У народі є прислів'я: "Родини не ждуть години". Ніхто не очікував, що цього року в нашій країні воно буде особливо актуальне. Хіба може бути гірша "година" для того, аби народжувати, ніж війна? Особливо її початок.
Героїня третього випуску спецпроєкту "Жіноче здоров'я під час війни" знає про це на сто відсотків. Вона дарувала життя тоді, коли навколо вирувала смерть. Під обстрілами, зі звуками вибухів та в страхові не тільки за себе, а й за свою донечку. І, хоч пологи приймали в напівтемряві, рук не вистачало, були ускладнення зі здоров'ям, та нашій героїні вдалося пройти через це випробування. І вісім місяців тому вона стала мамою.
Інна Дацько — військовослужбовиця в декреті. Свою історію пологів вона розповіла в новому випуску за посиланням і в цьому матеріалі.
"Щось не так, буде війна"
"Я вирішила стати військовослужбовицею ще під час навчання у школі. Мій тато військовий, — говорить Інна. — Мама все-таки питала мене, чи не краще піти на цивільне. Але я обрала військову службу".
Фото: Рубрика
Інна згадує, як мама переживала через такий вибір доньки. Адже тоді був 2016-й рік, і в країні два роки, як тривала війна. Тому обрати шлях військової означало прив'язати себе до служіння народу й бути готовою будь-якої миті захищати країну. Врешті-решт, дівчина зробила свій вибір, про який не шкодує. Після закінчення університету одразу потрапила в повітряні сили та прослужила там рік, аж доки дізналася, що вагітна,
"Мій чоловік теж військовий. І зараз його з нами немає поруч. Він служить. А ми з донечкою виїхали з Києва після моїх пологів до батьків. Зараз там і живемо".
Дівчина говорить, що перші спогади про початок повномасштабного вторгнення в неї асоціюються не з 24 лютого.
"За два тижні до ми з чоловіком сиділи на кухні, думали, що скоро у нас буде поповнення. І він раптом говорить: «Щось не так, буде війна». Я кажу: «Та ні, все буде добре! У нас має народитися дитинка, все тільки якнайкраще буде». А він каже: «Побачиш»".
Фото з архіву Інни Дацько
Ця розмова врізалась у пам'ять Інни й вона досі згадує, як 24-го лютого почула в телефонній слухавці: "Війна". Народження дитини прогнозували на 26-те число того ж місяця. Жінка чекала на появу донечки разом із мамою, бо ж чоловік був на службі. І оце слово "війна" розділило їх аж на три місяці. Саме через такий термін він зміг побачити свою дитину вперше.
"Вибачте, але пологовий зачиняється"
"І тут біля нашого будинку вибухи. Я трохи злякалася, але мама трималась. У мене страх був у першу чергу за дитину: скоро пологи, як це все має бути? Чоловік постійно на телефоні. Ми чуємо свист ракет і звуки вибухів. Було дуже страшно".
Кілька днів Інна з мамою ночували в підвалі. Але ці приміщення були абсолютно не пристосовані для вагітної жінки.
Фото: Рубрика
"Для мене не було місця ні щоб сісти, ні щоб прилягти. Підлога бетонна. Люди з квартир повиносили якісь старі двері, табуретки, ковдри. Дихати було неможливо. Ми вночі були там, а вранці йшли додому, щоб трохи поспати. До того всього, скажу, що коли ти лякаєшся вагітною, живіт зажимається. І цей спазм наскільки болючий, що перші два дні я навіть думала, що в мене тренувальні перейми".
Фото з архіву Інни Дацько
Бомбосховище. Фото з архіву Інни Дацько
Народжувати Інна мала 26 лютого. Але не за планом пішло буквально все. І дівчина в телефонному режимі з лікаркою вирішили організувати пологи 28-го числа. Але в тій лікарні, де вони планували народжувати, це вже було неможливо.
"До мене телефонує завідувач відділенням пологового зі словами: «Вибачте, але ми зачиняємося». Будівля знаходиться в центрі міста, і там просто не було можливості приймати вагітних. Я одразу зв'язалася зі своєю лікаркою та домовилася, що ми будемо народжувати в пологовому на Оболоні (район Києва — ред.) або в лікарки вдома, якщо раптом перейми почнуться вночі".
Жінка навіть не знала, але її мама готувалась до найгіршого: що їй доведеться приймати пологи в доньки самій. Бухгалтерка за освітою, жінка студіювала відео про пологи та збирала екстрену валізку на випадок раптових переймів.
"У цій валізці була тепла та холодна вода, рукавички, теплий одяг для мене й малюка, всі необхідні медикаменти. Мама не говорила мені цього — видно, хотіла мене налаштувати все-таки на те, що народжуватиму я в пологовому", — згадує з посмішкою Інна.
"Щойно я переступаю поріг, як починається сирена, лунають вибухи"
Коли прийшов день їхати до пологового, найважчим завданням стало знайти транспорт: жодне таксі не їхало, а ціни були космічними. Та лікарка допомогла Інні, домовившись про транспортування з волонтерами.
"Ми встали о 6 ранку, мали виїхати десь о 7 чи 8 годині. Фактично ж, виїхали о 12-й. І, як тільки ми потрапили до лікарні, буквально одразу в мене почалися перейми".
Але саме в той день Оболонь була чи не найбільш небезпечним районом Києва. Мабуть, усі українці пам'ятають кадри з російськими танками в міських дворах. Так от ці кадри були саме звідти.
"Ми зайшли в пологову залу — і тут все, як у кіно: щойно я переступаю поріг, як починається сирена, лунають вибухи. Я не можу сказати, що злякалася. Була під такими емоціями, знаєте… мені народжувати — в мене інша ціль. А от лікарі дуже переживали — я бачила це по їхніх обличчях. Спершу хотіли перейти в підвальне приміщення, та акушерка наполягла, щоб я народжувала тут. Хоча всі боялися, що це триватиме довго. Бо кесарів розтин мені не робили".
Того дня в лікарні було мало працівників. Рук не вистачало. Через світломаскування дитинка народжувалася під світло телефонного ліхтарика. А ще в Інни були ускладнені пологи — плацента не відійшла, потрібно було оперувати.
"На пологах мав бути мій чоловік, але його не пустили зі служби. Тому я попросила, щоб мама була зі мною. Звичайно, їй дозволили. І тут дійшло до того, що лікарі навіть попросили її взяти участь у прийманні пологів. Вона вимкнула свої материнські почуття, взяла себе в руки. Але ніколи мама не думала, що їй доведеться не просто бачити, як народжується внучка, але й допомагати їй з'явитися на світ".
"Мам, Васюня пише?"
Чоловік Інни не зміг приїхати ні на пологи, ані на виписку. Свою доньку він побачив лише через три місяці. Але навіть попри те, що буквально все в родини Дацько пішло не за планом, Інна говорить, що не виїхала б з Києва, навіть якби знала точно, що 24 лютого почнеться повномасштабна війна.
Фото з архіву Інни Дацько
"Я вибрала лікарку, а якщо я її вибрала, то хочу народжувати тільки з нею. У нас була можливість виїхати до 28 числа. Але я відмовилась. Уявіть, як було би важно під час війни знайти швидко акушера? І так великий стрес — мені потрібно, щоб хоч щось було стабільно".
Фото з архіву Інни Дацько
Під час пологів Інна усвідомлювала, що зараз війна. Що їй та її дитині загрожує небезпека. Але в той момент вона хвилювалась не тільки через це.
"Коли я народжувала у мене одне питання було: «Мам, Васюня пише?» Васюня — це мій чоловік. «Так, у нього все добре», — каже мама. І я тоді спокійна. Чесно сказати, в мене була свідомість того, що зараз війна, але я була, ніби в ейфорії, мені добре зараз, я народжую. Знаєте, народжувати — це не страшно, але це й не легко".
Фото з архіву Інни Дацько
Зараз донечці Інни 8 місяців. Дівчина мала тривалу реабілітацію після пологів, та зараз уже все добре. Єдине, чого вони чекають — це закінчення війни й повернення тата додому. А жінкам, які збираються народжувати, дівчина радить тільки одне — робити це й намагатися бути в гармонії з собою та заспокоюватися.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
