо аж червоне. Ми проривалися, щоб встигнути забрати батька поховати, але поки їхали, поки нас впустили сюди, то вже його забрали, шукаємо зараз, де він. Маму забирала звідси поліція, ми в бучанському морзі потім шукали ще п'ять днів. Там багато трупів з відкопаних могил".
Жінка зітхає. Але продовжує далі:
"Мама 33го року мама, 37го — батько. Батько не хотів кидати дім. У нього багато було такого, чим він дорожив. Було порося. Ми шматочок його знайшли, вигоріло. Якщо все через те поросятко, то можна було і їхати (плаче). Ніхто зі старших, та і ми теж, не розуміли, наскільки все серйозно. Ми тут зараз от гребемося, збираємо. Все тут було засипано шифером. Вже які тільки осколки не знаходила. Тут були і гради, тут були і міни, там ми знайшли з вертольота снаряд. От тут забрали сапери цілу міну. Ми нарахували на городі 26 різних прильотів. Вони кидали по мирних людях все, що могли. Ми, як прийшли, тут просто озера були в ямах від вибухів, піднялася вода. Я просто не уявляю, як там земля тремтіла і як можна було в погребі людині вижити. Там, мабуть, усі органи відірвані. Ми самі з Горенки, до 4го березня були там. До того часу, як з Білорусі летіли літаки та вертольоти, вони летіли рівно над нашим дахом: той літак пролітає, і з нього бомби сипляться, як в кіно, це просто жах. Ми не бачили, що було тут, але те, що бачимо зараз… Важко уявити, що тут було".
Мені показують фото Ольги Федорівни, яка рік тому саджала на городі картоплю. Квітнули дерева, її будинок цілий, вона ще жива. Поруч — пес Вадік. Роблю фото з того самого місця. В цей час по городу біжить песик. Усе те саме, але немає життя, немає будинку.
Удар, який змінив усе.
На фото — Ольга Федорівна та її песик Вадік з селища Мощун на Київщині. Вони саджають картоплю і ще не знають, що за рік почнеться повномасштабна війна. Що на початку березня росіяни здійснять по селищу авіаудари некерованими бомбами. Що хату буде зруйновано. Що Ольга Федорівна та її чоловік Олександр Іванович, які колись ще дітьми пережили Другу світову війну, загинуть в один день. У власному підвалі.
Що пес Вадік залишиться в живих. І більше не залишиться нічого.
Між фото — різниця в рік і один день у березні, коли росіяни стерли ще одне безцінне людське життя. Не пробачимо.
"Мій будинок, так би мовити, поранений"
В центрі села у приміщенні клубу розташувався центр розподілу гуманітарної допомоги.
На лавці перед ним сидять тьотя Галя та дядя Вітя — так вони представляються мені.
Тьотя Галя та дядя Вітя
10 березня вони виїхали з села, потрапили до різних лікарень. Сьогодні повернулися, їхній будинок вщент зруйнований, навіть одразу не впізнали, що це саме він. Зараз чекають, коли їх відведуть у санаторій в Пущу Водицю.
Тут і староста села — Петро Олександрович Макушенко. Він розповідає свою історію:
"До війни я працював старостою села Мощун. Сьогодні там, де були бойові дії, старост немає, то працюємо ми на волонтерських засадах. Вичистили ми це приміщення, тут жах був від бойових дій, плюс тут перебували росіяни. Прибрали, розташували, зробили запас продуктів, видаємо, реєструємо, у нас є світло, є генератор, є вода. Допомогу привозять волонтери, і індивідуальні, і організації. Сьогодні був Червоний хрест, дали нам генератори. Я тут був до 12го березня, потім виїхав. Мій будинок, так би мовити, поранений. У нас взагалі, я думаю, що цілим на сто відсотків назвати тяжко будь-який".
Петро Олександрович каже, що зараз у Горенці вже живе до сотні мешканців. А до початку повномасштабної війни місцевих було 800-850 людей, а ще й люди, які використовують будинки в селі як дачні — тут живуть в основному влітку.
"Ми з ними працюємо, щоб вони надали житло нашим мешканцям, які втратили житло. За час війни у нас загинуло десь до десяти людей, я їх всіх знаю, сьогодні буду точно рахувати. Є й молоді, але є і старші — у віці за вісімдесят, діти війни", — додає.
"Зараз чого нам тільки не потрібно. Від виделки-ложки до димаря. Посуд, взуття, будівельні матеріали, потрібно все. Електрику обіцяють, а газ уже є в селі, скоро буде в будинках".
Тут, у центрі, поки чекав на розмову, волонтери мене майже "насильно" нагодували. Відмовитися від обіду важко — голодним тут не має залишитися ніхто. Зі мною це не вперше — коли у звільнених містах та селах, люди, які зараз у дуже скрутних умовах, годують тих, хто до них приходить. Перший раз так трапилося в Ірпені — запропонували на вибір і картоплю, і макарони, які приготували на багатті. Звісно, з салатом. Така їжа неймовірно смачна. Адже вона — особливо цінна та дає надію, що ми все здолаємо, відбудуємо, відновимо. Повернемося до наших життів. Такі наші люди.
Фото автора
