У суспільстві стабільно зберігається тенденція до популяризації образу успішної дитини, яка у два роки знає назви картин відомих художників, у три – читає енциклопедію Британики, у чотири – спілкується на семи мовах, а у вісім – грає на п'яти музичних інструментах твори Моцарта та Баха. Усі ці маленькі люди, яких матусі тягнуть на телебачення, щоб вони продекламували Євгена Онєгіна чи двісті назв рослин, повертають мене у дитячі спогади. Мені було чотири роки, я поганенько рахувала, але не дуже переймалася через це до зустрічі з татовим другом та його таксом Інеєм. Дядя Жора спочатку пояснив, що я вже велика дівчинка і маю навчитися рахувати, а потім, доводячи як це легко, продемонстрував мені, як його собака вміє рахувати до трьох. Він показував псу один палець – той гавкав один раз, потім два – той гавкав два, потім три – Іней гавкнув тричі. Я пройнялася такою повагою до тварини, що стала звертатися до неї на Ви і навчилася рахувати через відчуття сорому за себе. Пізніше, років через сім тато мені зізнався, що пес рахувати не вмів, а просто знав, що треба гавкати, кожного разу, коли господар показував йому палець. Це було моїм першим сильним розчаруванням. Іноді, на жаль, презентація мамами досягнень власних дітей виглядає так само.
Батьки поспішають як можна раніше відкрити для дитини весь світ, але іноді дивує матеріал, який вони обирають. Імена усіх президентів США, назви валют та марки авто: наче таким чином дітей готують до солодкого життя та величезних статків. Для чого зубрити назви столиць світу в два роки, якщо розуміння таких абстрактних для дитини понять виникає набагато пізніше? Хіба не краще прогулятись лісом та згадати назви квітів, дерев, хоча б п'ять – ні сто, дослідити малюнок та форму листя, плоди дерев, постежити за жуками? Тим паче, що діти краще запам'ятовують те, що можуть побачити у реальному житті та скористатися отриманими знаннями зараз, а не через п'ятнадцять років. Безумовно краще, але ж дворічна дитина, яка може запам'ятати поняття, доступні для її віку, не справляє враження та виглядає звичайною. Мати нормальну дитину вже перестало бути нормою та вважається практично провалом материнства.
Чи є у батьків підстави для остраху не встигнути розвинути здібності дитини та приречить її на посередність? Історії життя відомих талановитих особистостей переконливо демонструють нам різні чинники та вікові діапазони відкриття їх талантів. Багато-хто з них захопились справою свого життя безпосередньо за участю батьків. Наприклад, батько великого математика Карла Фридриха Гауса був вчителем математики, любов до музики Россіні прищепила йому мати-піаністка, Моцарту – батько-скрипаль, перші уроки художньої майстерності Пікассо отримав від батька – вчителя малювання, а у родині Олександра Пушкіна і батько, і дядя були поетами.
Але є й інші історії, коли ще в дитинстві прийдешні таланти чітко розуміли своє призначення без впливу жодних зовнішніх факторів та навіть всупереч волі батьків. Мати Марини Цвєтаєвої пов'язувала майбутнє доньки із музикою і не була у захваті від її захоплення літературою, особливо ліричною. Дівчинці доводилося ховатися із томом Пушкіна у шафі замість тривалих музикувань. Однак опір матері не зашкодив їй з чотирьох років зачитуватися віршами, а в шість – писати власні на декількох мовах. Шагал, Джотто, Леонардо да Вінчі зробили свій вибір наперекір очікуванням батьків, які не мали жодного стосунку до проявів їх таланту.
Водночас, дуже часто пошуки обдарованими особистостями свого призначення відбуваються під впливом їх середовища вже у зрілому віці. Найбільш показовим у даному контексті прикладом можна вважати шлях Володимира Семеновича Висоцького, який під впливом оточення спочатку обрав акторську стезю, а потім спробував себе як автор, так званих, дворових пісень, популярних у післявоєнні роки. До часу потрапляння у літературну спільноту Йосиф Бродський встиг попрацювати помічником прозектора у морзі, опалювачом у котельні, матросом на маяку, робочим у геологічних експедиціях.
Ми, батьки, можемо зацікавити дитину, підтримати її захоплення, виховати у неї працелюбність, але талант – це у першу чергу любов, поява та зникнення якої не завжди буде залежати від наших бажань. Вільям Джеймс Сідіс, українець за походженням, оцінюється деякими біографами як найбільш обдарована людина на землі. У 8 років він написав 4 книги та знав вісім мов, а в 16 років закінчив Гарвард. В 11 років його знання у вищій математиці були настільки глибокі, що його запрошували читати лекції з чотиривимірного простору в Гарвардському математичному клубі. Професори Массачусетського технологічного інституту пророкували Вільяму грандіозну кар'єру вченого-математика і говорили про його майбутнє лідерство в цій галузі. Однак, все своє життя він ховався від журналістів та займався звичайною бухгалтерською діяльністю та колекціонуванням.
Унг Йонг значиться в книзі рекордів Гіннеса як найрозумніша людина з нині живих – його IQ дорівнює 210 пунктів. У три роки він вступив до університету на фізичний факультет і закінчив його в шість. Коли йому було сім років, його запросили працювати в НАСА. До 15-ти років юнак отримав ступінь доктора наук в Університеті Колорадо, а у 16 років захистив ще одну докторську дисертацію з цивільного проектування і будівництва. Після цього він відмовився співпрацювати з найкращим університетом країни, вважаючи для себе більш привабливою роботу в ВУЗі невеликого містечка.
У своєму прагненні не упустити паростки обдарованості у дітей, ми часто не замислюємося чого саме нам не вистачило для реалізації власних мрій. Життя доводить, що ерудованість не гарантує людині навіть кар'єрних успіхів, не кажучи вже про особисте щастя. Я гадаю, у кожного з нас були і є такі однолітки, які у школі або в університеті зірок не хватали, але завдяки своїй вдачі та характеру отримали від життя набагато більше ніж відмінники та хороші дівчата. Як відомо, особиста реалізація залежить, насамперед, від освідомлення власних бажань та уміння використовувати свої знання та здібності. Я б дуже не хотіла, щоб мої діти на власному досвіді зрозуміли смисл французького вислову про «дотепність на сходах чи так званий сходовий розум», коли влучні слова та аргументи ми знаходимо, покинувши місце або людину, якій вони мали бути адресовані.
Тому для мене дуже важливим завданням як мами – навчити дітей бути рішучими, не боятися змін та вчинків, планувати своє майбутнє та вірити у свій успіх, а головне – не падати духом у разі невдач. Саме цих якостей мені завжди не вистачало і я вчуся бути сміливішою вже заради своїх дітей. Адже, діти вірять дорослому тільки тоді, коли він підкріплює свої слова належними вчинками.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
