Памяти Игоря Утюжа

Татьяна Шаправская

Колумнистка "Рубрики"

Текст-спогад пам'яті військового Ігоря Утюжа, який загинув 7-го грудня 2023 року. Матеріал написано на основі розповіді із родиною Ігоря: батьків — Олега й Ніни Утюж, а також нареченої — Євгенії Шклярук.

****

Своя людина

У дитинстві Ігор був непосидючим та активним. Такий собі розбишака (у хорошому сенсі) із палаючими очима та вірою, що немає нічого неможливого. Він завжди шукав пригод і з юних років гартував характер, тому у розкладі з'являлися то карате, то джиу-джитсу, то академічна гребля. 

З віком до активності додався залізний характер та впертість. А ще любов до людей. Тому Ігоря можна неофіційно назвати майстром спорту з налагодження контактів. У його виконанні це було мистецтво: кілька слів, посмішка — і Ігор вже "своя людина", добрий товариш, з яким можна у вогонь і воду.

"Якщо мені врятували життя, отже, я потрібен для чогось більшого"

Після школи Ігор самостійно вступив на бюджет у Київській політехнічний інститут. І саме на першому курсі, коли хлопцю було 17 років, стався переломний момент — розпочалася Революція Гідності, яка сформувала Ігоря як громадянина країни, викристалізувала його ціннісні орієнтири.

"Тягнуло їх туди. Іноді прогулювали пари або ж одразу після пар йшли та Майдан із хлопцями, — згадує Ніна, мама Ігоря. — А після побиття студентів Ігор знайшов своє місце там. І вже в 17 років, по суті будучи ще дитиною, чітко розумів, що хоче жити у вільній незалежній країні, яка рухається у проєвропейському напрямку і не приймає жодні прояви диктатури".

Ігор перебував у 24-й сотні оборонців Майдану і вже тоді дізнався, що таке боротися за своє. Юнаку не було і 18 років, коли Революція Гідності стала частиною його життя — він патрулював Майдан, стояв на барикадах, брав участь у протистояннях із "тітушками" та беркутом, витягував із рук силовиків тих, кого намагалися схопити. Мати Ігоря пригадує, якими тривожними видавалися ті дні і як хвилювалася за сина:

"Вони ж там не спали по кілька днів, а якщо вдавалося перепочити, то прямо там у палатках біля вогнища чи в приміщенні КМДА на підлозі. Вони були ще зовсім юними, коли їм довелося без зброї та засобів захисту протистояти озброєним до зубів беркутам та тренованим «тітушкам» з арматурою. Все, що мали, — це запал, сміливість і власноруч зроблені коктейлі Молотова. У ті рідкісні моменти, коли Ігор виривався додому, приїжджав дуже стомленим і повністю чорним від диму".

/Фото ІА «УНІАН»/

Запеклі дні на Грушевського Ігор пройшов у передовиках, де отримав кілька поранень гумовими кулями та отруєння газом. Батьки згадують події Майдану зі страхом і гордістю: "Під час протистоянь на Грушевського виникла пожежа в одному з магазинів. Тоді Ігор за власної ініціативи взяв український прапор і пішов на переговори із силовиками, аби ті пропустили пожежні машини. На барикадах на той момент оголосили тишу. Сміливий, переконливий і тоді ще такий юний, Ігор повернувся з прапором у руках, пожежниками і своєю першою перемогою".

Події 2014 року розвинули у Ігоря загострене відчуття справедливості, вірності принципам. Надалі саме ці риси стануть для хлопця дороговказом і лежатимуть в основі будь-якого вибору у житті.

"Ти – людина, і за тобою тягнеться твій шлях, сформований вчинками", — розмови про це з дитинства вели з Ігорем батьки. "Малим він був розбишакою, тому вчинки були різні. Проте ми з дитинства намагалася йому прищепити певні рамки поведінки — показуючи зразки у книжках, фільмах. Але Ігор і рамки — це неспівставно, — ділиться тато Олег. — З дорослішанням Ігор самостійно прийшов до певних рамок, якими стали совість, віра у правду, а також загострене відчуття справедливості".

Упертість, чесність, сміливість, завзятість — це ті риси, які першими спадають на думку, коли згадуємо Ігоря. Це була, в першу черга, Людина. Ціннісна, глибока, заповзята. Саме тому він скрізь був першим, рухався назустріч небезпеці, а не тікав від неї — на Майдані у 2014, під час широкомасштабного вторгнення у 2022. Між цими двома подіями — 8 років. А чесноти, які рухали Ігорем, лишалися незмінними.

Під час Революції Гідності 18-го лютого 2014 року Ігор отримав тяжке поранення біля Маріїнського парку. Це відбулося під час сутички беззбройних людей із беркутом. Тривалий час хлопцю не надавали медичну допомогу — нападники утримували його на місці побиття у стані між життям і смертю. До лікарні хлопця вдалося забрати Ірині Геращенко із колегами. Лікарі провели кілька термінових операцій: Ігор був у критичному стані — частина черепа була роздроблена. Врешті довелося встановити титанову пластину і пройти тривалий курс реабілітації. Тоді, після одужання, Ігор сказав батькам фразу: "Якщо мені врятували життя, отже, я потрібен для чогось більшого". А батьки вже зараз зізнаються: "Якби його тоді не побили й він не перебував у лікарні в дні трагічних масових розстрілів на Майдані, ми не знаємо, чи лишився б живий Ігор і чи взяв би участь у Великій Війні, до якої долучився надалі…".

"Війна почалася! Я повертаюся додому!"

Попри серйозну травму, отриману на Майдані, уже за кілька років Ігор долучився до АТО: пройшов спеціальну підготовку та виконував задачі з оборони другої лінії. У 2016 році у віці 20 років отримав медаль "За жертовність та любов до України".

За 3-4 місяці до широкомасштабного вторгнення Ігор відчував наближення великої боротьби. І вже тоді знав, що ця боротьба буде його особистою. Тому ще восени 2021 він сказав рідним: "Якщо це станеться, я буду там, я піду". Ігор не лишав простору для сумнівів чи вагань. В цілому, як і всі його рішення по життю, бажання захищати країну було непохитним. 

Ігор зустрів новину про широкомасштабне вторгнення росіян, святкуючи із дівчиною річницю знайомства у Будапешті. Ранок 24-го лютого почався із двох фраз: "Війна почалася! Я повертаюся додому!" 

Вже тоді рішення Ігоря вимагало неабиякої наполегливості. Адже подолатишлях додому у перші години повномасштабного вторгнення було дуже складно. "Він обдзвонив понад 20 перевізників. Проте отримував лише відмови. Їхати в Україну ніхто не хотів. З кількома пересадками хлопець доїхав до українського кордону. А далі з Чопа вирушив потягом. Ігор був єдиним у порожньому вагоні. Вже по Україні пересувався до Києва автомобілем зі знайомими. На під'їзді до Києва вони потрапили під обстріл. Але ж, впертий, продовжував свій шлях додому. Тероборона столиці довго обшукувала Ігоря, їм видався дивним хлопцем, який їде назустріч багатотисячній колоні, яка навпаки рухалася на Захід, залишаючи столицю, — пригадує дівчина Ігоря Євгенія. — Ми часто згадували той день і жартували про найдорожче таксі у його житті. Адже вже по Києву, втомленому, йому довелося їхати на Троєщину за 1500 гривень".

Перші два місяці у Ігоря була легенда: аби рідні не хвилювалися, він їх переконував, що волонтерить по місту, хоча сам одразу ж долучився до оборони Києва у лавах АЛЬФИ. А з часом, після деокупації Київщини, Ігор став частиною 78 окремого Десантно-штурмового полку. Проте тривалий час — неофіційно. Певна бюрократія навіть в умовах широкомасштабної війни гальмувала процес офіційного долучення хлопця до лав десантно-штурмових військ. Батьки згадують:

"Бажання Ігоря стати на захист країни не могло змінити ніщо. Тривалий час він не був офіційно оформлений у війську, тож відповідно не отримував жодної заробітної плати, хоча був у гарячих точках. Хлопці з його підрозділу вирішили, що будуть скидатися Ігорю на хоч якусь мінімальну оплату. Йому було незручно. Ми страшенно хвилювалися. Але у нього завжди була одна непохитна відповідь — «Я хочу бути з хлопцями. Все». Гроші не були важливими. Як і офіційність питання. Це було щире бажання".

Дзвінки з передової батькам супроводжувалися фразами: "Мамо, я далеко, я не на передовій! Все добре". Це був обман задля турботи, бо Ігор знав, як сильно хвилюються рідні.

"Тату, як виросту, поїду в Африку охороняти слонів…"

Для побратимів Ігор був "Слоном" — саме такий позивний мав хлопець. Бо кремезний — зростом 1.95 метри, з 46 розміром ноги і широчезними плечима, за якими можна сховати маленький світ. Ігор дуже любив слонів. У шкільні роки ділився з батьком: "Тату, як виросту, поїду в Африку охороняти слонів. Їх так часто вбивають через бивні".

Слони, до речі, належать до найрозумніших тварин. Їхньою унікальною відмінністю від багатьох інших ссавців є взаємодопомога: вони ніколи не кидають своїх і завжди тримаються групи. Ця риса була притаманна й Ігорю: не кинути своїх і триматися зграї, один за одного, у єдиному дусі. Друзі, побратими — це була друга родина, якою він пишався. На похорони Ігоря усі прийшли зі слонами — могила захисника була засипана кольоровими іграшками.

"Я хочу заходити в міста і ставити прапори. Я хочу бути там!"

Євгенія — кохана Ігоря — пригадує, що з часом війна і життя стали чимось єдиним. Ігор міг дзвонити просто з окопів, а її хвилювало, чому він без шапки чи без шолома. Такі прості прояви турботи й любові, за які трималися дві роз'єднані душі. І коли тут, у Києві, її серце стискалося від хвилювання, від Ігоря було переконливе "та не хвилюйся, від нас до них — 100 метрів, он аж де прилітає". У нього завжди все було "ок", він ніколи не скаржився, не шукав винних (крім росіян, звичайно), і виконував свою місію натхненно, навіть якщо йшлося про збір збитих дронів на мінному полі. Ми разом відкрили останнє повідомлення, яке написав Ігор перед загибеллю. Там було впевнене і життєствердне: "Ранок починається не з кави, а з мертвих орків…". 

Командир Ігоря хотів бачити його у штабі. Там, казав, потрібні його знання і навички. Але Ігор був непохитним, він хотів бути з хлопцями попереду: "Я хочу заходити в міста і ставити прапори. Я хочу бути там".

Ігор намагався бути з родиною максимально легким, турботливим, кожним словом чи дією оберігаючи близьких від страшних реалій. Не дозволяв собі слабкостей, страху, бо розумів, що є опорою, що за нього тримаються ті, хто найбільше потребує захисту. Він відчував, що саме за його широкими плечима і ховається ось той маленький затишний світ — родина. Тато Олег зізнався: "В якийсь момент я відчув, що син став старшим у сім'ї, його досвід, його рішення, характер. Я відчув у ньому силу, яка очолила нашу родину".

Євгенія пригадує, що лише раз у житті бачила сльози Ігоря: він тоді саме повернувся у коротку відпустку до Києва і ввечері, серед гамірного міста, яке продовжувало жити своє, здавалося б, звичне життя, він розповідав про загиблих хлопців, своїх побратимів. Ті кілька сльозин не були проявом слабкості. Навпаки: вивільнити емоцію і показати, що справді на душі, — для Ігоря було сильним звершенням й одкровенням.

"Я зроблю все, щоб вижити"

Ігор був впевнений у перемозі й чітко розумів, якою вона має бути — з деокупацією всіх українських територій та поверненням до кордонів України 2014 року, зі ще більшими зрушеннями суспільних настроїв в країні, з активною проєвропейською позицією. Вірив у людей — бачив у них найкраще, але з нетерпимістю ставився до відсутності цінностей, хабарництва, безхарактерності. Він чітко знав, що в цьому житті чогось варте, а що — пил. Знав також, для чого він став захисником, за що бореться.  Не боявся смерті, не боявся боїв. Боявся незвіданості полону, але казав: "Я зроблю все, щоб вижити". Бо дуже хотів побачити перемогу.

Військовий Ігор Утюж брав участь у звільненні Київської та Харківської областей, воював на Запорізькому та Херсонському напрямках. Він був оператором БПЛА. Останній бій відбувався на Запорізькому напрямку, де Ігор із побратимами прикривали штурмову бригаду. Того ранку команда Ігоря встигла запустити 12 дронів із чудовим результатом — 12 уражень позицій ворога. Проте цим же вони вивели з себе росіян, які вже шукали команду дронщиків. І в момент запуску 13-го дрона у бліндаж наших хлопців прилетів ворожий снаряд. Вижити не було шансів…

Але у нас із вами є шанс зберегти історію Ігоря. Сміливого хлопця з Києва, який любив це життя і смакував його на повну — мав безліч хобі, подорожував, любив футбол, багато мріяв. Після перемоги перше, що планував, — це поїздку у Крим. Готував для неї намет, похідне обладнання та гірські маршрути. До війни Ігор був інструктором з рафтингу, отримував неймовірне задоволення від сплавів бурхливими гірськими потічками. Одного дня хотів підкорити відомі рафтингові маршрути в Америці та Африці. Марив водою і швидкістю. А ще мріяв створити власний благодійний фонд.

У лютому 2022 року Ігор зробив вибір і став на захист найціннішого. Слон віддав життя за те, аби була перемога, був Крим, була свобода, була успішна Україна, і щоби наше з вами життя продовжувалося і було таким, як любив Ігор: із подорожами, футболом, спортивними змаганнями, улюбленими друзями, великими планами і ще більшими мріями.

Дякуємо, Слон. 

Вічна пам'ять Герою.